Політика 2021-03-04 13:52 Віхров Максим

Між двома стільцями

Як керівництво країни налаштовує проти себе і патріотичний, і проросійський табори

Ідеологічна поляризація, що повернулася в українську політику впродовж 2020 року, триває й далі. Іще торік партія «Слуга народу» була безперечним лідером суспільних симпатій, але сьогодні її відрив від основних ідеологічних опонентів — «ЄС» та ОПЗЖ — коливається в межах соціологічної похибки (див. «Партійні рейтинги»). За цей час підтримка «слуг» зменшилася більш ніж удвічі, натомість кількість потенційних виборців «ЄС» майже вдвічі зросла. ОПЗЖ, незважаючи на всі невдачі, вдалося відвоювати частину свого електорату і тримати його в тонусі. Утім, це не лише проблеми президентської партії. У лютому у другому турі гіпотетичних президентських виборів Володимир Зеленський іще перемагав і Петра Порошенка, і Юрія Бойка. Але якщо в 2019 році він переміг Порошенка із перевагою в майже 50 %, то в лютому розрив між ними становив би лише 13 %.


Дається взнаки не лише традиційне поствиборче розчарування. Дедалі більша частка ідеологічно вмотивованого електорату, який у 2019-му підтримав амбівалентну команду Зеленського, знову шукає виразників своїх поглядів і знаходить їх в опозиції. Створити власну ідеологічну нішу владі так і не вдалося — третім шляхом задекларований «український центризм» не став. Та й не міг стати. Передвиборча пропозиція Дмитра Разумкова винести за дужки питання ідентичності «доки ми не закінчимо війну», була нездійсненною, бо саме під час війни питання ідентичності стає руба. У центризм міг бавитися Леонід Кучма, але і його багатовекторну ідилію — звісно, цілком ілюзорну — у 2003 році струсонув конфлікт на Тузлі. А за рік, під час Помаранчевої революції, Україна ввійшла у фазу протистояння з Росією і впродовж наступного десятиліття ставки суттєво зросли. У 2014 році Росія окупувала вже не Тузлу, а цілий Крим, а потім і значну частину Донбасу.

 

Читайте також: На захисті стрижня

 

Після цього розмови про те, що мова й історія — то лише засоби передвиборчих маніпуляцій, які безвідповідальні політики застосовують, щоб «поділяти й володарювати», остаточно втратили сенс.
Тому наміри команди Зеленського знайти точку опори десь поза системою ідеологічних координат видаються вкрай наївними. Звичайно, у бажанні посидіти одразу на двох стільцях нічого унікального немає. І Віктор Ющенко, і Віктор Янукович, і Петро Порошенко йшли на вибори, намагаючись охопити якнайширше електоральне поле та не акцентуючи на особливо гострих ідеологічних питаннях. Однак із початком своєї каденції кожен із них дедалі виразніше схилявся в певний ідеологічний бік. Списати це на спроби мобілізації власного електорату можна лише почасти, визначеного курсу від президента вимагало саме суспільство, а конкретних рішень — об’єктивні обставини. Янукович, який спочатку обіцяв створити абстрактну «країну для людей», невдовзі взявся будувати цілком конкретний «русский мир», а Порошенко пройшов шлях від досить поміркованого політика до «цинічного бандери». Звичайно, жоден президент не був послідовним до кінця, кожен вдавався до «договорняків» і сумнівних тактичних союзів, але уникнути ідеологічного самовизначення після 2014 року було вже неможливо. Не судилося цього й Зеленському, але теперішній курс влади видається навіть не амбівалентним, а шизофренічним.


Санкції проти Тараса Козака, а потім проти Віктора Медведчука та його дружини Оксани Марченко стали для багатьох несподіванкою, бо ще у грудні радник голови Офісу президента Олексій Арестович запевняв, що телеканали Медведчука «не є нашими ворогами» і працюють за законом. Звучали версії, що своїм «правим поворотом» Зеленський вирішив убити одразу двох зайців: ослабити проросійську опозицію, яка нищівно критикує кожен його крок, і одночасно зробити рейд углиб патріотичного електорального поля. Наприкінці лютого РНБО видала ще одну порцію персональних санкцій проти зрадників України. Щоправда, серед фігурантів не виявилося жодного впливового проросійського діяча, а відтак сподівання на те, що вслід за Медведчуком настане черга Юрія Бойка, Вадима Новинського, Сергія Льовочкіна чи Дмитра Фірташа, не справдилися. Але так чи інакше, завдяки лютневим санкціям медійні ресурси Медведчука зменшилися до мінімуму, а отже — і можливість для поширення проросійської агітації.

 

Виходить, що влада виштовхує з-під себе одразу обидва стільці — загострює протистояння з обома ідеологічними таборами. Утім, навряд чи це симптом політичної шизофренії. Це радше ознака того, що більш-менш цілісної системи прийняття рішень у команді Зеленського немає


Останнім часом зросла активність «Слуг народу» і щодо встановлення юридичної відповідальності за колабораціонізм. Відповідний законопроєкт «слуг» зареєстрували майже синхронно із депутатами від «Європейської Солідарності», а також долучилися до низки інших законодавчих ініціатив. І дух, і буква згаданого законопроєкту дуже відрізняються від ранньої миротворчої риторики, яка в березні 2020 року вилилася у створення «Національної платформи примирення та єдності». До речі, керівник цієї платформи Сергій Сивохо нині нещадно критикує законодавчі ініціативи влади. Як, до речі, і драфт законопроєкту МінТОТ «Про державну політику перехідного періоду» — юридично ще не досконалий, але надзвичайно далекий від пацифістських фантазій, які торік за дорученням влади ретранслював сам Сивохо. Одне слово, останнім часом влада зробила чимало, щоб налаштувати проти себе проросійський табір.

 

Читайте також: Контрудар


Але паралельно влада активно налаштовує проти себе і проукраїнського виборця. І вендета проти Порошенка, яку Зеленський провадить із перших днів свого президентства, тут зовсім не головний чинник. Останній інцидент — вирок громадському активісту Сергію Стерненку, який минулого тижня викликав шквал суспільного обурення. Протестували на Банковій не випадково: підозру Стерненку анонсувала генпрокурорка Ірина Венедіктова, призначена Зеленським, який за неї відповідає політично. Не можна не згадати і про заступника керівника Офісу президента Олега Татарова, який в іншій справі вимагав кваліфікувати дії Стерненка як умисне вбивство й замах на вбивство (див. Тиждень № 8/2021). До того ж у суспільному сприйнятті справа Стерненка добре «римується» зі справою Андрія Антоненка, якого вже понад рік утримують у СІЗО. Водночас у грудні 2019 року розкриття справи Павла Шеремета президент прорекламував особисто, коли взяв на себе частину відповідальності, принаймні політичної. Порівняно з наступом на ОПЗЖ, кейси Стерненка й Антоненка можуть видаватися неспівмірно меншими за масштабом — але лише тим, хто не розуміється на українських політичних реаліях.

 


Проукраїнський табір функціонує зовсім не так, як проросійський. Останній є патерналістською моделлю, у якій політичні лідери не вимагають від своїх симпатиків нічого, окрім електоральної підтримки. І Партія регіонів, і її політичні спадкоємці рідко виводять своїх прихильників на вулицю навіть у південних і східних регіонах, але й там воліють застосовувати адмінресурс або наймати масовку. Проукраїнський табір організований інакше. Його основа — не партії, а патріотичне середовище, яке є точкою перетину для широкого спектру патріотичних сил: вуличних активістів, ветеранів, митців, медійників, політиків, співробітників неурядових організацій тощо. Саме тому імена проросійських активістів, наприклад, Сергія Дол­женкова та Євгена Мефьодова, яких затримали після зіткнень в Одесі у травні 2014 року, більшості прихильників «русского мира» були невідомими ні тоді, ні зараз. Натомість будь-які атаки на проукраїнських активістів викликають широку солідарність і резонанс. Не кажучи вже про те, що кейсами Стерненка й Антоненка претензії до влади з боку патріотичного табору не вичерпуються.

 

Читайте також: Не зупинятися. Завдання для президента


Тож виходить, що влада виштовхує з-під себе одразу обидва стільці — загострює протистояння з обома ідеологічними таборами. Утім, навряд чи це симптом політичної шизофренії. Це радше ознака того, що більш-менш цілісної системи прийняття рішень, яка забезпечила б дотримання певного курсу, у команді Зеленського немає. Звичайно, будь-який президент є заручником складної та суперечливої системи формальних і неформальних стосунків, але в даному випадку йдеться вже не про складність, а про дезорганізацію. Курс Зеленського — це механічна сукупність рішень, які приймають дуже різні сили й угруповання, серед яких є і відверті реваншисти на зразок згаданого вище Татарова, і ті, хто прагне дотримуватися проукраїнських, державницьких принципів. Тому не слід дивуватися, що однією рукою влада приводить на посаду міністра освіти Сергія Шкарлета й арештовує Стерненка, а іншою — запроваджує санкції проти Медведчука. Бо її права рука справді не знає, що робить ліва. 

схожі публiкацii