Світ 2020-01-10 10:12 Бініон Майкл

Brexit: кола на воді

Яке майбутнє чекає на Європу після Brexit

Наприкінці цього місяця, через 47 років після вступу Великої Британії до тодішньої європейської спільноти, країна вийде з ЄС. Це буде шок, нехай і давно очікуваний, для решти 27 країн-членів. Досі жодна держава не полишала ЄС, і цей знаменний вотум недовіри стане випробуванням для надій решти його членів на подальшу єдність і відданість союзу. Їм бракуватиме не тільки Великої Британії як важливого учасника єдиного ринку, а й досвіду та прагматизму британських дипломатів, що в минулому не раз прислужилися для узгодження завищених устремлінь інших країн-членів із реаліями нового права ЄС.


Однак Brexit не єдиний виклик для союзу, що досі відзначався надзвичайною стійкістю. В останнє десятиліття ЄС довелося несолодко. Протягом першої його половини Євросоюз потерпав від фінансової кризи, що розпочалася в Греції в останні тижні 2009-го. Вона стрімко переросла в екзистенційну загрозу єврозоні, і фінансова «інфекція» поширилася на інші вразливі економіки: Португалію, Італію, Ірландію та Іспанію. Деяким із них знадобилися великі й дорогі пакети допомоги ЄС.


Однак, коли кризу в Греції нарешті подолали в середині 2015 року, нависла ще серйозніша загроза. Понад мільйон біженців, переважно із Сирії, а також тисячі економічних мігрантів з Африки, Іраку, Афганістану та інших країн, заполонили кордони Європи. Берлін ухвалив сміливе з погляду моралі, але легковажне в політичному сенсі рішення дозволити їм усім в’їзд. Рішення канцлерки Анґели Меркель про відкриття кордонів Німеччини одразу потягнуло за собою наслідки для сусідів, які злякалися, що й вони будуть запруджені мігрантами. Це мало не призвело до колапсу вільної від кордонів Шенгенської зони, адже деякі країни терміново запровадили тимчасові прикордонні пункти або почали споруджувати мури й паркани у Центральній і Східній Європі, щоб спинити потік величезної кількості біженців, які поволі рушили потягами, автобусами та пішки через Балкани.

 

Читайте також: Brexit. За крок до прірви


Спадщина тієї кризи досі отруює політику ЄС, забезпечує підтримкою антиімміграційні партії та зміцнює популістських правих євроскептичних політиків, особливо в колишніх комуністичних країнах.


Європа примудрилася витримати обидва виклики. Однак проблеми нікуди не поділися: не з­никла загроза економічної стагнації та сповільненого зрос­тання в країнах єврозони, а також дестабілізаційне домінування німецької економіки, що досі маргіна­лізує багато економік у скруті в Південній та Східній Європі. Загалом країни єврозони уже стабільніші, але їхнє економічне зростання в’яле й потребує сер­йозної підтримки, а саме купівлі облігацій Централь­ним банком. Безкінечно це тривати не може: коли допомога припиниться, ділова довіра випарується.


Європейські економіки вразливі ще й перед китайським викликом. Піднебесна дедалі більше зазіхає на найважливіші частини ЄС: викуповує підприємства, контролює істотні структури торгівлі та використовує економічну міць для просування своїх політичних і бізнесових інтересів у Європі. Це відбувається саме тоді, коли Америка втрачає цікавість до континенту. Дональд Трамп уже дав зрозуміти, що не зовсім налаштований долучатися до колективної оборони Європи за допомогою НАТО. Він готовий запровадити каральні тарифи проти імпорту з ЄС, якщо гадатиме, що Європа створює несправедливу конкуренцію американським виробникам. Продемонструвавши готовність кинути виклик Китаю, очільник Білого дому також показав, що йому байдуже, чи нашкодить глобальна торговельна війна (наслідок цього протистояння) союзникам США у Європі. Більшість європейських політиків нині вважає, що в листопаді Трамп, найімовірніше, буде переобраний президентом.


Загроза нелегальної імміграції, особливо через Середземне море до Італії, Греції та Іспанії, певне, і далі дошкулятиме Європі. Наразі кількість іммігрантів зменшилася. Та якщо Туреччина знову серйозно посвариться зі своїми західними союзниками по НАТО, то президент Реджеп Таїп Ердоган може реалізувати погрози, які озвучував раніше: усуне прикордонний контроль, що дасть змогу трьом мільйонам біженців, які нині перебувають у його країні, шукати шлях на Захід, до Європи. До них може додатися нова хвиля людей, які шукають притулок, якщо іранська криза призведе до нової війни на Близькому Сході або якщо громадянська війна в Лівії завадить запровадженню обмежень на незаконне перевезення людей (нині контрабандисти перевозять Середземним морем тисячі африканців хисткими човнами).

 

Читайте також: Погано для нас. Погано для наших друзів


Подальша нелегальна імміграція тільки посилить позицію правих популістів у ЄС. Можновладці Польщі та Угорщини вже відкрито засудили розпорядження Брюсселя про розподіл тягаря у зв’язку з кризою міграції. Вони не підтримують Брюссель і в багатьох інших питаннях: свобода преси, незалежність судів та система стримувань і противаг демократії. Загалом налаштування проти ЄС і зумовило їхню популярність. В інших політиків регіону може виникнути спокуса схилитися в цей самий бік, що підірве авторитет і позицію Європейського Союзу. Деякі популістські політики можуть навіть закликати свої країни полишити ЄС услід за Великою Британією, що стане серйозним політичним ударом.

 

Крім того, Євросоюзу загрожує нестабільність на східному й південному кордонах. Насамперед унаслідок російської анексії Криму та воєнної інтервенції росіян у Східну Україну, що призвело до погіршення відносин між Сходом і Заходом. Це кепсько для бізнесу й для бойового духу: більша частина Європи повернулася до колишньої конфронтації часів холодної війни. На південь від ЄС з огляду на бойові дії в Лівії та Сирії, нову кризу з Іраном і можливий колапс прибуткових ринків у регіоні Перської затоки в наступні 10 років Євросоюзу доведеться значно більше перейматися своєю обороною. Це потребуватиме витрат і дедалі гостріше порушуватиме питання про те, чи не віджило себе НАТО та чи не варто створити новий європейський альянс у сфері оборони, щоправда, вже без її найактивнішої учасниці Великої Британії.

 

Читайте також: Зберегти контакти


Європа вступає в нове десятиліття в загрозливому становищі. Чимало знайомих облич зміниться. У Німеччині невдовзі завершиться тривалий період правління канцлерки Анґели Меркель, і наразі жоден політик або політична партія не здаються достатньо сильними, щоб забезпечити країну надійним і стабільним лідерством, якого хочуть німці. У Франції президент Емманюель Макрон, очевидно, і далі прагнутиме очолити Європу на міжнародному рівні, та його відволікатимуть виклики, страйки й демонстрації на внутрішньому рівні, що може суттєво підірвати його авторитет. В Італії та Іспанії політична нестабільність, імовірно, триватиме: слід очікувати регулярних виборів, що не здатні забезпечити стабільну та дієву владу. Менші країни — члени ЄС, що тішилися серйознішою роллю на світовій арені завдяки колективній моці Євросоюзу, можуть виявити послаблення свого впливу в час, коли ЄС затиснутий між Китаєм, Росією, Америкою та іншими конкуруючими силами.


Багато британців, може, і раді, що вирішили вийти з ЄС. Та навіть якщо переговори про майбутні відносини Великої Британії з рештою Європи завершаться до дедлайну наприкінці року (що малоймовірно), усе одно незрозуміло, яку роль Велика Британія (досі постійний член Ради Безпеки ООН) самостійно відіграватиме на світовій арені. Заповідається нелегкий виклик як для Лондона, так і для Берліна, Парижа й Рима.