Політика 2020-01-11 10:59 Віхров Максим

На порозі нового москвофільства

Наскільки розчарування Зеленським допоможе проросійським силам і в який бік вони еволюціонують

Ще наприкінці минулого року стало очевидно, що рейтинги команди Зеленського, попри ситуативні коливання, падають. Для демократії це цілком природно: історія знає дуже мало випадків, коли президент або правляча партія завершили каденцію з вищим рейтингом, ніж мали на старті. Зазвичай буває навпаки: навіть переобрані лідери повертаються до кабінетів зі значно гіршими рейтингами, ніж на початку попередньої каденції. І річ не лише в їхніх особистих прорахунках: будь-які вибори породжують більш чи менш завищені очікування та сподівання, що обертаються більшими чи меншими розчаруваннями.


Становище команди Зеленського ще складніше, оскільки свій політичний капітал вони здобули завдяки протестному голосуванню спочатку на президентських, а потім і на парламентських перегонах 2019-го. Та попри надзвичайний електоральний результат чинної влади, давній політичний розкол між умовним Сходом та Заходом нікуди не подівся. Він не є нездоланним, але в його основі лежать значно глибші речі, ніж мінливі протестні емоції. А тому в міру зниження рейтингів чинної влади цей розкол оприявнюватиметься знову. І проросійський політичний табір, судячи з усього, буде готовий скористатися новими можливостями.

 

Читайте також: Виклики соборності


Вибори 2019 року не стали для проросійських сил безболісними, оскільки Зе-команда зруйнувала політичну монополію екс-регіоналів навіть у їхніх базових регіонах. Так, на Донбасі «Слуга народу» набрала майже 30%, а її висуванці перемогли місцевих босів у низці округів. Утім, пояснювати це остаточним і безповоротним прозрінням місцевого виборця недостатньо. Для багатьох то було цілком прагматичне голосування: не приймаючи курсу Петра Порошенка, вони підтримали його найрейтинговішого супротивника.


Розуміючи південно-східну кон’юнктуру, команда Зеленського активно натякала на те, що «націоналістичний» і «войовничий» курс буде змінено. Це дало результат: напередодні президентських перегонів за Зеленського були готові проголосувати однаковою мірою (на рівні 14–15%) симпатики як умовно проукраїнської Юлії Тимошенко, так і відверто проросійського Олександра Вілкула (КМІС). Але чи вдасться чинній владі перетворити своїх виборців весни — літа 2019-го на тривку соціальну базу — велике питання. Бо вже зараз невдоволення зростає не лише в центральних і західних регіонах, а й на Південному Сході (див. «Настрої на Південному Сході»). І ця тенденція, серед усього іншого, посилює запит на відверто проросійських політиків.

Якщо на президентських виборах 2014-го Михайло Добкін, Вадим Рабінович та Юрій Бойко сукупно набрали близько 5%, то у 2019 році в першому турі Юрій Бойко та Олександр Вілкул здобули на двох майже 16% (ЦВК)


Передусім готуються відповісти на цей запит екс-регіонали. Попри негаразди, що не полишають їх із часів падіння режиму Віктора Януковича, оголошувати про їхню політичну смерть зарано. Звичайно, після анексії Криму та Донбасу їхнє електоральне поле суттєво звузилося, а отже, шанси на відновлення колишньої могутності стали примарними. Але у своїй новій опозиційній ніші вони почуваються краще, ніж можна було очікувати після політичної катастрофи 2014-го. Понад те, за останні п’ять років вони відчутно покращили свої електоральні результати. Якщо на президентських виборах 2014-го Михайло Добкін, Вадим Рабінович та Юрій Бойко сукупно набрали близько 5%, то у 2019 році в першому турі Юрій Бойко та Олександр Вілкул здобули на двох майже 16% (ЦВК). На парламентських перегонах їхній результат також покращився. Якщо у 2014-му за Опозиційний блок проголосувало трохи більше ніж 9% виборців, то у 2019 році Опоблок та «Опозиційна платформа» здобули 16% голосів. Вочевидь, якби не тотальне домінування Зеленського та «Слуги народу», результати екс-регіоналів були б ще вищими. Тому до наступних виборів вони готуються вже зараз, збільшуючи свої медіа-ресурси та відточуючи соціальний і «миротворчий» популізм.


Утім, в історичній перспективі екс-регіонали все ж таки тупикова гілка політичної еволюції. Їхній ядерний електорат — ідеологічно фрустровані міщани «іржавого поясу» Південно-Східної України — географічно та кількісно обмежений, але вийти за ці рамки вони не здатні. А розпрощатися з власною проросійською ортодоксією і поготів. Їхній політичний наратив є москвоцентричним: не випадково напередодні президентських виборів Бойко та Медведчук їздили на зустріч із Путіним, не зважаючи на ймовірні електоральні втрати. До речі, наприкінці 2019-го Медведчук анонсував «широку зустріч» депутатів «Опозиційної платформи» та Державної думи РФ, і це при тому, що російське керівництво не може похвалитися особливими симпатіями навіть у південно-східних регіонах. Але екс-регіонали — це актори однієї ролі, яку для них, вочевидь, колись розписали в Москві. Тому головна політична загроза для них полягає в тому, що Зеленський схилятиметься в бік «порозуміння з Росією», перебираючи на себе їхній базовий електорат і таким чином зсуваючись у вузьку нішу «південно-східних» політиків. Відповісти на цю загрозу їм нічим. У цьому сенсі Зеленський-бандерівець влаштовував би екс-регіоналів значно більше.

 

Читайте також: Децентралізація: лідери й аутсайдери


А тим часом в українському політикумі намітилася нова течія, яка в майбутньому може посилити проросійський фланг. Перемога Зеленського дала зрозуміти, що час «авторитетних політиків» із довгими послужними списками та колекцією різноманітних регалій відходить у минуле. Принаймні серйозну конкуренцію таким діячам тепер складають яскраві впізнавані персонажі, від яких не вимагається навіть пристойної репутації, оскільки дедалі більше виборців готові голосувати «по приколу». Це не класичні популісти, що грають на почуттях знедолених, обіцяючи їм хліба й видовищ: як виявилося, вибори можна виграти й без обіцянок та без хліба, достатньо ефектно подати себе. Причому вже не обов’язково викуповувати тисячі білбордів і сотні ефірних годин у прайм-тайм, тепер ці функції можуть виконувати Facebook, Instagram та YouTube.


Приклад Зеленського надихнув багатьох, зокрема тих, хто покладає надії саме на проросійський електорат. Таких фігур в українській політиці та навколо неї поки що небагато. Яскравий приклад — депутат «Слуги народу» Олександр Дубінський, відомий своїми епатажними заявами й демонстративною дружбою з Андрієм Портновим та Ігорем Гужвою. На відміну від Портнова, який пройшов довгий шлях в істеблішменті, Дубінський потрапив до Верховної Ради як журналіст і блогер, розгромивши на одному з київських округів Ігоря Кононенка.

 


Таким самим шляхом сподівався пройти інший блогер — скандальний експат Анатолій Шарій. Шанси в нього були: якщо YouTube-канал Дубінського має 339 тис. підписників, то в Шарія їх понад 2,2 млн. І якщо Дубінський скористався популярним брендом «Слуги народу», то Шарію вдалося буквально на ходу створити партію імені самого себе, яка здобула на парламентських виборах 2,2% — приблизно стільки ж, скільки ВО «Свобода» чи «Українська стратегія» екс-прем’єра Володимира Гройсмана (ЦВК). Найбільшу популярність «Партія Шарія» мала на Сході та Півдні, причому на Донеччині вона подолала прохідний бар’єр. Така локалізація не випадкова, оскільки Шарій зробив собі ім’я на критиці Майдану, АТО, «бандерівців», української влади тощо. Утім, самому Шарію не вдалося взяти участь у виборах: йому було відмовлено в реєстрації, оскільки протягом останніх п’яти років він мешкав за кордоном. Однак старання не залишилися непоміченими. Згідно із законом його партія отримуватиме державне фінансування, а його відеоблоги стали виходити на медведчуківському каналі «112». Не виключено, що в найближчому майбутньому і Дубінський, і Шарій спробують активізувати електорат, до якого ніяк не могли дотягнутись екс-регіонали: передусім міську молодь та інформаційно активний прошарок суспільства.

 

Читайте також:  Децентралізація: чого бракує громадам


Та й відверто агітувати за «дружбу з Росією», як це роблять екс-регіонали, згадані політики вже не будуть. Дискурс, який вони просувають сьогодні (і просуватимуть завтра), тримається на інших підвалинах. По-перше, це антимайданівська установка, виражена у формі відкритого засудження («хунта», «переворот») або нібито раціоналістичного скепсису («не все так однозначно»). По-друге, це спротив деколонізації у внутрішній гуманітарній політиці, тільки вже не у формі чорносотенства, а під соусом псевдодемократії (захисту меншин, ідеологічного плюралізму, історичної правди, свободи вибору тощо). По-третє, це спротив послідовному геополітичному рухові в бік ЄС і НАТО. Агітувати за будь-які союзи з Росією — це вже анахронізм, тому антизахідна риторика спиратиметься на критику «загниваючої Європи», викривання «соросятника» та «вашингтонського обкому», а також підкріплюватиметься агітацією за всенародні референдуми.
І по-четверте, це ворожість до патріотичної частини громадянського суспільства: волонтерів, ветеранів, активістів, журналістів — тих, хто є гарантом того, що Україна продовжуватиме взятий після Майдану курс. Ці рамки дають змогу будувати собі імідж критично мислячого скептика й виходити на широку аудиторію, зокрема поверхово патріотичну. Але, по суті, така риторика грає на руку Москві так само, як і проросійська ортодоксія часів Януковича. І в певному сенсі ця нова тенденція небезпечніша, ніж сумнівні перспективи відродження екс-регіоналів, тому що відкриває перед проросійським табором перспективи, які можуть виявитися ширшими, ніж здається.