Суспільство 2020-01-10 09:24 Станіслав Козлюк

Ціна обміну

Україна почала забирати своїх громадян із російського поло­ну. Лише торік відбулося два великі обміни. 7 вересня до­дому з російських тюрем повернулися 11 політв’язнів і 24 військовополонені моряки. 29 грудня в Борисполі сів літак із 76 українцями, яких вдалося забрати з полону проросійських бойовиків «ДНР» та «ЛНР».

Уже анонсований наступний обмін, до списків якого нарешті мають потрапити кримські татари. Крім того, влада, на відміну від своїх попередників, почала активніше займатися проблемою політв’язнів і полонених, частіше говорити про неї та навіть може похвалитися певними успіхами. Проте, здається, не завжди охоче говорить про ціну, яку доводиться платити за повернення своїх громадян.


Варто пам’ятати: питання визволення українців із російського полону було, є і залишатиметься політичним, а не гуманітарним. Адже так чи інакше перемовини про обміни відбуваються між адміністраціями українського та російського президентів, а не між, скажімо, офісами уповноважених із прав людини. Це також підтверджує той факт, що досі не створено окремого переговірного майданчика для вирішення проблеми. А питання звільнення українських громадян прямо чи опосередковано обговорюються мінською контактною групою. Власне, за понад п’ять років війни в нас відбулося три великих обміни. Перший ще в грудні 2017-го, наступні два у 2019-му. Тож уже можна простежити певні тенденції, які викликають занепокоєння.

 

Читайте також: В рамках обміну полоненими звільнили чотирьох військових


Окрім заполітизованості питання можна говорити про нерівноцінність обмінів, оскільки зазвичай Україна, принаймні бойовикам, віддавала більше людей, ніж отримувала. Під час останнього звільнення до ОРДіЛО поїхало 127 осіб, натомість нам віддали 76. І в цьому випадку не йдеться про формат обміну «всіх на всіх», про який багато говорили після зустрічі «нормандської четвірки» в грудні 2019-го. Адже за українськими списками станом на грудень бойовики утримували в полоні понад 200 цивільних і військових. Водночас часто ці обміни супроводжують скандали, оскільки Україна віддає росіянам людей, обвинувачуваних у тяжких злочинах. Наприклад, терористів, військових, які працювали на російську ФСБ. Під час останнього обміну до самопроголошених «республік» поїхало п’ятеро екс-беркутівців, причетних до масових розстрілів у Києві на Інститутській 20 лютого 2014-го. Їх звільнення обурило суспільство, адже це були останні бійці «чорної роти» «Беркута» (обвинуваченої в розстрілах 20 лютого 2014-го), які не встигли втекти з України. А судовий вирок у цій справі очікували приблизно за півроку. Тепер судити немає кого й подальша доля цього судового засідання під великим питанням.

Під час звільнення до ОРДіЛО поїхало 127 осіб, натомість ми віддали 76. І тут йдеться про формат обміну «всіх на всіх», про який говорили після зустрічі в Нормандії. За українськими списками станом на грудень бойовики утримували в полоні понад 200 людей


І тут можна говорити про другу тенденцію, а саме переважання доцільності обміну над наслідками. Адже часом заради повернення громадян влада втручалася в роботу прокуратури та судів, щоб отримати потрібні для себе рішення. Наприклад, «швидкі» вироки, як це було в історії російських спецпризначенців Євґєнія Єрофєєва та Алєксандра Алєксандрова, чи зміну запобіжних заходів, як-от у справі військового Олександра Ракушина, якого підозрювали в державній зраді. А якщо подивитися на судові рішення, то в мотивації звільнення підозрюваних чи обвинувачених із СІЗО трапляються формулювання «у зв’язку з обміном», хоча Кримінальний процесуальний кодекс такого ніби й не передбачає. В історії ж зі звільненням бійців «чорної роти» можна навіть було побачити документальні підтвердження, а саме лист від генпрокурора, у якому він давав своїм підлеглим доручення вирішити питання зі зміною запобіжних заходів та узгодити ці дії із суддями. Співрозмовники Тижня, наближені до процесу обмінів, зазначають: таке втручання відбувалося регулярно, просто розпорядження давали усно, а не письмово. Своєю чергою, втручання в роботу суду та прокуратури руйнує і без того крихкий авторитет згаданих структур. Понад те, це створює небезпечний прецедент уникнення покарання за злочин, адже незалежно від його тяжкості обвинувачених можуть обміняти. Наприклад, українські ЗМІ з’ясували, що під час останнього обміну Україна видала проросійським бойовикам підозрюваних у наркоторгівлі, дрібних крадіжках, побутових убивствах. До того ж така ситуація зіштовхнула дві групи постраждалих: родичів полонених і родичів загиблих на Майдані, що породило маніпуляції. Мовляв, якщо ти за обмін, то проти покарання винних у вбивствах. І навпаки, якщо хочеш покарання винних, отже, ти проти повернення українців додому. Крім того, частина суспільства претензії та невдоволення діями влади переносить на групи постраждалих, які не можуть вплинути на події.

 

Читайте також: Звільнити, щоб забути


Водночас досі лишається невирішеною проблема із законодавством. Скажімо, під час усіх обмінів реабілітація й допомога звільненим полоненим надавалися в ручному режимі. Тут ідеться і про лікування, і про психологічну реабілітацію, і про надання житла. Склалася ситуація, коли одні політв’язні «важливіші» за інших. Приміром, звільнені у вересні бранці Кремля швидко змогли отримати медичну допомогу від лікарів Феофанії. Тоді як Роман Терновський, що вийшов на волю за кілька тижнів до цього (див. Тиждень, 48/2019), був змушений шукати для реабілітації іноземних благодійників. Ситуацію міг би врятувати закон, який гарантував би полоненим певні права, зокрема фінансову допомогу, надання тимчасового житла тощо. Проте за п’ять років український парламент так і не зміг ухвалити цей документ. Наразі відомо, що проект закону про бранців лежить на експертизі в Офісі президента, а родичі полонених сподіваються на його якнайшвидше ухвалення.

 

Читайте також: Дожити до звільнення. Що робити бранцям і їхнім рідним


Разом з тим існують обґрунтовані підозри, що після грудневого звільнення український обмінний фонд, хай там як цинічно це прозвучить, збіднів. Виникає запитання: як саме і ким ми зможемо зацікавити росіян та їхніх прибічників надалі? Ці побоювання підтверджують і наближені до обмінів співрозмовники Тижня. Лишається припускати, що Україні доведеться йти на певні політичні чи економічні поступки в питаннях газу, Криму, федералізації. І все це в умовах, коли РФ має фактично необмежену кількість потенційних заручників. Адже на території окупованих Криму та Донбасу живе кілька мільйонів людей. Плюс ще кількасот тисяч перебуває на території Росії. А в України досі немає дієвої стратегії, яка дасть змогу, по-перше, убезпечити українських громадян від можливих політичних переслідувань і, по-друге, уникнути подальшого шантажу Кремля. Поки що єдиним і очевидним рішенням має стати відмова від поїздок до РФ і на окупований півострів. Проте президент Зеленський із цього приводу поки що мовчить. Тим часом росіяни наступного дня після обміну, 30 грудня, затримали на адмінкордоні з Кримом двох українців, які вже потенційно поповнили російський обмінний фонд.