Суспільство 2020-12-20 08:30 Лазарева Алла
  ▪   Париж

Парижани згадують про Василя Сліпака в день його народження

20 грудня Герою України, співакові Паризької опери виповнилося б 46 років.

Якби збирати у Парижі спогади всіх тих, хто пам’ятає Василя Сліпака, було б з чого написати грубезну книгу. Співак прожив у столиці Франції 19 років, збудував тут яскраву кар’єру соліста Паризької опери, був голосом тутешнього Майдану, активним волонтером, надійним другом багатьом в українській громаді і на Батьківщині. Тиждень поспілкувався з кількома паризькими українцями, які знали Василя особисто та до цього часу не ділилися своїми спогадами з пресою.

 

Жан-Пєр Пастернак, заступник голови Об’єднання українців Франції: Пригадую, мій син Дем’ян замислив короткий протестний флешмоб під новим російським православно-культурним центром на набережній Бранлі. Василь прийшов до нас додому, швидко взяв до рук маркери, картон, вони вдвох миттю понаробили транспорантів, оперативно навідалися під ту церкву, зробили фото, запустили до соцмереж...

 

Він все так робив: просто, легко, весело. Пам’ятаю також, що моя дружина, Наталка, яка була раніше головою громади, саме Василеві заповіла зібрати кошти, які вона попросила принести на свій похорон замість квітів. Ті гроші пішли на відпочинок в українському таборі в Розе дітей загиблих українських воїнів. Василь їздив перед фронтом у Розе готувати табір, займався оформленням документів дітей, а от зустріти їх у Франції не зміг. Він загинув за кілька днів до приїзду тієї групи.

 

 

 

Наталі Хрін, активістка української громади: Важко вибрати якийсь один найяскравіший спогад про Василя. Мені на думку спадають три епізоди, що характеризують його як знакову особистість, митця, воїна та вірного друга. Пригадую українську демонстрацію 16 березня 2014 року. Нас було з сотню осіб. Вбрані у вишиванки та загорнуті в українські прапори, ми вирушили з площі Республіки до фонтану Невинних. Було символічно, що саме Василь очолював колону й вів нас, звертаючись до парижан своїм потужним голосом. Це була перша демонстрація, на яку я прийшла разом з батьками, які емігрували до Франції після Другої світової війни. Василь об’єднував всі ланки імміграції та всі покоління. Другий спогад — вже про артиста — датується 24 серпня 2014 року. Василь тоді перевтілився у справжнього козака, у костюмі та з оселедцем.

 

Вбрані в українські строї, ми вирушили колоною з площі Трокадеро на Марсові поля, зупинившись під Ейфелевою вежею. Він був вражаючим, яскравим, сонячним. І нарешті третій, найсумніший спогад. Ми бачилися 11 червня 2016 року, за день до його від’їзду на фронт. Наша невелика група друзів зібралася, щоб відсвяткувати день народження спільної подруги. Довкола лунали сміх та музика, але я мала чітке відчуття, що бачу Василя востаннє. В пам’яті закарбувався його образ: він махає мені рукою з дверей, перед тим, як піти. Хотілося обійняти його й попросити нікуди не їхати. Але я стрималася. Досі про це шкодую, навіть сьогодні.

 

 

Юлія Єфремова, волонтер: Часто згадую початок нашої волонтерської співпраці. Це було наприкінці листопада 2014 року. До мене на склад привезли купу речей для українських воїнів. Приїхала фура з Украіни. Я вже бачила Василя раніше – на різних маніфестаціях, заходах, присвячених Україні, але співпрацювали ми вперше. Він зайшов на склад, гукнув: «Слава Україні!!!» І було враження, що люди навіть через три квартали відповіли: «Героям Слава!»

Нас було багато. Кожен робив щось своє. Василь спитав: «Що мушу робити?» А хвилин через 15 вже керував процесом. Фуру завантажили швидко, ладно, потім всі сіли обідати. Моя мама наварила борщу на всю веселу компанію. Василь проголосив: «Такий борщ ложкою їсти не можна! Мамо Люба, дайте мені Ваш черпак!» І доїдав борщ прямо з каструлі. Було так тепло, по-доброму, всі раділи, що є можливість хоч трохи допомогти Украіні.

Після цього Василь приходив на склад кожного разу, коли здійснювалися волонтерські відправки. А в грудні, після нашої “партизанської” акції коло Notre-Dame, де ми обвішали ялинку жовто-блакитними стрічками з іменами загиблих українських воїнів, Василь запросив  нас досвяткувати свій День народження до маленького ресторанчика відразу за собором. Він товаришував із власником закладу. Тоді, за кавою, ми вперше заговорили про те, як краще згуртувати громаду для допомоги фронту. Згодом постала волонтерська ініціатива під назвою “Українське братство”, до якої долучилися інші українці Парижа.

 

 

Cвітлана Бершадська, волонтерка: Коли я дізналась з новин про загибель на фронті свого близького друга, я була в такому шоці... Той друг був єдиним, в кого вірила, як в себе. Вже не пам'ятаю, чому саме з Василем ми тоді листувалися та передзвонювались цілу ніч. Він мене просто врятував.

 

От думаю, як так сталося, що він, людина мені не близька, був поруч саме в той, найстрашніший момент ? У мене були набагато ближчі друзі, ніж він... Але в найгірший час поряд опинився саме він. Сама не розумію... Вилила на нього весь свій біль... Він умів слухати.

 

 

 

Юра Леута, режисер: Окрім нескінченної енергії і оперного таланту, в Василеві мене дуже приваблювала одна риса характеру. Я добре запам’ятав нашу зустріч у 2015 році. Тоді Василь тільки-но повернувся з другої поїздки на фронт. Ми зустрілись в одному з кафе неподалік від української церкви на бульварі Сен-Жермен. Я мав передати Василеві певні речі для «Українського братства» і паралельно хотів його розпитати про фронтовий досвід. Тоді я тільки почав працювати над одним сценарієм, і мені цікаві були його думки стосовно того, чи могли мати місце в прифронтовій зоні деякі події. Я трохи хвилювався, бо ще не до кінця розумів, з якими думками Василь приїхав з фронту, і як він відреагує на досить неоднозначні події в сюжеті. Але він розповів кілька настільки шокуючих речей, що моя історія виявилася насправді дуже лагідною.

 

Він тоді посерйознішав і сказав, що « війна дуже швидко проявляє гниль людини. І що ми ще довго будемо відвертати носа віт того, ким багато хто з нас є насправді, перш ніж навчимося чесно сприймати реальні виклики. Щоб перемогти, нам важливо навчитися говорити правду, - як про війну, так і про самих себе». Я був дещо здивований його гострими і критичними висловлюваннями про фронт і людські розчарування. Саме тоді я усвідомив, що патріотизм Василя базувався, в першу чергу, на свідомості і правді, якою б болючою вона не була. Це робило його одночасно дуже прогресивною людиною. Наділяло тією рисою, що притаманна здебільшого глибоким і свідомим особистостям, якою він, безперечно, завжди був. Мені здається, що жага до правди і прагнення бачити всіх українців сучасними та свідомими були його головним лейтмотивом як на фронті, так і в мирному житті."

 

Читайте також: Прощання з Міфом

 

Іван Кшивняк, музикант: То був десь рік 2011- 2012, ми пересіклися на одному з музичних вечорів без будь-якого контакту, він відпрацював свою програму, ми свою... Про те, що це був Василь, я зрозумів згодом. У той момент він привернув увагу своїм красивим голосом, тому що він навіть говорив "на резонаторі", а також - гучним сміхом. На початку 2013 року мені трапилось нагода взяти участь у церемонії кіно-нагород Оскар, яка проводиться у театрі Chatelet. На репетиції неможливо було не звернути увагу на високого козака з  довгим зав’язаним волоссям, який розмовляв дзвінким басом)) Це був той самий чолов’яга з попереднього вечора.

 

Ми познайомилися, і аж після того, як він сказав, що працює в Опері, я усвідомив, що це той самий Василь Сліпак, про якого мені розповідали. Він жартував, розповідав різні маленькі смішні історії, які з ним траплялися. Впали в очі його відкритість і заразом скромність у спілкуванні з іншими. Під час репетицій Василь прямо висловлювався, коли йому щось не подобалося, і пропонував інші варіанти. Мені це у ньому тоді сподобалось: що він чітко знає, чого хоче, впевнено до цього йде та не вагається висловити свою думку, залишаючись цілковито коректним. А згодом прийшла війна, в результаті якої спільна ідея та спільні погляди звели наші стежки тісніше до купи.”

 

 

Володимир Когутяк, активіст громади: Якось була маніфестація біля посольства Росії. Я прийшов раніше, ще нікого не було, тільки Василь. Стоїмо, куримо перед самим входом до амбасади, і тут виходить якийсь їхній співробітник, теж починає курити і дивитися на нас, знаходячись по інший бік огорожі, на їхній території.

 

Дивиться він на нас, а Василь  - у воєнному строї. Чоловік той з усмішкою нас запитує : «А што ви тут дєлать прішлі ?» Василь відповідає : «Бамбіть вас будєм». Дядько перше усміхається на цю відповідь, після чого розуміє що ми не усміхаємося, кидає бичок і, настрашений, швидким ходом повертається в посольство. У цей день нас було близько 150 на маніфестації, всі кричали, я кричав у мікрофон... Але коли кричав Василь, то мовчали всі.

 

 

Андрій Василик, волонтер: У мене й нині зберігається в контактах телефонний номер Василя. Я або не можу, або не хочу його видалити. Василь для мене живий. Востаннє ми говорили з ним 5 років тому, в його день народження. Зідзвонились по скайпу, ми з дружиною були в Римі. Він запитав мою Юлю: “То ти тепер що, громадянка Італії?” І коли почув, що ні, відразу ніби відтаяв. Він любив отак ніби жартома, але перевірити, наскільки людина є або залишається своєю. З чужими він жартував, але не розкривався. Довіряв не кожному.

 

Якось приїхала з Риму їмость Марія, то він, пригадую, їй каже: “А ну розкажіть мені секрети Ватикану?” Їмость порадила йому книжки читати. “Та книжки брешуть,” - розсміявся, й атмосфера потепліла. Василь був справедливим, вмів відрізати раз і назавжди того, кого більше не хотів бачити, а також був він дуже скромним, попри свій талант та популярність.

 

Читайте також: Фільм «Міф»: відлуння неіснуючого голосу

 

Оксана Шапіра, активістка громади  Василь називав мене “харківська бандерівка”. Я про Бандеру до 2014 року мало що знала у своєму Харкові. Але він завжди, коли мене знайомив з кимось, то представляв тільки так. Це було дуже приємно, найвищий комплімент від нього. Хоч я ніколи не була радикально налаштованою, але це лунало, як визнання. Коли Василь перший раз поїхав на фронт, я зробила для хлопців козацькі шкіряні наузи — це такі “заговорені від лиха” обереги на шию. Коли він повернувся, надіслав мені відео, як він роздавав оті наузи, - їх було декілька штук, - своїм побратимам. Це було зворушливо. Чітко пам”ятаю ніч на 3 червня, коли Василь з побратимами потрапили під обстріл. Ми не мали новин, ніхто з нашого невеликого гурту друзів не спав, і він надіслав мені повідомлення аж під ранок: “Все добре”.

 

Я відразу всім його розшерила, щоб кожен міг хоч на пару годин заснути.  Найсумніший спогад про нього — це коли я його бачила востаннє. Ми робили флешмоб з нагоди перемоги Джамали на Євробаченні. Він ніби не мав прийти, але все ж прийшов разом з Анею Чесановською. Коли ми робили спільну знімку, всі стояли, а він ліг на землю, для фото. І на нього впав прапор, накрив його. Я пам’ятаю, як він регоче, каже: “Та що ви вже мене прапором накриваєте, я ж не помер!” А мені якось ніби зле на мить зробилося. Я потім часто згадувала той епізод, як лихий знак.

 

 

Ольга Яблонська, волонтер: Василь був принциповим і небайдужим, завжди готовим допомогти. Коли виникали потреби в моїх підопічних, першим ділом, саме він мені пояснював, що то таке, де це можна взяти, якої якості... Він був справжнім і чесним, в першу чергу перед самим собою. Україна була для нього дійсно понад усе.

 

Пам’ятаю, в особистій переписці говорив, що «віджив» на фронті, бо там (цитую) : «Хлопці надзвичайні! Всі, як один по духу! Все по справжньому на 100%!!!! Реально дух: брат за брата!!!» Лише після його загибелі, я зрозуміла, що він був надзвичайно щасливим в ті моменти, коли був там, коли захищав Свою Украіну. Але і про своіх однодумців у Парижі він відзивався дуже тепло: « На щастя маю пару сестер і братів, яким не треба нічого пояснювати, і це вже класно!» Це Людина, на яку завжди можна було розраховувати і довіритись, а його енергія та любов до Украіни мали здатність передаватися іншим людям.”

 

Читайте також: Леонід Кантер: «Василь Сліпак кричав. Але його не чули»

 

Світлана Лященко, волонтер: “Що мене найбільше вразило після того, як він вперше приїхав з фронту: він мені здався іншою людиною (хоча я нечасто з ним спілкувалася). Ми пішли підримати знайомого українця, Миколу, який біг марафон. Василь, як завжди, був енергійний, веселий. Потім зайшли щось попоїсти та вийшли вдвох покурити. Він говорив про те, що на передовій знайшов іншу атмосферу, що замислюється над тим, де б він далі хотів жити. Я дуже розгубилася, якийсь такий перекур був щемний. Мені здалося, що я втрачаю людину, яку і небагато знаю, але дуже поважаю.

 

Він ніби й говорив зі мною, а думками був там, на фронті. В нього були інші очі, коли він говорив про бойових побратимів. Другий яскравий епізод у пам”яті - коли ми його востаннє бачили на дні народженні в спільної знайомої. Мій син  Нестор попросив привезти туди гітару, щоб не возити за собою інструмент цілий робочий день. У сина кілька гітар, я взяла ту, що була в чохлі. Коли Нестор розчехлив її, ми побачили, що я привезла гітару з порваними струнами, поламану. Василь подивився на неї та каже: "Та ми й так з Нестором заспіваємо." Отак сину пощастило заспівати з Василем, доторкнутися до його геніальності. Я постійно тримаю Василя в думках... Часто виникає відчуття, ніби він поряд, таке дуже сильне відчуття присутності, просто нереальне.»

 

 

Світлана Дудка, активістка громади: Ми з Василем особисто були мало знайомі. Всі ми були лиш піщинки в натовпі людей, що приходили на маніфестації і захоплювались ним. Пам’ятаю коли робили флешмоб для напису літери з фрази «з Україною в серці, де б ми не були», Василь мав розставляти усіх по місцях. Літера для нас (Франції) була лише одна, «Б», але людей було дуже багато, і всі приходили й приходили, і Василь мусив знайти місце кожному. Люди почали жартувати, що когось він брав за руку, а когось ні, коли підводив до місця – так усім хотілось хоча б доторкнутися до нього особисто! Нам з чоловіком пощастило, що він почав нас вирізняти після маніфестації в Сен-Назері проти продажу кораблів «Містралей». Запам’ятав, напевне, через те, що мій Андрій та його брат Дмитро були близнюками. Вже кожного наступного разу, коли бачив нас здалеку, вигукував: «Мама-Одеса!» Мене він вважав їхньою сестрою (як і багато хто), так як ми часто були втрьох. Остання зустріч, яка остаточно нас зблизила, був виступ Василя в Бордо з оперою «Кармен». Василь завчасно зв’язався з бордовською діаспорою і запросив усіх на показ безкоштовно, для чого виділив цілий ряд.

 

Оскільки українські бордовчани досить дружні і згуртовані, вони зорганізувались, прийшли і зайняли запропонований їм ряд. Після виступу Василь не пішов відпочивати, а підійшов до українців, познайомився, призначив зустрічі. А на наступний день зателефонував Андрію, щоб подякувати. Цей дзвінок був надзвичайно несподіваним і приємним. Андрій дзвонив мені, щоб поділитися новиною, абсолютно щасливим. Василь поважав усіх і кожного, бачив в людях найкраще, прагнув до абсолютної дружби і взаємопідтримки. Тому коли в нас сталося горе, і Андрій загинув в автокатастрофі, Василь вже був в перших рядах тих, хто кинувся на допомогу. Організував збір коштів, підтримував морально, завжди тримав зв'язок, взнавав, які є проблеми, і як їх можна вирішити. Він чекав народження нашого малюка, мабуть, так, як би чекав його Андрій. На хрестини Давидка Василь зробив мені сюрприз: замовив з кількома іншими своїми друзями гору смаколиків — частувати всіх, хто прийде привітати.

 

 

Сам не прийшов: був того дня на гастролях, в іншому місті. Ось такий він був: безкорисливий, щедрий, турботливий.

 

 

 

---------------------------------------

Автори фото:  Наталі та Базиль Хрін, Світлана Дудка та Алла Лазарева

схожі публiкацii