Економіка 2020-06-15 14:47 Крамар Олександр

Заробітчани. Велике повернення

Чому владі варто використовувати потенціал заробітчан, щоб розвивати внутрішнє виробництво

Володимир Зеленський від початку президентства використовував тему повернення українців з-за кордону та створення для них нових робочих місць в Україні. Пандемія СОVID-19 та пов’язані з нею обмежувальні заходи в країнах, де традиційно працює найбільше українських заробітчан, змусили частину з них повернутися на певний час додому. Це актуалізувало дискусії щодо умов їхньої роботи за кордоном та можливості залишатися в країні. Понад те, синхронізовані спроби уряду обмежувати виїзд заробітчан за одночасного декларування готовності запропонувати для них роботу за 6–8 тис. грн у будівництві інфраструктурних об’єктів в Україні викликали навіть звинувачення в спробах нового «закріпачення».


Повернення заробітчан як чинник такого собі чарівного поштовху для розвитку української економіки через здобутий за кордоном досвід давно гіперболізують і навіть міфологізують. Ігноруючи те, що насправді усі вони дуже різні й повертаються ті, хто або розчарувався, або виконав індивідуальну програму — заробив коштів на навчання дітей, житло й так далі, або бачить можливості заробляти не гірше в Україні.


Особливих рецептів зацікавити заробітчан відмовитися від праці за кордоном на користь України також годі шукати. Умови для їхньої реінтеграції здатні створити лише загальна економічна модернізація та динамічне зростання нашої економіки. Імовірність повернення чи відмови від виїзду на роботу за кордон українців залежить від конкуренції умов праці всередині країни та за її межами. Доки серед представників влади пануватиме думка, яку під час прес-конференції висловив Володимир Зеленський, мовляв, це «в них $250 — мізерна зарплата, у нас це теж маленька зарплата, але в нас це не бідність усе-таки», — сподіватися на повернення заробітчан немає сенсу. Понад те, трудова міграція стрімко зростатиме. Навіть у Польщі чи країнах Балтії мінімальна заробітна плата становить €500–600 і більше.

 

Читайте також: Заробітчани. Заручники ситуації


Та й уявлення про мільйони українських трудових мігрантів, яким ніде подітися через кризові процеси на ринку праці європейських країн, є і передчасними, і перебільшеними. Принаймні динаміка грошових переказів, яких у розпал карантинних обмежень було всього на 10–20% менше, ніж до того (див. «Не набагато менше»), означає, що надовго на Батьківщину повернулася вкрай незначна частина всіх заробітчан.


За результатами опитувань серед іноземних роботодавців та українських заробітчан, відомо, що з пом’якшенням обмежувальних заходів стрімко відновлюється їхній інтерес одне до одного. Про це говорять і дані рекрутингових компаній. Нещодавно польське видання Rzeczpospolita звернуло увагу, що кількість новоприбулих українців у травні зросла до 94 тис. проти 34 тис. у квітні, а попит на працівників із-за кордону у сфері логістики та АПК, за даними агентств із працевлаштування, навіть на 20% вищий, ніж торік. А результати опитування «Барометр польського ринку праці» від компанії Personnel Service засвідчили, що 2020 року 35% великих польських компаній використовували робочу силу з України. Малий та середній бізнес залучає її меншою мірою, однак усе одно йдеться про 10–12% усіх компаній.

 

 

Понад 70% польських роботодавців вважають їх не менш кваліфікованими, ніж поляки, тоді як негативно ставляться до працівників з України лише 2% опитаних. Своєю чергою, дані рекрутингової компанії Gremi Personal засвідчили, що 67% громадян України, які виїхали з Польщі через карантин, хочуть повернутися назад.

 

Проігнорований потенціал


Заробітчани, а точніше їхні величезні перекази коштів за останні роки, за належної державної політики вже цілком могли стати передумовою створення сотень тисяч, якщо не мільйонів додаткових робочих місць у країні. А отже, не лише каталізатором значного економічного зростання, а й стимулом повернення значної частини трудових мігрантів. Лише протягом 2015–2019 років приватні перекази з-за кордону, що їх традиційно розглядають як переважно надходження від заробітчан, за даними НБУ, становили $46,9 млрд (див. «Змарнований ресурс»). Зокрема, $25,4 млрд надійшло офіційними каналами — через банківські перекази або платіжні системи. Ці кошти майже втричі перевищили надходження прямих іноземних інвестицій за той самий період.

 


Проте в українських реаліях цей ресурс було здебільшого змарновано. Левова його частка залишила країну через витрати на імпортні споживчі товари. Сукупний дефіцит торгівлі ними за ті ж таки 2015–2019 роки становив $29,2 млрд. І це йдеться лише про офіційні дані, без урахування контрабанди та сірих схем заниження митної вартості товарів. Інша частина переказів заробітчан наповнила ринок нерухомості та стимулювала всі ці роки явно невідповідні стану економіки країни теми зростання житлового будівництва. Але незалежно від того, чи гроші заробітчан були залиті в бетон, чи залишили країну у вигляді оплати за імпортні споживчі товари, цей ресурс був змарнований з погляду можливого розвитку виробництва в країні та створення додаткових робочих місць.

 

Тим часом це джерело коштів невпинно зменшується (див. «Потенціал вичерпується»). Дані досліджень НБУ свідчать, що заробітчани дедалі більшу частину зароблених коштів витрачають у країнах перебування й дедалі менше переказують до України. Поки що це супроводжувалося збільшенням потоку їхніх грошей в Україну (до понад $12 млрд 2019-го), однак якщо їхня сума зросла за п’ять років лише на 85%, то витрати в країнах перебування — на 295%, а сплачені там податки — узагалі в 15 разів. Водночас приріст переказів відбувався переважно через нові хвилі заробітчан та особливо сезонних працівників. За оцінкою НБУ, вони неофіційними каналами з 2015 по 2019 рік зросли в 6,7 раза й начебто сягнули половини загального обсягу. Однак тут маємо справу з тільки оціночною величиною, яка насправді може бути як більшою, так і суттєво меншою. Натомість перекази людей, які працюють за кордоном понад рік, за даними НБУ, навіть скоротилися з 2014-го по 2019-й на 19,7%, а всі перекази офіційними каналами зросли за цей час лише на 7,9%. Таку тенденцію добре пояснюють дані опитувань. Наприклад, студія 2019 року, яку провів Центр досліджень Східної Європи Варшавського університету, зафіксувала, що кількість українців, які працюють у Польщі й хочуть переїхати туди на постійне місце проживання, збільшилася на третину (до 33%), ще 39% планували перевезти до цієї країни сім’ю.

 


Понад те, без належної державної економічної політики масштабні вливання валюти заробітчанами здатні навіть шкодити виробничому сектору країни. Адже в умовах, коли внутрішній ринок не захищений від напливу імпорту товарів з інших держав, а вартість праці зростає через трудову міграцію, вигідніше вкладатися в торгівлю імпортними товарами та надання послуг. Як наслідок, замість того щоб сприяти розвитку промисловості в країні через додатковий попит на товари внутрішнього виробництва, гроші заробітчан стимулюють зростання обсягів імпорту товарів з інших країн.


Це складова ширшої проблеми української економіки, про яку Тиждень не раз писав. Уже торік витрати українців на імпортні товари перевищили 1,5 трлн грн, і значну частину становлять ті, які Україна цілком могла б виробляти сама. До того ж спостерігається чітка тенденція до зменшення так званого критичного імпорту, і водночас посилюють позиції на внутрішньому ринку вироблені за кордоном нескладні споживчі товари. Якщо 2005-го завезені з інших країн вироби становили 29,5% усіх проданих в Україні (непродовольчих — 42,4%), то 2018-го їхня частка сягнула вже 58% (непродовольчих — 64,7%).

 

Читайте також: Трудова міграція: там, де нас нема


Тому в Україні є всі об’єктивні умови для того, щоб нові національні бізнеси народжувалися й зростали не тільки в новітніх секторах і нішах, які лише з’являються у світовій економіці, а й у тих численних сферах, що наразі насичуються великою мірою або й переважно виробниками з інших держав. Однак держава не має залишатися відстороненим спостерігачем, а мусить стати стимулятором зростання національної економіки. Важливо взяти курс на збільшення «національного пирога».

 

Політика економічного зростання


Державна політика має бути спрямована на пришвидшення економічного зростання через створення нових і розширення наявних бізнесів. Необхідно створити умови для того, щоб дедалі більшу частину товарів, що їх споживатимуть в Україні, зокрема й коштом заробітчан, виробляли всередині країни. А отже, створювали додаткові робочі місця тут. Проте такої мети неможливо досягнути в умовах повної незахищеності внутрішнього ринку від напливу імпортних споживчих товарів.


У зв’язку з цим дуже показовим є приклад дій сусідньої з нами Туреччини, яка, на відміну від України, значно більше інтегрована економічно з ЄС: якщо в нас діє лише Угода про асоціацію та ЗВТ, то Туреччина перебуває в митному союзі з ЄС. В умовах пандемії CОVID-19 Анкара оперативно ввела додаткове оподаткування в розмірі до 45% на широкий спектр промислових споживчих товарів, що імпортуються до країни, — від автомобілів до електроніки. Також підвищила податки на імпорт текстильних товарів, взуття та виробів зі шкіри. Водночас міністерка торгівлі Туреччини Рухсар Пекджан заявила: «Для того щоб під час пандемії захистити наших вітчизняних виробників від тиску з боку дешевого імпорту, який з’явився через надлишкові товари, ми й надалі вживатимемо обмежувальних заходів». Усе це відбувається на тлі того, що Туреччина й раніше мала значно більший рівень захищеності внутрішнього ринку від імпорту споживчих товарів, ніж Україна. І завдяки цьому протягом останніх десятиліть не лише демонструвала високі темпи зростання їх виробництва для потреб внутрішнього ринку, а й нарощувала власний експорт.

 


Політика захисту внутрішнього ринку має поєднуватися з докорінними змінами у фінансово-кредитній сфері. Досвід найуспішніших підйомів по всьому світу свідчить, що саме валове нагромадження капіталу на рівнях, близьких до 30–40% ВВП, і його пріоритетне інвестування в прибуткові виробничі сектори дають шанси на швидке оновлення структури економіки та випереджальні темпи її зростання. У сучасній Україні не йдеться навіть про третину цих обсягів. Важливо заохочувати громадян накопичувати й використовувати фінансові ресурси для інвестування у внутрішнє виробництво товарів, а не сприяти споживчому кредитуванню, яке стимулює в нинішніх умовах лише імпорт. Важливим є перетворення банківської системи з інструменту стимулювання споживчого попиту, іпотеки чи фінансування внутрішнього боргу країни на засіб сприяння появі й зростанню національного бізнесу, розширення ним виробництва й експорту.
Потрібно не лише збільшувати привабливість роботи в Україні й кількість робочих місць через політику модернізації та реіндустріалізації, а й водночас знижувати вигідність праці за кордоном через пошук механізмів покладання частини витрат на утримання соціальної інфраструктури в країні на заробітчан. Зокрема, має йтися про сплату ними відрахувань на фінансування Пенсійного фонду, медицини, освіти, правоохоронної системи та соціальної сфери.

 

Читайте також: Любов на відстані. Трудова міграція змінює підходи українців до формування сім’ї


Сьогодні, окрім значних валютних вливань в українську економіку, масштабна трудова міграція вже створює проблеми, а в подальшому створюватиме їх ще більше для забезпечення пенсійних та соціальних видатків, функціонування освіти й охорони здоров’я, а також наповнення місцевих бюджетів на територіях, де велика частина працездатного населення працюватиме за кордоном. До того ж і самі мігранти, особливо сезонні, і члени їхніх родин далі споживають такі послуги, не беручи належної участі в їхньому фінансуванні. Як наслідок, непропорційно більший тягар утримання цих сфер лягає на тих українців, які працюють у країні, часто на значно гірших умовах, а цей додатковий тиск, своєю чергою, неабияк знижує привабливість праці в країні. Порочне коло замикається, і формується механізм заохочення трудової міграції за кордон, коли працювати за межами країни стає дедалі вигідніше, ніж усередині країни.


Залучення трудових мігрантів, особливо сезонних працівників, до участі у фінансуванні ключових видатків (пенсійне забезпечення, медицина, освіта, правоохоронна система й системи соціального захисту) знижуватиме кінцеву різницю між чистими доходами, які вони можуть отримувати за кордоном, і доходами в Україні, а отже й знижуватиме привабливість трудової міграції. Водночас розширення бази платників збільшить фінансування й зменшить тягар на ті робочі місця, які створюватимуть або зберігатимуть у країні. А перерозподіл значної частини заробленого трудовими мігрантами на користь пенсійних та бюджетних витрат збільшуватиме частку коштів для купівлі послуг і товарів першої необхідності, які вироблятимуться в Україні.