Суспільство 2020-07-11 10:09 Гончарова Єлизавета

Пані Світлана та її прапор

Світлані Гавриленко було 74 роки, коли вона накинула собі на плечі український прапор, перебуваючи серед агресивних чоловіків спортивної статури, яких кількома автобусами привезли до Покровська (тоді ще Красноармійська) навесні 2014 року.

Світлані Гавриленко було 74 роки, коли вона накинула собі на плечі український прапор, перебуваючи серед агресивних чоловіків спортивної статури, яких кількома автобусами привезли до Покровська (тоді ще Красноармійська) навесні 2014 року. Із різних куточків на площу, на якій було заплановано мітинг прихильників України, почали виходити містяни, що хотіли виявити свою думку, але вагалися щодо безпечності такого кроку. Із прапором вона пройшла весь цей шлях у голові колони, до якої під «улюлюкання тітушок» усе ж приєдналося з півсотні людей. Як і сама пані Світлана, той прапор був свідком становлення української незалежності.


У місті її називають сірим кардиналом патріотичного руху. Коли кажу їй це, вона посміхається й відповідає: «Так, щось собі робила». Але розпочинає оповідь із того, що відчути себе українкою їй довелося вже в дорослому житті. «За фахом я режисерка, вихована, звісно, на прикладах російської літератури, яка своє, українське, вважала не надто важливим. Але якоїсь миті — це було як блискавка — зрозуміла свою велику помилку», — розповідає Світлана Миколаївна. Неабияким поштовхом до усвідомлення національної ідентичності (і необхідності боротьби за неї) стала творча поїздка до Прибалтики: тоді ще трьох союзник республік. Її приймали російськомовні родини, пов’язані з театром. А вона, вражена тим, що чула й бачила на вулицях Риги, Таллінна та Вільнюса, запитувала їх, чому вони досі не вивчили мови, адже живуть у прибалтійських країнах уже по 15–20 років? Знайомі знизували плечима: мовляв, а навіщо, «ми же русскіє»? Тоді пані Світлана запитала й у себе, а хто вона сама? І після приїзду додому перейшла на українську мову у приватному спілкуванні та на роботі. Хоча, згадує з посмішкою, для тих, кому тоді доводилося її слухати, це стало серйозним випробуванням.

 

Читайте також: Ферма у квартирі


Відтоді й розпочався її шлях до пошуку себе та власного коріння. Для Світлани Гавриленко він був зовсім не легким. Через принциповість і небажання «прогинатися» вона втратила роботу в театрі, який був справою її життя, у скрутні 1990-ті режисерці, вистави якої раніше перемагали в різноманітних конкурсах у всьому СРСР, доводилося навіть торгувати рибою на ринку, щоб прогодувати родину. Упродовж шахтарських страйків часів перебудови Світлана Гавриленко була разом із земляками, ідейними та патріотичними хлопцями й дівчатами. «Щоб розвалити цей рух, до нас почали відправляти спеціальних людей, які потрохи перетворювали його на «ковбасний протест». Але так чи інак, із тих шахтарських страйків вийшло багато активних і патріотичних людей. А засланці, до речі, проявилися тут уже під час Майдану: вони стали представниками проросійських партій та активними пропагандистами, які підбурювали населення», — згадує Світлана.


За своє життя вона була свідком і безпосереднім учасником більшості важливих для країни подій, бачила історії подвигів і зрад тих, із ким доводилося починати розбудову демократії на Донеччині, відстежувала зміни не тільки політичних еліт, а і глобальних настроїв на сході країни. Наприклад, за її участі до Покровська запросили групу студентів — учасників Революції на граніті, які спілкувалися з молоддю й розповідали про події на Майдані. Також вона була ініціаторкою низки мітингів, на яких уперше в шахтарському містечку заговорили про незалежність України й Донеччину як невіддільну складову самостійної України. Улітку 1991 року Гавриленко запросили до себе в гості рухівці з Тернопільщини, і вона повернулася з прапором, подарованим на згадку. А з ним поїхала до Києва, де майже добу стояла під Верховною Радою, у приміщенні якої тоді мали голосувати за відновлення незалежності України. «Повз нас пройшли російські опозиціонери, зокрема Анатолій Собчак. Натовп тоді кричав: «Незалежність! Незалежність!», а вони намагалися щось пояснювати, мовляв, треба Україні з Росією триматися разом, адже ми братні народи. Проте ми у відповідь непохитно скандували: «Незалежність! Незалежність!». А потім до нас вийшов В’ячеслав Чорновіл і оголосив, що все відбулося! Скільки років минуло, а це чи не найяскравіший спогад у моєму житті», — зізнається пані Світлана.

 

Читайте також: Архітектор з «Острова»


До речі, із тим самим прапором вона пішла на той єдиний мітинг напередодні війни, куди вже й керівники різних патріотичних партій закликали не ходити, бо ніхто не міг гарантувати учасникам навіть відносної безпеки. Світлана Миколаївна згадує, що попри застереження таки вирішила йти на площу. Каже, якщо вже розмістила оголошення, то не може підвести людей. У сквері на місці зустрічі було малолюдно, а віддалік нудився войовничий натовп, який нібито привезли з Єнакієвого. На одній із лавочок сидів чоловік із військовою виправкою. У нього Світлана Миколаївна й запитала, де відбуватиметься патріотична хода. Чоловік помітно занервував і запитав, навіщо їй, жінці поважного віку, брати участь у таких ризикованих заходах. «Бо це моя Україна!» — відповіла вона, дістала з сумки той самий синьо-жовтий прапор і пов’язала його собі на плечі. Це стало спонтанним сигналом до початку акції. Патріотично налаштовані містяни раптом перестали боятися. «Ми пройшли всім маршрутом, до нас приєднався також греко-католицький священник. У рупор ми вигукували гасла про те, що Покровськ — це Україна. І що агресорам із сусідньої країни не треба нас «рятувати». Наприкінці ми зачитали резолюцію, яку підтримали всі присутні на мітингу. А наші супротивники, від яких нас відділяв міліцейський кордон, агресивно кричали й лаялися. Після цього заходу мені довелося переховуватись у сторонніх людей, бо прискіплива увага до моєї персони з боку проросійської публіки загрожувала серйозними проблемами. Але я пишаюся, що ми це тоді це зробили», — упевнена Світлана Гавриленко.

 

Читайте також: Від теорії до практики


Ще до того, як у прифронтовому місті патріотизм став мейнстримом, Світлана Гавриленко з однодумцями плідно працювала над утвердженням українського культурного простору. Разом із Максимом Потапчуком вони заснували Центр української культури й духовності «Джерело», який здійснив важливу роботу щодо відродження патріотизму серед місцевої громади, а потім трансформувався в осередок іншої громадської діяльності. Зокрема, ці люди започаткували в Покровську щорічне святкування дня народження Степана Бандери й організували велике відзначення 200-річчя від дня народження Тараса Шевченка. Тоді, у березні 2014 року, це був майже тиждень безперервних шевченківських заходів, які стали суттєвою противагою проросійським мітингам, у яких захлиналися міста Донеччини. Багато років, ще з тієї подорожі Тернопільщиною  в 1991-му, пані Світлана мріяла про пам’ятник Шевченку в рідному Покровську, і їй таки вдалося «дотиснути це питання». У вересні 2019-го пам’ятник Шевченку відкрили — нехай і не зовсім такий, як уявляла собі Світлана Миколаївна.


Сьогодні Світлана Гавриленко вже розміняла дев’ятий десяток, але її досі бояться пристосуванці, прихильники повернення в радянське минуле й адепти «русского міра». «Зручною» жінку точно не назвеш. Вона є членом Громадської ради Покровська, яка, хоч і є по суті дорадчим органом, не дає чиновникам робити щось без пильного нагляду містян. Світлана Миколаївна вже розмірковує про майбутні місцеві вибори. Сама вона, зважаючи на поважний вік, не планує балотуватись, але заохочує патріотичний актив Покровська, який сформувався на початку війни, подавати свої кандидатури на посаду міського голови й обиратися до міської ради. «Бо виросла вже потужна зміна! Чудові хлопці й дівчата, що пройшли шлях волонтерства, захищали Батьківщину зі зброєю в руках і виявили себе як лідери, за якими йдуть інші!», — із захватом каже Світлана Миколаївна.