ut.net.ua 2008-03-07 00:00 Кабачій Роман

Історія на "шпильках"

В Україні «вірная дружинонька» – це передовсім партнер

Якщо намагатися по-академічному визначити властиві українській жінці в історії «роль і місце», нічого не вийде. Слід виходити з переконання, що наша історія так само багата на хитросплетіння влади і кохання, інтриг і зрад, як і будь-яка інша європейська. І тоді розкриватимуться нам злети і падіння Богдана Хмельницького з його Ганною, Івана Мазепи з його коханням до Мотрі Кочубеївни, значення таких жінок, як Алла Горська чи Ліна Костенко, для загартовування дисидентського руху. Мені особисто імпонувало, що Україна як держава із жіночим іменем тривалий час могла пишатися фактом присутності на найвищій купюрі національної валюти саме жінки. Це очевидною мірою демонструвало визнання факту «місця й ролі», – як модно останнім часом говорити, «не першого, але й не другого».

Очевидно, більш ніж достатню присутність в українській історії «жіночого фактора» варто пояснювати загальним становищем жінки у суспільній ієрархії. Павло Алеппський (із міста Алеппо в Сирії), що зі своїм батьком, антіохійським патріархом Макаром III, подорожував по Україні в 1654 й 1656 роках, зазначав, що українські жінки вміють читати та знають богослужби й церковний спів. Про киянок Алеппський пише, що «вони гарно вдягнені, зайняті своїми справами, ніхто не кидає на них нахабним оком». Дівчину-козачку, шляхтянку ніхто не мав права силою віддати заміж. Одруження відбувалося лише з її доброї волі.
 
«Мати-полковниця» 
Українська жінка-шляхтянка в XVI–XVII ст. була рівноправною з чоловіком, мала такі самі громадянські права (крім виборного), особисту незалежність, як її чоловік-шляхтич. Українські жінки були членами церковних братств, засновницями шкіл, монастирів, богоділень, навіть служили у війську, самостійно розпоряджалися своїм майном, управляли господарством.
 
В Україні «вірная дружинонька» – це передовсім партнер. Якщо дослухатися Оксани Забужко, жінка традиційно була чорноробом історії, однак насправді в українській історії «шия» нерідко була не тільки рушієм прогресу «голови» та виконавцем, а й далекосяжним споживачем успіху. Дружина гетьмана Івана Скоропадського – Анастасія збереглася в пам’яті людей як жінка енергійна, твердої вдачі, мала великий вплив на гетьмана, втручаючись у державні справи. Казали, що не гетьман, а «Настя носить булаву». Приклад іншої Насті, Лісовської – Роксолани, з її методами впливу на державні рішення давно став притчею во язиціх, та засуджувати підступну султаншу ніхто не береться, принаймні у нас в країні. Друга дружина фастівського полковника Семена Палія, Теодозія, вміло вела переговори з іноземними послами, які часто наїжджали до «Палієвої держави», вбачаючи в керівникові визвольного руху на Правобережній Україні неабияку політичну силу. Московський священик Лукіянов захоплено описував своє повернення з Палестини додому паліївськими теренами, коли на кордоні його зустріла Паліїха на чолі загону з 500 осіб і провела до Дніпра. Прості козаки звали її «мати-полковниця».
 
Додати перчинки історії
Українки ніколи не були пухленькими рубенсівськими панянками із шаром пудри на обличчі й примхами розбещених багатством ледащиць. Козачка – це берегиня дому й рідної землі, господиня, вихователька, вчителька, врешті, за необхідності, дипломат і воїн. Та не хрестив би Володимир Русь, якби розгнівана дружина Рогніда його таки вбила вночі кинжалом, як того хотіла. Можливо, не йшов би з покаянням до Папи Римського імператор Генрих IV, якби не нажалілася на нього князівна з Києва Євпраксія. Можливо, не дізнався б Петро І так швидко про намір Мазепи перейти на сторону шведів, якби не лють Кочубеїхи, матері звабленої гетьманом суддівської дочки Мотрі. Жінки додають «перчинки» в історію, і цим вони також нам, чоловікам, страшенно цікаві.