ut.net.ua 2010-05-07 00:00 Соловчук Леся

Батярський травень

Старе-нове обличчя Львова: замість майовок танці й День батяра

Філіжанка, колєжанка, мешти, канапка, файна кобіта – мінімальний мовний інструментарій, необхідний для всіх, хто їде вперше до Львова. Цими словами галичани не просто говорять – ними смакують. Перекласти їх літера­­турними від­по­від­ни­ка­ми «круж­ка», «то­ва­ришка», «туфлі», «бутерброд» і «вродлива жінка» вважається не по-львівськи. Усі ці слова – частина батярського балаку, культури довоєнного Львова.

Модне – здавен відоме

А ось що направду неможливо пояснити – хто такий львівський батяр. Словники подають надто скупе пояснення: «зірвиголова, хуліган, здатний на різні витівки». Якщо поставити це запитання першому ліпшому львів’янинові, він зопалу відріже: «Ну як хто? Батяр – то є батяр!» Хіба що пощастить – і він одразу перейде до демонстраційного матеріалу: дотепних анекдотів, байок і культових пісень, які не одне десятиліття бродять Львовом. А веселі пісні тієї епохи знають усі – мабуть, передаються з молоком матері.
Сьогодні батярувати у Львові знову стало модно. Третій рік поспіль тут святкують День батяра, на який з’ї­ж­д­жа­ється чимало гостей, зокрема з Польщі та Росії, незважаючи на те, що преса в цих країнах критично і ревниво ставиться до такого святкування. У росіян злісно називають його «Днем кишенькового злодія». У поляків авторські претензії – вони вважають батярство виключно своїм. На це у львів’ян аргумент, як криця: такого явища не зафіксовано ніде у світі взагалі, зокрема й у жодному старому місті Польщі.   
Символічно вибрана дата для батярування – 1 травня, коли одна половина України гуляє на майовках, а друга саджає картоплю. Це так схоже на львів’ян, які вперто ігнорують пострадянські святкування. Під час свята на центральних площах відтворюють атмосферу довоєнного Львова. Хто бажає – стріляє з рогатки у тирі, можна долучитися до співання пісень, повчитися танцювати, почути батярські жарти. Тисячі туристів із захопленням чекають на інтермедії та жартівливі кпини, які розігруються на різних майданчиках у центральній частині міста. Увечері – батярський концерт. Важко встояти під запальні батярські пісні та мелодії. Самі ж мешканці Львова заздалегідь готуються до свята – жінки виймають зі скринь старі сукні, капелюшки і парасольки, а чоловіки – картаті камізельки, метелики, ціпки і циліндри. Бо саме так одягався правдивий батяр.

Інтелігент-гульвіса

Щоправда, цей образ уже давно не відповідає похідному слову. «Бетьяр» з угорської – розбишака, волоцюга. Так називали львівських зухвальців ще австро-угорські поліцаї наприкінці ХІХ століття. Та й самі львів’яни проти такого глевкого тлумачення.

Персонаж, який дійшов до наших часів із пісень та байок, виглядає екстравагантно, іноді навіть по-панськи, але обов’яз­ково з пікантним елементом – картатим шарфом, капелюшком, підкрученими вусами, підкороченими штанинами. В уявленні львів’ян він веселий та інтелігентний, відчайдух і шибеник, трохи вар’ят, трохи гульвіса. Говорить балаком – мішаниною з польських, українських, німецьких, єврейських та вірменських слів. Любить пиво, жінок, але найбільше – Львів.

Більшість батярів були мешканцями передмість. Гуртувалися в шинках, звідки їх потім тягло на різні подвиги і кпини. Не визнавали постійної роботи від дзвінка до дзвінка, бо цінували свободу і жили з підробітків. Найвідоміші батяри з ­Підзамча, Замарстинова, Клепарова, Личакова. Вони влаш­товували гучні забави, слава про які довго котилася містом.
Та найкраще зрозуміти, хто такий батяр, можна з їхніх колоритних жартів та іронічного ставлення до життя: «батяр я си батяр з малої дитини – як мав штири рочки, ходив до дівчини», «бо я гультяй, яких мало», «на уліці Колонтая баба лупить поліцая», «роззують, роздягнуть ще й писок наб’ють».

Одчайдух-гедоніст

Причини виникнення явища, що живить кров і плоть Львова, треба шукати в аурі самого міста – в його карнавальній і багатонаціональній атмосфері. Жити разом стільком народам допомагали гумор і забави. Зухвальці з передмістя перетворилися на легенду. Зокрема, цим  треба завдячувати батярувкам – унікальним пісням. Їхні мотиви теж самобутні, й це далеко не шансон.  

Як зауважив Віктор Морозов, «Львів того часу був своєрідним Лас-Вегасом – із сотнею кав’ярень, ресторанів, борделів, сюди люди приїжджали розважатися. Тому й нинішнім львів’янам це передалось генетично – культура батярства відроджується сама собою».

Перша згадка в польській літературі про батярство міститься в книжці Зиґмунта Мілковського. Він пояснював походження цього феномену специфікою соціальної структури Львова – досить великого галицького міста, де існували «професійні вуличники». Після цього з’явилося ще чимало досліджень батярства як явища. Польський автор Вітольд Шольґіня визначив батярство так: «Відчайдухи і волоцюги львівських передмість – це плем’я, без якого неможливо собі взагалі уявити це місто. Вони прийшли на цей світ разом із самим Львовом».

Як українські, так і польські історики сходяться на тому, що спершу батярі-герої мали зовсім не інтелігентне походження. Поміж них були відомі кишеньківці, конокради та інші маргінальні соціальні елементи. Проте згодом батярувати почала й молодь, особливо студенти.

Незважаючи на те що львів’яни переконані, буцімто аналогів батярству в світі немає, певні паралелі в різні часи та в різних країнах історики все ж проводять. Приміром, подіб­­не явище було в багдадському халіфаті в ХІІ столітті, де молодіжні товариства збиралися на вулицях і кепкували з перехожих. В англійській монархії у 80-х роках XVII століття теж було щось схоже. Щоправда, не соціальні низи, а золота молодь об’єднувалася групами, які називали себе на індіанський манер «могавки», і вдавалася до жорстоких жартів над іншими. Зрештою, не могло не бути батярів і в самій Угорщині, звідки й прийшло це поняття.

Генеза персонажа

Де ж узявся той самий інтелігентний, чемний і веселий батяр із підкрученими вусами і в картатій маринарці? Його поява завдячує літературі й журналістиці. Перші симпатичні герої з’явилися у львівському гумористичному часописі «Поцєнгєль» (Pocięgiel, 1911–1933). Батярський дует Юзька Цюхрая та Сташка Залівайка викликав таку симпатію читачів, що невдовзі й інші львівські видання почали запроваджувати моду на таких персонажів на своїх сторінках.

Класичний образ батяра був створений в гумористичному дуеті Щепка і Тонця в 1930-х. Саме вони виконали пісню «Тільки у Львові» у кінофільмі «Волоцюги» (1938): «Бо де ще є людям так файно, як ту – тільку ві Львові». Згодом ця пісня стала не лише батярською, вона й дотепер є неформальним гімном Львова. Потішні діалоги Щепка з Тоньком авторства Вік­тора Будзинського іноді виходили за межі гумору – діалоги плавно переходили з побутових кпинів на жарти щодо місцевої влади.

У 1990-х батярський рух набрав обертів у Львові. Після «перекладу» на той самий львівський балак, тобто стилізованою українською мовою, 2002 року з’явився альбом пісень Віктора Морозова «Тільку ві Львові». Ще два альбоми видав гурт «Стожари».

Сьогодні наслідувачі батярів – львівські радіоведучі Доцько і Шльома, відомі своїм колоритним гумором. А нинішній образ батяра (чи його літературний варіант) став не­від’єм­ною частиною характеру Льво­­ва. З його допомогою львів’яни дозволяють собі бути частиною світової карнавальної культури.[1833][1834]

 
Словничок

Гальба – кружка пива.

Рандка – побачення закоханих.

Маринарка – піджак.

Цизорик – ніж.

Спацькати – зіпсувати.

Шкраби – черевики.

Мешти – туфлі.

Смага – горілка.

Філіжанка – горнятко.

Колєжанка – товаришка.

Сервус – привіт

 

 
Жарти і жартуни

Віктор Морозов,
співак-батяр:

Батярські жарти часто використовують у кінематографі. Нещодавно я бачив один із них у фільмі Кустуріци: приходить до кінотеатру пихатий панок, під час сеансу батяри організовано просовують йому в кишеню довгу трубочку, скручену з паперу, і справляють малу нужду в його кишеню. А далі найцікавіше – яка буде реакція.
Траплялося, перестрівали пана в капелюсі й пропонували купити за пристойну ціну цеглу, загорнуту в газету. Панок знав: якщо відмовиться, може постраждати.  
Відголоски батярської культури бачимо і в Києві. Як назвати Юрія Луценка, який не тільки побив поліцаїв, а й київського мера вдарив нижче пояса? Це справжній батяр!

Юрій Винничук,
письменник-батяр:

Це люди, які живуть тут і зараз. Сьогодні весело – завтра якось буде. Батяри не любили працювати: спекулювали на базарах, втюхували поламані годинники, придумуючи байку про те, що це модний годинник, який треба щогодини підкручувати. Їхнє світосприйняття подібне до «філософії» Швейка, який завжди поводився незалежно, викручувався в армії і не робив ніякої кар’єри.
Був такий випадок. У 1970-х троє батярів – Віктор Морозов, Микола Рябчук та Григорій Чубай – розіграли Інститут прикладного мистецтва, видавши себе за гостей з Югославії. Мало собі язика не зламали, говорячи батярською «югославською», зате розкрутили господарів на бенкет.

Іван Радковець,
батяр-львовознавець:

Траплялися дуже дотепні випадки. Наприклад, один батяр заявив поліціянтам, що має в дупі найяснішого цісаря Франца Йосифа. Його, ясна річ, заарештували, але суд не насмілився занести такий склад злочину до протоколу. Тому батярові довелося відсидіти за розголошення «неправдивих відомостей про місцеперебування Його Цісарсько-Королівської Величности».
Мало хто вже пам’ятає, як хлопці «водили гусака»: переважно студенти, тримаючись один за одного, гуськом бігли через усю центральну частину Львова, забігаючи у кав’ярні, де їх пригощали пивом або кавою. Де газда відмовлявся наливати, батяри піднімали все догори дриґом.
Є й масні жарти – на межі пристойності. Розказують про одного карлика з Личакова, який часто піджартовував над літніми панянками. Колеги допомагали перевдягнутися йому в дитину. Коли підходила старша жінка, «хлопчик», демонструючи, що він змерз, просив її допомогти йому «посюсяти».