Суспільство 2020-03-25 22:35 Вікторія Малишева

Інформаційна окупація

Одна із значних проблем останніх шести років – проблема доступу інформації чи, скоріше, об’єктивної інформації у ОРДіЛО.

Коли восени 2014 року у Луганську відновилося електропостачання, із місцевого телепростору зникли звичні українські телеканали – ловили лише російські. Я пам’ятаю свою першу думку: мама так і не дізнається, чим закінчився її улюблений серіал, який ми дивилися напередодні усіх подій. Для мене новою реальністю стало саме обмеження вибору: за нас усе вирішили, і в “республіці” більше не буде України навіть у цьому. Але тоді часу було стільки інших проблем, стільки головного болю, що та кінострічка із любовними стражданнями самотньої красуні відсунулася кудись у щасливе минуле. Я вже сто разів могла б знайти той фільм у інтернеті та поставити його мамі, але, розумієте, справа не у фільмі. Справа у тих відчуттях, які ми втратили з війною та в тих санкціях, котрі раптом почали діяти у “республіці”.

 

Спочатку у газетних кіосках ще продавали старі випуски українських журналів. Точніше розпродавали залишки. До речі, їх купували, бо вибору ще не було. А потім з’явився отой вислів “ще довоєнне, українське”. Зараз його застосовують до всього: до якості товару, до звичного смаку продуктів, до ностальгії за минулим. Навіть пропонуючи мені фарбу для паркану, продавець вставляє: “Цією ми ще до війни торгували. Може, пам’ятаєте? Вона навіть тоді коштувала по 400 гривень за банку”.

 

На відміну від багатьох літніх людей, у мене був інтернет. Я могла шукати інформацію, порівнювати. Але цього не могла зробити моя тітка, матір, сусідка та ще безліч інших. Тому вони вірили всьому, що їм говорили у ефірі єдиного місцевого телеканалу. Це вже потім прийшло якесь розуміння, що багато чого не стикується ніяк: наприклад, розповідаючи про черговий “обстріл української армії”, нам показували кадри, які не відповідали погодним умовам чи сезону. Стала впадати в око явна штучність повідомлень: якщо обстріл, то лише з боку України, якщо казус в армії, лише в українській, якщо загибель людей у ДТП, то теж не у нас. Постійно накидалася думка, що там — себто в Україні — постійно погано, а у нас — у “республіці” - завжди все гаразд.

 

Читайте також: Патріотизм широкого профілю

 

З січня 2015 року мій вільний доступ в інтернет припинився – за наказом “міністерства зв’язку та масових комунікацій” місцеві провайдери почали блокувати близько 200 українських сайтів. Зайти на них стало неможливим. Так, потім я встановила програми, які допомагали мені обходити блокування, але для цього треба було користуватися стаціонарним комп’ютером, а з телефону я могла переглядати українські сайти лише вимикаючи вай-фай та користуючись мобільним українським інтернетом, який скрізь був дуже слабким.

 

Чи не найяскравішим прикладом інформаційної блокади для мене став такий випадок. Якось в автобусі до старого моста на Станицю Луганську жінка спитала у мене, чи в Україні такий же час, як “у нас”. Вона питала абсолютно серйозно, а з нею ще хтось повернувся, аби почути мою відповідь. Більшість людей не має доступу до інтернету або не вміють ним користуватися належним чином, аби діставати інформацію та порівнювати її. Це теж правда, бо ми не довіряємо тому, що бачимо або читаємо у офіційних джерелах і нам треба багато разів перепитати у когось аби точно переконатися у правдивості інформації. Моя матір більшість новин дізнається від подруг такого ж віку. Інформація перевірена, але, на жаль, часто вона надходить запізно, бо оті подруги теж отримують її від когось. Ми давно вже звикли до цього, звикли також до того, що з проблем треба сміятися, жартувати над собою, аби не збожеволіти.

 

Читайте також: Лист зради

 

16 березня моя матір планувала подорож на підконтрольну територію, аби пройти верифікацію. Світ вже накрив карантин, Росія теж могла перекрити кордони будь якої миті. Ми замовили місце у приватного перевізника, прагнули відстежувати у новинах, що відбувається у Росії. Вночі перевізник скинув смс: “Подорож відкладається”. Добре, що ми помітили повідомлення і не встигли вирушити о четвертій ранку на місце збору пасажирів. Наступного дня нам знову повідомили: подорож відбудеться за планом. Було зрозуміло, що це люфт часу в один день, коли можна виїхати і вже повернутися назад. І, ви знаєте, у той маршрутці було вісім старих відчайдухів, котрі не хотіли втрачати українську пенсію, бо витратили надто багато сил та грошей, аби її отримати. Дорогою ніхто жодного разу не поскаржився, бо розумів, що треба виконати справу.

 

До речі, подорож відбувалася через Росію, час у автівці та на кордонах близько 6-8 годин, потім черга під банком і вже потім — ті “гостьові будинки” по 100 грн з особи, де можна перевести подих та трохи полежати. Коли матір прийшла до господарки цього “хостелу”, та повідомила, що треба їхати сьогодні ж, якщо хочеш встигнути повернутися, бо Росія зачиняє кордони. Матір почала телефонувати перевізнику, мені. На питання, звідки вона дізналася про закриття кордонів, вона відповіла просто: так казали люди навколо. А який міг бути інтернет у хазяйки того “хостелу”, дому, якій далеко за 70, а туалет та всі зручності у її закладі дуже умовні?

 

Читайте також: Окупаційний банкінг

 

Мама встигла перетнути кордон за п’ять хвилин до 12 години ночі. Потім ще чотири години вони чекали закінчення комендантської години в автобусі, а потім вона чекала на темному автовокзалі, поки я заберу її… І знову ніхто з тих старих не сказав ані слова. Хоча за цю подорож з них взяли по 1500 грн з особи – нібито за комфорт. Ніхто не скаржився, не вимовив ані слова, бо всі вони вірили перевізникові, який знав трохи більше за них, та ще й був молодшим за них.

 

А знаєте, що стало для мене апофеозом цієї інформаційної війни? Коли мій син щиро спитав у мене: «А Путін – це президент всього світу?» Він іноді дивиться новини разом з нами — і цього виявилося достатньо для таких дитячих висновків. А ще він питає у мене, в якій країні ми живемо – це Росія чи Україна? Ніби жартує, але я не знаю, що відповідати йому. Я співпрацюю з українськими сайтами, я користуюся українським паспортом, і мій син має громадянство України. Але він ходить у місцеву школу, над якою майорить “республіканський” прапор. То хто ми? І я звично мовчу, сподіваючись, що він розбереться у всьому сам.