Політика 2020-09-18 10:05 Віхров Максим

Ціна діалогів і компромісів

Протистояння в Білорусі залишається історією з відкритим фіналом. Зустріч Аляксандра Лукашенки з Владіміром Путіним — лише окрема і, схоже, далеко не найважливіша подія в драматичних часах, у які вступила країна.

Утім, уже сьогодні події дають уявлення про російську тактику на пострадянському просторі. Ігнорувати цей урок для України вкрай небажано. На перший погляд, Москва діє шаблонно та вкрай передбачувано. Коли в Сочі Путін пообіцяв Лукашенці кредит $1,5 млрд, важко не пригадати ті $15 млрд, що їх Путін пообіцяв виділити Януковичу — теж як кредит — у грудні 2013 року. У цьому легко побачити банальну солідарність диктаторів, які протистоять кольоровим революціям, але Москва діє прагматичніше.


Щоб краще уявити тактику Москви, варто звернутися до нещодавньої історії. Після розпаду СРСР було зрозуміло, що колишні союзні республіки не готові до повторного об’єднання з Росією. Тому Москва стала активно експортувати туди ідею «взаємовигідного партнерства». Росія відмовлялася від відкритого руйнування новонабутих суверенітетів, але прагнула утримати республіки від природного політичного дрейфу в бік Заходу. Підшукати аргументи було неважко, оскільки економіки пострадянських країн залежали від Росії. А крім того, Москві вдавалося знаходити взаємовигідний консенсус із місцевими елітами. Останніх також лякало зближення з незнаним євроатлантичним світом, а ще більше вабила перспектива якомога довше залишатись у стані «вічного переходу» від планової до ринкової економіки. Останнє давало елітам змогу користуватися перевагами ринку, але також — слабкістю інститутів, які мали забезпечувати його належне функціонування. Здебільшого це спричиняло до відмови від послідовних реформ, а отже, унеможливлювало модернізацію національних економік. І тут у пригоді ставали «бонуси», які Росія щедро надавала своїм «партнерам» в обмін на те, що вони залишались у її геополітичній орбіті.

 

Читайте також: Світ і Білорусь: Незручна революція


У політичному сенсі такий порочний консенсус неодмінно породжував монстрів. У цьому сенсі Лукашенка — один із найбільш життєздатних представників цієї породи. В аналогічному напрямі міг би еволюціонувати Леонід Кучма, якби наважився залишитись на третій термін. Свідомо взорувався на Лукашенку і Янукович. Спокуса була неабияка, оскільки «партнерство» з Росією зберігало владу навіть тоді, коли згортання демократичних свобод спричиняло до розриву відносин із Заходом. Однак утримати колишні радянські республіки на своїй орбіті — далеко не кінцева мета Москви. Згодом вимоги лояльності стали перетворюватися на прямий примус до васалітету. Те, що Лукашенці вдавалося майже 20 років гальмувати реальне створення Союзної держави з Росією, — ілюзія, оскільки за цей час Білорусь стала повністю залежною від Росії в економічному плані. У таких випадках час завжди грає на руку Москві: що довше країна затримувалась у стані «партнерства з Росією», то в більшу залежність від неї вона впадала. А отже, «бонуси» за геополітичну лояльність перетворювалися на важіль зовнішнього управління. Наприклад, газотранспортна система Білорусі перебуває під російським управлінням з 2011 року.

Кінцева мета Росії полягає зовсім не в тому, щоб рятувати диктаторів та душити громадянський рух на всьому пострадянському просторі. Її мета — зробити національні еліти максимально угодоспроможними


Україна мала всі шанси піти цим шляхом: не випадково Янукович почав своє президентство з підписання сумнозвісних Харківських угод. Але повалення Януковича ще не означає, що Україна остаточно зійшла з катастрофічної траєкторії і що анексія Криму та вторгнення на Донбас — це «прощальний подарунок» Москви, своєрідна помста за наш успіх. Росія діє не лише пасивно, висуваючи національним елітам спокусливі пропозиції, а й час від часу випробовує їх на міцність, намагаючись примусити до глибшої «інтеграції». Наприклад, випробування для Лукашенки Москва призначила на цей рік, коли білоруському диктаторові потрібно було ретельно готуватися до ритуалу свого «переобрання». Лукашенку підвела не лише епідемія COVID-19, яку він намагався недбало проігнорувати. Уже в І кварталі 2020 року «пільгова» вартість російського газу для Білорусі зросла настільки, що головна підвалина лукашенківської «стабільності» захиталася. А у ІІ кварталі Білорусь купувала газ навіть дорожче (!), ніж українські компанії (докладніше див. Тиждень, № 33/2020).


Створюючи Лукашенці проблеми, Москва примушувала його до лояльності. І те, що ситуація в Білорусі вийшла з-під контролю, поки не суперечить стратегічній цілі Москви. Бо насправді кінцева мета Росії полягає зовсім не в тому, щоб рятувати диктаторів та душити громадянський рух на всьому пострадянському просторі. Її мета — зробити національні еліти максимально угодоспроможними, а в який спосіб цього досягати — питання глибоко вторинне. Так, Москва зараз не має в Україні персонального чи колективного Януковича, якого можна було б шантажувати політичним довголіттям, як Лукашенку. Але в її розпорядженні є чимало інших важелів впливу. Так, «акція» Москви у Верховній Раді аж ніяк не золота, але цим ресурси не вичерпуються. Достатньо пригадати, що нардепа Андрія Деркача як агента російських спецслужб викриває не СБУ, а уряд США. Що й казати про те, що Росія утримує під окупацією Крим та ОРДіЛО, а також постійно провокує та погрожує ескалацією бойових дій. І весь цей арсенал засобів Москва спрямовує на те, щоб зробити чинне керівництво України максимально чутливим до думки «іншої сторони». Тобто враховувати у своїх діях побажання Москви.

 

Читайте також: Кремлівські інтриги як щагроза Мінську


Ані Донбас, ані навіть Крим як такі Москву не цікавлять. Так само інструментально в Кремлі ставляться до підтримки диктаторів та антимайданів. Те, що Нікол Пашинян став прем’єр-міністром Вірменії після тамтешньої революції, не завадило йому вже за кілька днів тиснути руку Путіну (до речі, зустріч також відбулася в Сочі). Стримана реакція Москви на білоруські протести також свідчить, що за іншого розвитку подій у Сочі міг полетіти не Лукашенка, а, наприклад, Ціханоуський, Цапкала чи Бабарика. У цьому сенсі те, що Зеленський є демократично обраним президентом і не встановив авторитарного режиму, зовсім не означає, що Москва не стане над ним працювати. Обнадійливим сигналом для Москви (і тривожним — для України) є установка чинної влади на компроміси та діалог із Росією заради миру на Донбасі. Діалог мав би сенс лише тоді, якби Росія справді мала визначені інтереси в цьому регіоні, що не відповідає дійсності. Про останнє свідчить хоча б те, що в мінських угодах, до яких Москва примусила Київ у 2014 році, ішлося не так про Донбас, як про імплантування до конституційного та державного тіла України важелів російського контролю.
Установка на те, що з Росією можна «зійтись посередині», є, по суті своїй, суїцидальною, навіть якщо влада щиро вірить у її ефективність і прагне відновлення суверенітету. Лукашенківське лавірування, яке теж багато хто вважав мудрою та прагматичною державницькою стратегією, закінчилося безславно, оскільки координати його маневрів насправді задавала Москва.

 

Читайте також: Білоруські ультрас. Нахненні Україною

 

А відтак воно закінчилося тим, чим мало закінчитися. Лукашенка опинився в максимально вразливому становищі за 26 років свого правління, і навіть якщо йому вдасться на деякий час зберегти владу, то лише як російської маріонетки. Такі ж згубні наслідки для української влади матиме фанатичний пошук порозуміння з Москвою. І це стосується не тільки Донбасу, а й позиції стосовно Білорусі. 15 вересня Верховна Рада нарешті ухвалила постанову, у якій вибори в Білорусі не визнаються «ні вільними, ні чесними», засуджується жорстокість силовиків, а також заявлена підтримка санкцій проти білоруських посадовців, причетних до фальсифікацій та насильства проти протестувальників. Але цього вже недостатньо: український кут Люблінського трикутника все ще залишається заокругленим. Хоча б тому, що Зеленський і досі не певен, чи може Мінськ залишатися майданчиком для роботи Тристоронньої контактної групи.


Утім, ідеться не про дипломатичні перегони з Польщею та Литвою. Проактивна позиція України у відносинах із Росією (навіть якщо їхнім предметом є Білорусь) — це питання збереження суверенітету. Але щоб перестати бути об’єктом формувального впливу Москви, слід позбутися забобонної віри в те, що для припинення агресії Росії треба просто сумлінно виконувати поставлені нею вимоги й уникати всього, що її дратує. Так, із Москвою справді можна «зійтися посередині». Наприклад, свою «середину» загнаний у глухий кут Лукашенка вже знайшов. А для нас ця середина пролягатиме навіть не по Сіверському Дінцю, а в найкращому разі по Збручу. Бо Росії потрібна не «ДНР» і навіть не «Новоросія», а вся Україна. 

схожі публiкацii