Історія 2020-04-05 12:41 Станіслав Кульчицький

Диктатура експропріаторів

Чому більшовикам вдавалось експортувати в Україну не лише свою політику, а й ідеологію

Аналізуючи події українських визвольних змагань, слід зважати не лише на протистояння з Москвою, а й на внутрішні українські чинники, які використовували на свою користь більшовики.

 

«Неусвідомлений соціалізм» народних низів


100 років тому революція відбувалася в складних воєнних умовах. По-перше, тривала Перша світова, збройні сили країн-учасниць активно втручалися в події на Сході Європи (зокрема, і в повоєнний період). По-друге, в опанованій більшовиками Росії спалахнула громадянська війна. Причому протистояння між російськими силами — червоноармійцями та білогвардійцями — тривало й на українських землях. По-третє, точилися міжнаціональні війни, спричинені прагненням лєнінського Раднаркому відновити імперію в її попередніх кордонах. До таких війн слід зарахувати вторгнення червоногвардійців на територію України взимку 1917–1918 років і червоноармійців на початку й наприкінці 1919-го. Наприкінці 1920-го в Україні зосередилася мільйонна армія червоної Росії, присутність якої унеможливила дальшу боротьбу за демократію та незалежність.
Світова війна, що тривала з 1914 року, визначила характер і рушійні сили революції 1917-го. Соціальні відносини в країні були загострені, людське життя знецінене.

 

До того ж війна вперше перестала бути протистоянням професійних армій і вдерлася в життя кожної людини. Але дослідники нерідко забувають про головну її особливість: доти роз’єднане умовами сільськогосподарського виробництва селянство вперше стало організованою силою. Царизм мобілізував в армію мільйони селян, об’єднав їх у військових підрозділах, дав їм зброю і навчив нею користуватися, після чого змусив гинути на полі бою, відстоюючи чужі для них інтереси. Жахіття кріпосництва ще не зникло з їхньої родинної пам’яті, вони поралися на клаптиках землі, зусібіч оточених поміщицькими латифундіями. Тож не дивно, що в такій ситуації з’явилося гасло зрівняльного поділу орних земель. Слідом за селянами, які бажали знищити поміщиків як клас, робітники стали висловлюватися за передачу підприємств, на яких працювали, у власність трудових колективів.

 

Читайте також: Українські враження Томаса Стівенса


Розповідь про революцію іноді починають із прогнозу, зробленого колишнім міністром внутрішніх справ Російської імперії Пєтром Дурново. У записці, адресованій цареві за півроку до війни, цей сановник попереджав, що майбутня війна з Німеччиною буде небезпечною саме через те, що може спричинити соціальні потрясіння. Народні низи, підкреслював Дурново, «сповідують принципи неусвідомленого соціалізму», і в разі воєнних невдач «соціальна революція в найбільш надмірних її виявах у нас неминуча… Росія буде втягнута в безпросвітну анархію, наслідки якої навіть не можна собі уявити». Спричинених війною соціальних катаклізмів очікував і Владімір Лєнін, але не з жахом, а з великим ентузіазмом. У листі до Максіма Ґорького, написаному на початку 1913-го, він наголошував: «Вій­на Австрії з Росією була б дуже корисною для революції (у всій Східній Європі) річчю, але малоймовірно, щоб Франц Йозеф і Ніколаша зробили нам цю приємність».

 

«Свідомий» соціалізм європейських соціал-демократів


Напередодні європейських революцій 1848–1849 років Карл Маркс і Фрідріх Енґельс опублікували програмний документ під назвою «Маніфест Комуністичної партії». Голов­на ідея цієї брошури, якій судилося довге життя, вкладалася в одне речення: «Комуністи можуть виразити свою теорію одним положенням: знищення приватної власності». А головне гасло комуністів формулювалося двома словами: «експропріація експропріаторів».


Розвиваючи в наступні роки свою доктрину, Маркс розбив комунізм на дві фази за ознакою розподілу матеріальних благ: соціалізм із розподілом «за працею» та комунізм із розподілом «за потребами». Розподіл за потребами був цілковитою утопією, але не менш утопічним видавався Марксів комуно-соціалізм. Основоположники марксизму даремно розраховували, що націоналізація власності капіталістів приведе до появи загальнонародної власності, а перемога пролетарської революції — до заміни держави, яка «засинатиме», ефемерною диктатурою пролетаріату. Самі по собі народи, так само як і класи, не мали внутрішньої структури з відповідною ієрархією, яка дала б змогу оперувати власністю або керувати країною. Такі функції були притаманні тільки спільнотам з ієрархічною структурою, у цьому випадку державам і партіям.

На конгресі Комінтерну в липні 1921-го Лєнін визнав: «У Сибіру та Україні контрреволюція могла тимчасово перемагати, тому що буржуазія там мала за собою селянство, тому що селяни були проти нас»


Правлячі кола європейських країн своєчасно зрозуміли, яку небезпеку становить «привид комунізму», і постаралися реформами усунути його. Своєю чергою, послідовники Маркса відмовилися вважати кінцевою метою своєї боротьби комуністичну революцію. Опинившись у парламентах, вони оцінили демократію, яка давала змогу на законодавчому рівні поліпшувати умови праці робітників і підтримувати слабозахищені верстви суспільства. Жодна впливова політична сила не оголосила себе комуністичною, щоб не підкреслювати своєї негайної готовності до революційних дій. Соціалісти, у середовищі яких поширювався марксизм, назва­ли себе соціал-демократами, щоб продемонструвати відданість демократії та соціальним реформам. Вони переконувалися, що краще рухатися в бік узгодження протилежних інтересів праці й капіталу, ніж тримати курс на знищення капіталу — рівноправного з робочою силою агента виробничого процесу.

 

Народження «держави-комуни»


Коли російські марксисти об’єдна­лися в нелегальну партію, вони теж назвали себе соціал-демократами, маючи перед очима західноєвропейський взірець. Однак уже в 1903-му на з’їзді, який проголосив утворення Російської соціал-демократичної робітничої партії (РСДРП), стався розкол: одні пішли за Лєніним, інші за Львом Мартовим. Прибічники першого (більшовики) закликали до комуністичної революції, а прибічники другого (меншовики) віддали перевагу соціальним реформам. Однак головну роль у подіях 1917 року відігравали не політичні партії, а ради солдатських і робітничих депутатів, тобто органи революційної самоорганізації народних низів, які сповідували принципи «неусвідомленого соціалізму».

 

Читайте також: Механізм капітуляції: історична ретроспектива


Ніколай ІІ втратив ґрунт під ногами, коли за його відречення висловилися головнокомандувачі фронтів, позиція яких визначалася настроєм у військах. Влада перейшла до Тимчасового уряду, де ключову роль відігравали кадети, але контролювала його Петроградська рада робітничих і солдатських депутатів. Основним завданням уряду вважалася організація загальних, рівних, таємних і прямих виборів до Установчих зборів. Тому, повернувшись з еміграції до Петрограда у квітні 1917 року, Лєнін висунув у «Квітневих тезах» гасло «Вся влада — радам!». Його не бентежило, що вплив у радах мали соціалісти-революціонери (есери) та меншовики. Основу більшовицької програми дій становила вимога революційного марксизму — «експропріація експропріаторів». І саме такою була вимога народних низів. А тому рано чи пізно ради мусили наповнитися більшовиками.


Зберігаючи організаційну відокремленість своєї партії від рад (за одночасного наповнення останніх більшовиками), Лєнін планував створити, згідно з формулюванням у «Квітневих тезах», «державу-комуну» з двома владними вертикалями: партійною з повноваженнями диктатури під облудною назвою «диктатура пролетаріату» і радянською з управлінськими функціями. Водночас він поставив перед більшовиками завдання перейменувати партію із соціал-демократичної на комуністичну й ухвалити нову, суто комуністичну програму. І вже у квітні 1917 року привид комуністичної революції завис над Росією. На відміну від Марксових утопічних абстракцій, пов’язаних з «експропріацією експропріаторів», Лєнін збирався здійснити комуністичні перетворення за допомогою «держави-комуни», об’єднаної з його партією в одну політичну силу. Таке завдання аж ніяк не було утопічним: спроектований більшовиками суспільно-політичний лад мав забезпечити їхнім вождям політичну та економічну диктатуру.


Після повалення самодержавства минали місяці, але популярність більшовиків у народних низах зростала надто повільно. Гасло «експропріації експропріаторів» відповідало вимогам низів, але було незрозуміло, до кого мусила потрапити експропрійована власність. Вожді більшовиків пропагували створення радянських господарств (радгоспів) на базі поміщицьких маєтків і підпорядкованих «державі-комуні» сільськогосподарських комун. Натомість селяни вимагали зрівняльно поділити орну землю між тими, хто на ній працює. «Чорний переділ» створював на селі мільйони нових приватних власників, тобто віддаляв більшовиків від негайного втілення комуно-соціалізму. Оскільки лєнінській партії треба було оволодіти солдатськими радами, вона тимчасово поступилася програмними вимогами (як виявилося, аж до 1930 року, відколи почалася суцільна колективізація сільського господарства) і в серпні 1917-го висунула гасло «Землю — селянам!».


Простіше було привернути на свій бік робітників. Гасло «Фабрики — робітникам!» звучало однаково і для «держави-комуни», яка від імені робітничого класу привласнювала через націоналізацію наявні засоби виробництва, і для робітничих колективів, які бажали приватизувати свої підприємства, не переймаючись комуністичною ідеєю. Більшовицькі пропагандисти не підкреслювали різниці, але після утвердження більшовицької влади Лєнін роз’яснив, що приватизація підприємств трудовими колективами є небезпечним анархо-синдикалізмом.

 

Читайте також: Небажаний Бажан

 

Від серпня 1914 року вожді більшовиків вимагали перетворити війну імперіалістичну на війну громадянську, бо розуміли, що сподіватися на здобуття влади можна тільки в умовах війни. Перспектива громадянської війни їх не лякала, але виходити з таким гаслом у маси було б необачно. Тому у вересні 1917-го вони взяли на озброєння народну вимогу негайно припинити війну. Зміна гасел позитивно позначилася на популярності більшовиків і допомогла їм здобути владу в листопаді 1917‑го, щоправда, у результаті збройного повстання. Вибори до Установчих зборів відбулися, однак за список більшовиків віддало голоси менш як 25% електорату (в Україні лише 10%). У січні 1918-го Лєнін розігнав Установчі збори — наступні вільні вибори відбудуться лише через 72 роки, у березні 1989-го.


Коли ж народна революція, що почалася з повалення самодержавства, переросла в комуністичну? Щоб обґрунтувати ідеологічно прийнятну відповідь, вожді більшовиків поділили Російську революцію 1917 року на дві: Лютневу буржуазно-демократичну та Жовтневу соціалістичну. Жовтневому (за новим стилем листопадовому) перевороту вони дали урочисту назву «Велика Жовтнева соціалістична революція». Стверджувалося, що з цього моменту стала можливою реалізація ідеї «світлого майбутнього» — комунізму. Однак насправді до комуністичних перетворень більшовики взялися з весни 1918-го, тобто після розгону Установчих зборів, винищення політичних суперників у радах терміново створеними органами державної безпеки й укладення Брестського миру з Німеччиною.

 

Поглинання УНР «державою-комуною»


Українська революція, що проголосила демократичну народну республіку, за основними закономірностями мало відрізнялася від революції російської, адже на той момент Україна перебувала у складі імперії 263 роки. Але різниця у становищі селян усе ж таки існувала, що позначилося меншою поширеністю настроїв «неусвідомленого соціалізму» серед солдатських депутатів. У розпорядженні українських селян, так само як російських у Сибіру та на Північному Кавказі, було більше орних земель. До того ж вони не знали общинних порядків, які обплутували село пережитками кріпосницьких відносин. Українські селяни зазвичай не мали тієї озлобленості, що штовхала до неприйняття інституту приватної власності, грабунку та насилля, хоча й серед них було чимало люмпенізованих маргіналів. Тому більшовикам не вдавалося так успішно маніпулювали ними, використовуючи гасло «експропріації експропріаторів».

 

Лєнін на конгресі Комінтерну в липні 1921-го визнав: «У Сибіру та Україні контрреволюція могла тимчасово перемагати, тому що буржуазія там мала за собою селянство, тому що селяни були проти нас».

 

Загальноросійські політичні партії, які цілком вільно діяли й на наших теренах, відрізнялися від українських тільки ставленням до національного питання. Тому на політичній сцені конкурували між собою українські та російські соціалісти-революціонери, українські та російські соціал-демократи, українські соціалісти-федералісти та російські кадети. Завдяки гнучкій лєнінській тактиці більшовики ні з ким не конкурували, коли заходила мова про національне питання. Борці за землю та волю в Україні до певного часу не ставилися до них як до ворогів, адже лєнінська «держава-комуна» з двома владними вертикалями зберігала максимальний ступінь централізації країни, проте допускала її існування навіть у вигляді конгломерату незалежних республік.

 

Читайте також: Бомба у фундаменті. Як народжувався Радянський Союз


Чи варто переоцінювати прихильність рядових селян, рад солдатських депутатів та селянських повстанських загонів до соціальних гасел більшовизму? У джерелах нерідко згадується симпатія селян до більшовиків і водночас люта ненависть до комуністів. По суті, вони виявляли прихильність до власних гасел, узурпованих більшовиками. Тому влітку 1919-го, коли вожді РКП (б) розпочали «революцію згори» в українському селі з насадженням радгоспів і комун, обурене селянство повернуло зброю проти радянської влади й Україною заволоділи білогвардійці. Вихідці з українського села в царській армії активно підтримали ідеї автономії та незалежності своєї Батьківщини. Коли ж ця армія розвалилася, лідери УНР виявилися беззахисними перед більшовицькими бойовиками-червоногвардійцями. Вони й надалі не спромоглися протистояти Червоній армії, чисельність якої постійно зростала й під захистом якої розбудовувалася радянська державність, цілком підпорядкована диктатурі вождів РКП (б).


Радянська форма державності насаджувалася на наших теренах силовими засобами, але не на порожньому місці. Більшовики в підросійській Україні були не тільки зовнішньою, а й аборигенною політичною силою. Як і в центральних російських регіонах, вони використовували настрої «неусвідомленого соціалізму» народних низів для насадження місцевих структур «держави-комуни». Багаторічна боротьба УНР за виживання закінчилася поразкою. Але вона — і тільки вона! — покликала до життя українську радянську республіку. Бо без цієї боротьби неминуче був би реалізований інший варіант організації радянської влади в Україні — механічне злиття з Росією.


Сьогодні ми маємо зовсім іншу історичну ситуацію, але треба все ж таки пам’ятати: ворог діє не тільки на лінії розмежування, а й усередині країни. Щоб розібратися в теперішній гібридній війні, слід розібратись у війні, що точилася 100 років тому.