Суспільство 2020-08-08 12:48 Гончарова Єлизавета

Козацькі Маяки

Коли ще в шкільному віці Геннадій Киркач цікавився нумізматикою, то навряд чи тоді думав, що пристрасть до старожитностей колись зробить його власником музейного комплексу, до того ж власноруч зібраного й відновленого. Тепер, коли він водить екскурсантів по своєму под­вір’ю в селі Маяки Слов’янського району на Донеччині, то може розповісти й показати так багато, що йому позаздрив би будь-який професійний музейник.

«Це мій скансен, — по-діловому розпочинає екскурсію Геннадій. — Тобто музей просто неба. Його ще можна назвати «Маяцьке кільце», бо комплекс створено з трьох старовинних будівель, розташованих колом на різних вулицях села. Тут ви можете потрапити одразу до трьох музеїв: старожитностей, вишиванки й кераміки. Відчути себе в різних епохах, подивитися на предмети побуту, культури та сліди історії». Геннадій Киркач — краєзнавець-любитель. Він усе життя їздив по рідному району, бо раніше організовував заготівлю лікарських рослин у системі, яка тоді звалася «райспоживспілка». Каже, що майже в кожному населеному пункті бачив занедбані будинки, які після смерті або від’їзду власників із часом захоплювала природа. «Уже тоді мені хотілося витягти цю красу на світ Божий, зберегти ці справжні сліди історії й показувати їх молоді, — згадує Геннадій. — Звісно, спочатку було цікаво самому, але добре, якщо це стане в пригоді ще комусь. Бо це наше коріння, воно кличе».


Іще в молодості Геннадій познайомився з Олександром Шевченком, разом із яким у селі Прелесне, де працювала художня студія, вони створили перший етнографічний музей просто неба, досі найвідоміший на Донеччині. «Це було в 1982 ро­ці, ми всюди активно збирали експонати. Пам’я­таю, як у Балаклійському районі знайшли вітряк і по колоді перевезли його «Жигулями», щоб зібрати й установити там. Тоді ж у селі Студенок (Харківської області. — Ред.) побачив десятки занедбаних хат. У мене не було якісного фотоапарата й сучасних гаджетів. Тож разом із другом, слов’янським художником Володимиром Радковським, поїхали в той Студенок малювати хати, поки вони ще не розвалилися. «Напрацювали» понад 2,5 тис. етюдів, які зараз зберігаються в моєму музеї. Коли є час, то систематизую їх, хочу якось експонувати у виставковій залі, але самому дуже важко все робити. Бо допомогти охочих небагато… Люди їдуть сфотографуватися й виставити фото в соцмережі, іноді навіть двоповерховими автобусами приїжджають. А коли запитаєш їх, що ж ви, панове, зараз сфотографували, то й не скажуть — бо треба було слухати. А щоб попрацювати волонтером-музейником, то взагалі надто важко», — бурчить пан Геннадій, хоча по-доброму, бо сам дуже любить свою роботу. Навіть без помічників.

 

Читайте також: За брата, за Україну


Упродовж екскурсії він розповідає, що сам родом із Нікольського, де завжди жили Киркачи й Горбачови. Мовляв, він вивчав архіви й точно знає, що Киркачи видобували там каміння, а Горбачови носили. Тому були окремі поселення: Киркачівки та Горбачівки. Додає, що саме звідти родом останній радянський генсек Михайло Горбачов. Каже, він народився там у 1930-му році, у Горбачівці також жила його сестра, а вже потім, під час Голодомору, батько відвіз родину на конях у Ставропілля. «Бач який, не визнавав справжнього коріння, не від тієї лавочки танцював», — з посмішкою каже Геннадій і підводить до хати, яку придбав першою. Її у 1868 році побудував Тимофій Постельняк, а Геннадій зна­йшов садибу випадково. На той час у ній понад 25 років уже ніхто не жив: сторічний клен пробив дах, зайти без сокири та пилки було неможливо, збереглася лише піч. Геннадій знайшов тих, хто колись використовував хату як дачу, викупив її та почав відновлювати. І вже тоді знайшов в архівах інформацію, хто й коли побудував садибу. «Білосніжні хатки з місцевої глини, які наші працьовиті господині для дезінфекції кілька разів на рік білили — це вам не Росія, де поставили зруб — і нехай його точить хто хоче», — наголошує Геннадій.


Геннадій розповідає, що історичні відомості збирав усе життя: щось читав, щось бачив, щось знаходив в архівах, а про щось слухав від старих людей. Тому зараз він може легко розповісти про купецький Слов’янськ чи історію Святих гір. А історію села Маяки вивчив найдетальніше: воно було засноване як поселення з козацькими сигнальними сторожовими вежами у XVII столітті. Тому артефакти фактично самі пливли до рук краєзнавця: люльки-носогрійки, керамічний посуд, намистини, жіночі прикраси, дукати. Щось знаходив сам, а щось приносили люди: віддавали задарма, міняли або продавали. Найцікавішою археологічною знахідкою Геннадій Киркач вважає бронзову посудину-водолій (акваманіл) XIII століття у вигляді коня з тевтонським лицарем і жіночою фігурою. Її знайшли в заплаві Сіверського Донця в районі села Богородичне, коли копали колодязь. Цей унікальний експонат свого часу навіть описали в журналі «Археология СРСР», і Геннадій подарував його міському краєзнавчому музею. До речі, нещодавно у Слов’янському краєзнавчому музеї відбувся практичний семінар «Оригінал. Копія. Репліка», на якому учасникам демонстрували найцінніший експонат музейної колекції: саме цього бронзового водолія.

 

Читайте також: Ферма у квартирі


Геннадій поступово поповнював свою колекцію і якось пригледів іще одну унікальну хату в Маяках, на якій було вирізьблено дату: 1884 рік. Її хотіли пустити під бульдозер, але Геннадій урятував, викупив для свого «Маяцького кільця». А потім побачив красивий будинок 1900 року — з галереєю та дахом під черепицею від місцевих дореволюційних майстрів. Так і зібрав комплекс. Музей старожитностей розташував у основній садибі. За нею розкинувся великий город, що нині поступово перетворюється на автентичний дикий степ із ковилою. Неподалік власноруч збудував капличку у стилі українського бароко — на пам’ять про тих, хто загинув у нинішній російсько-українській війні та свого брата, який у 2014-му загинув у власній хаті…


Вишиванки Геннадій експонує в іншій садибі: збирати почав їх по всій Слобожанщині ще в 1990-х. Коли пояснює еклектику й різноманітність виробів, то розповідає, що козаки сюди їхали звідусіль і так поширювали побут і культуру. Колекцію кераміки також зібрав дуже різну: щось привозив з експедицій, а дещо знаходив буквально під ногами. Неподалік Маяків є села Пискунівка й Рай-Олександрівка, де на початку минулого століття був центр побутового виробництва кераміки. «Я планував зробити інтерактивну частину музею. Знайшов гончарне коло, щоб люди мали змогу не просто дивитися, а й самі попрацювати з глиною. Чому ні? Сусіднє село славилося лозоплетінням, Пискунівка — гончарством. Але, на жаль, ще в далекому 1987 році ми з колегами бачили, як там розпалювали останній горн. І люди вже майже забули свої ремесла. У мене, наприклад, є три бандури й кілька кобз, а грати на них тут ніхто не вміє. Насправді знайти предмет — не найважливіше. А зробити так, щоб він ожив — для цього треба попрацювати. Можливо, колись це вдасться, бо я готовий надавати приміщення для творчих лабораторій: усе дістану, все покажу, з усім допоможу», — гаряче обіцяє Геннадій.

 

Читайте також: Архітектор з «Острова»


Насправді Геннадій Киркач не вихваляється: люди часто приїжджають у Маяки до його скансена. Наприклад, на минулих вихідних завітав Зразковий театр народної пісні «Берегиня» із Добропілля, щоб виконати народні пісні в чудових декораціях садиби. Бувають школярі, які навіть якось організували тут тематичний випускний вечір. Коли приїжджали пластуни, то ставили намети й Геннадій спеціально для них зробив курені, які вкрив старовинною черепицею. Запрошує він і на сімейний відпочинок, на екскурсії вихідного дня, навіть із ночівлею: на сіні, у хаті, в землянці. Бо на території комплексу стоїть уже 10 різних будівель, зокрема три козацькі вежі, одна з яких 15 метрів заввишки. А головне — усім гостям гарантований цікавий співрозмовник, що дуже любить землю, на якій народився.