Суспільство 2020-08-14 09:18 Лютий Тарас

Найтемніша година

Затишшя перед бурею зазвичай не передвіщає чогось особ­ливого. Однак погодьмося, щось тривожне в цій тиші таки є.

Безпорадність не дає змоги зробити не те що виваженого, а бодай притомного поруху. Все навкруги дивним чином заклякло. Видається, ніби світ оторопів, упав у сплячку. Накочується відчуття, нібито час старанно огортає все довкола в’язкою й липкою знадобою, що нагадує розлитий нек­тар. Його п’янкі пахощі принаджують муху, а та силкується вивільнити загрузлі лапки із заманливого брану чіпкої речовини. Враження, що все довкола навічно зупинилося, заціпеніло, і це ніяк не проминає. А ті, кому ще й досі не бракує сил бодай якось зреагувати, тільки зой­кають і нарікають. Вони кажуть: «Усе пропало!».

 

Що коїться? Як вийти з цієї сонної безпорадності? Куди рухатися далі?


Настає найтемніша година. А може, вона триває вже доволі давно, а ми геть розучилися це помічати? Було на якусь мить лишень подумали, що змогли врешті перебрести прикру рутину. А насправді тільки переконали себе, нібито щось у цьому житті вдалося змінити. Однак що нам заважає просуватися далі — втома, нехіть, зневіра, розчарування? Невже ці постійні хитання — крок уперед, декілька кроків назад — є універсальним сценарієм? Щойно відчуєш хоча б незначний поступ, як за якийсь час неодмінно збагнеш, що знову відкочуєшся назад. А раптом це винятково наші граблі, виплекані, навмисне вготовані, щоб на них наступати із завзяттям мазохіста? Звідусіль лишень чуєш: «От як раніше думалося — зворотний хід неможливий! А тепер, виявляється, комусь тільки те й треба було, що просто відсидітися, перечекати й знову заявити про себе. І що тепер? Якесь вічне повернення!». Невже після стількох знакових подій і втрат знову доведеться починати спочатку?

 

Читайте також: Розбуджені війною


Укотре картаєш себе за нестриманість: «Спокійно! Не варто аж так гарячкувати. Важливо залишатися виваженим і не заходитися люттю, щоб не наробити чогось зопалу». Та невже незворушність дається для того, щоби зайняти позицію «ні вашим, ні нашим»? Коли ворог атакує із безневинним виглядом, мовляв «То не я, це все ти сам!», невже потрібно й собі вдавати, що він і справді тут ні при чому? Допоки ми остаточно не втомилися, йому вигідно, щоб найдовше тривала найтемніша година. Бо в таку годину ти навіть у собі починатимеш бачити привид і постійно в усьому сумніватимешся, не відчуватимеш жодної різниці, виснажуватимешся в байдужості. Тобі кажуть: «Послухай! Це поганий аргумент — ось так на силу відповідати силою. Що ж тут такого, що ти в стані загроженості? Треба бути розважливим! У світі немає нічого чорно-білого». Звісно, немає! Проте є сіре… Тихо сіріють і мало-помалу згущуються сутінки. Настає найтемніша година…

за умов сучасної кризи справжності нігілізм і є найтемнішою годиною, коли ми тільки те й робимо, що гладимо сірих котів ошуканства, замість того, щоб хоч ненадовго відмовитися від позірного блага й почати спільно домовлятися про закладання фундаменту можливого


А раптом це така риса людська — бути постійно невдоволеним? Тоді найтемніша пора — це зовсім не примарна пляма на сонці нашого щастя, а загальносвітова тенденція. Адже з класичної літератури ми пам’ятаємо, що вряди-годи неодмінно трапиться так, що деінде рветься шерег часу або стається вивих якогось налагодженого механізму — і все, світ летить шкереберть. Однак яким є запас міцності нашого світу? Здебільшого нам вдається завважити тільки те, що лежить на поверхні. Втім, у цих перманентних сутінках щось конче мають значити малопомітні речі. Саме з них зіткане тло подієвості. Однак ними чомусь легковажать, а найчастіше ними просто нехтують. Ні, вони не геть те саме, що зазвичай до нас доносить стрічка новин. Вона тільки подразник швидкої реакції, щоб попліткувати на злобу дня.


Приміром, те, що чимало людей уперто не хоче визнавати серйозності епідемічної загрози, не так уже й дивує. Достатньо в медіа регулярно подавати статистичні дані хворих без детального роз’яснення, яких заходів планується вжити — і одразу ж матимеш засіб, як тримати всіх у напрузі. Тимчасом недомовки поглиблюватимуть недовіру людей. Зовсім інше питання: чи є саме пандемія новою хвилею темряви, що насувається нині? Уявімо, що вона принагідна випадкова ширма, якою завиграшки користуються охочі половити рибку в каламутній воді. Та якщо повсюдно стільки легковажного ставлення до пандемії, то тільки тому, що для більшості вона недостатньо очевидна. От якби з шаленим гуркотом розверзалися небеса, рясно спалахнули блискавки й щедро посипався попіл, отоді інша справа. То що вже казати про непомітні речі? Людина притьмом хапається за все явлене, як риба за блешню. Подавай їй щось придатне до мацання. Для того, щоб насадити когось на гачок зваби, у світі мусить якнайдовше тривати ситуація якщо не цілковитого мороку, то принаймні перманентних сутінків. І найкращим засобом для цього є різні ошуканства. Або ж, як підказує узус сучасного висловлювання, — фейки. Тоді дозволено говорити, що ми живемо за доби пандемії фейків.

 

Читайте також: Міста проти районів


Важливо ще раз наголосити: пандемія не фейк. Дарма бездоказово параноїдально марити про якісь таємничі змови за лаштунками, коли хтось надсадно тужиться, розробляючи підступні плани з тотального обману. Чому б для початку відверто не визнати, що найчастіше ми самі, хоча й несвідомо, погоджуємося бути ошуканими? І коли це стається, то притьмом занурюємося в дріб’язковість. Не згуртовуємося, а зіштовхуємося лобами, злостимося, зачіпаємо одне одного. Замість того, щоб учитися розпізнавати головні загрози. А саме — щó в найближчій перспективі занепокоїть нас найбільше? Натомість ми завжди переконані у власній правоті й готові відстоювати її часом із ненавистю. Втративши здатності змінювати ракурси, кути зору, приглядатися до непомітних речей, ми набуваємо короткозорості, яка додає темряви. Врешті-решт утрачаємо шанс помітити, щó саме перетворюється на тригер, який ось-ось запустить черговий дивовижний сценарій. Але навіщо аж так полохатися, що настає найтемніша година? Не те, що було б доречно по-дурнуватому радіти настанню хаотичних потемків. Не боячися занурюватись у темряву, немов у болото, ще не раз доведеться, як казав Заратустра, відторгати холодних жаб і почварних черепах. Отже, чому б не спробувати сприймати сутінки як множину потенційних можливостей? Щоб не чекати, коли сама по собі засяє світанкова заграва, варто спробувати то там, то тут запалювати досвітні вогні, підсвічуючи контури ситуації, в яких довелося опинитися. Десь шукати вихід, а десь наполегливо його торувати, випробовуючи, експериментуючи. Ціле мистецтво — витягати з небуття те, чого допіру не існувало. 

 

Читайте також: Період криз і бунтів


Принадність епохи постмодерну дає змогу й донині ніжитися у млості тотальної розпливчатості. Поза сумнівом, постмодерн поскручував голови багатьом ідеологіям і теоріям, які претендували на універсальність. Але водночас він і досі неабияк обезволює, не дає шукати альтернативної тверді, з позицій якої виробляється щось певне. Тоді здається, що ми живемо радше в часи постнігілізму. Не тому що нігілізм закінчився, вичерпав себе, але через небажання його визначати. Нам достатньо подейкувати, ніби він є тотальним запереченням і прагненням підірвати сам світ. Однак за багатьма максималістськими вимогами, якщо деякі з них так дозволено називати, стоять або затяті забаганки, або намагання отримати свої декілька годин, днів чи тижнів слави. Звісно, світові ніколи не бракувало спектакулярності. Проте за умов сучасної кризи справжності нігілізм і є найтемнішою годиною, коли ми тільки те й робимо, що гладимо сірих котів ошуканства, замість того, щоб хоч ненадовго відмовитися від позірного блага й почати спільно домовлятися про закладання фундаменту можливого.