Політика 2019-12-22 11:21 Ворожбит Ольга

Інформаційний шанс

Чи може імідж «ініціаторки імпічменту» допомогти Україні стати історією успіху?

«Чорнобиль і брати Клички» — приблизно так реагували незнайомі іноземці на слово «Україна» ще 10 років тому. Революція гідності перевела ці означення в політичну площину. До 2014-го ніхто й не повірив би, що Україна може так часто з’являтися на обкладинках світової преси. 2019 рік, здається, перевершив ті досягнення, до того ж повернув «Чорнобиль» знову до списку. Тепер президент Зеленський — це «the man in the middle», або «людина посередині», на роздоріжжі, між Путіним і Трампом. Таким його побачили журналісти тижневика Time. Фото українського лідера вперше з’явилося на обкладинці європейської версії журналу. По суті, стаття у Time дуже добре характеризує те, про що впродовж усього 2019-го писали в міжнародній пресі про нашу країну.


«Чи може цей комедіант стати наступним президентом України?» — схожі заголовки ставило чимало світових медіа до своїх статей напередодні виборів президента у квітні. Комусь із міжнародних оглядачів це здавалося серіалом наяву, хтось дивувався, хтось навіть захоплювався. Власне, професія Зеленського, серіал, який довелося аналізувати замість передвиборчої програми, і дебати на футбольному стадіоні привернули багато уваги міжнародних журналістів та оглядачів на початку року. На жаль, війна на Донбасі, анексований Крим на той час уже «втомили» світову громадськість, а тут щось нове, такого ще не бачили. Багатьом міжнародним журналістам саме колишня професія нашого президента спадає на думку, коли ви просите їх описати, що таке Україна. 

 

Читайте також: Про що мовчить Париж


Однак Володимир Зеленський із ситкому потрапив не просто в президенти країни, яка протистоїть залишкам старої імперії на Сході, а й на поле гри внутрішньої американської політики. Понад те, разом із ним там опинилася вся 45-мільйонна країна. Осінь 2019-го стала одним із найгарячіших періодів в історії України як міжнародного гравця. Хоча слід собі зізнатися, що в цій ситуації ми були не гравцем, а заручником. Із часу, коли Білий дім оприлюднив транс­крипт розмови президентів Трампа й Зеленського, кількість публікацій у міжнародній пресі щодо нашої країни зросла до незліченних цифр. 


Однак пікантність ситуації, у якій опинилася Україна через фейкову реальність у голові американського президента, спричинила шквал відповідних публікацій. 2015 року у відеозверненні на конференції YES Дональд Трамп стверджував, що Україна — це «неймовірна країна». Втім, уже 2017-го він припускав, що саме в ній зберігаються сервери Демократичної партії і це вона втручалася в американські вибори на боці Гілларі Клінтон. У правій американській пресі цей дискурс отримав нове життя з початком слухань щодо імпічменту.

 для прихильників Трампа Ukrainegate — це не про тиск на президента Зеленського в липневій телефонній розмові, а про сервери в Україні, сина Байдена в раді директорів Burisma та гру Києва на боці Клінтон


Ба більше, для прихильників Трампа Ukrainegate — це не про тиск на президента Зеленського в липневій телефонній розмові, а про сервери в Україні, сина Байдена в раді директорів Burisma та гру Києва на боці Клінтон. Власне, ці два наративи зіткнулися в американських медіа. Мейнстримна преса намагається пояснити ситуацію, зв’язати її докупи й врешті довести, чому Україна «не найкорумпованіша країна світу» та потребує підтримки Вашингтона, а права й популістська. Breitbart News, The Federalist та навіть поважний консервативний The National Interest публікували матеріали на кшталт «Чому американським дипломатам слід прийняти факт російської окупації Криму». Це зіткнення двох світів і формує імідж України в очах американців, а крізь нього й решти світу. Слід, утім, зазначити, що навіть статті з маніпулятивним баченням Ukrainegate можуть мати позитивний вплив. Вони породжують інтерес до країни. Погані герої частіше подобаються глядачам і змушують шукати все-таки більше інформації. Важливо тільки, щоб вона була в доступі.


Спостерігаючи за слуханнями щодо імпічменту в Палаті представників американського Конгресу, неважко було помітити, як конгресмени вправлялися у вимові назви української столиці. Перехід до вжитку слова «Kyiv», нехай часом у дещо дивному звучанні, — це неабиякий успіх. І шалена внутрішня увага до українського питання відіграла в тому неабияку роль. Не зайве зауважити, що ініціатива #KyivnotKiev у 2019-му мала найбільше досягнень. Великі американські медіа — Associated Press, The Washington Post, The Wall Street Journal, The New York Times — перейшли до написання назви столиці України із правильною транслітерацією саме цього року. Британське BBC також стало вживати цю транслітерацію у 2019-му. Це можна пов’язувати не просто зі зростанням інтересу до України на тлі внутрішньої політики США, а й із відданою роботою українських дипломатів і всіх причетних до цієї ініціативи.

 

Читайте також: Великі надії та прикрі підсумки


Брак звичної американської підтримки й тиск на Україну з боку Адміністрації Трампа також допомог­ли їй здобути голоси на свою користь у світовій пресі. Редакційна стаття The Washington Post під назвою «Шкода, яку завдали Україні» («The Damage Done to Ukraine») закликає сенаторів-республіканців напередодні саміту «нормандської четвірки» в Парижі вплинути на президента Трампа, щоб той став на бік Києва й захистив таким чином стратегічні інтереси США. Власне, у The Washingtion Post з’являлося чимало статей упродовж року, які розвіювали міфи щодо України.


2019-й ознаменувався також частково неполітичним (хоча насправді абсолютно навпаки) інтересом до України. Міні-серіал «Чорнобиль», знятий американським HBO, привернув чимало уваги у світовій пресі й серед кінокритиків. Стрічка породила бум серед туристів і чимале зацікавлення історією катастрофи. Остання добре ілюструє всю суть радянської системи й через історію Чорнобиля можна пояснювати пересічному жителю багатих західних країн, чому Україні хочеться втекти подалі від Москви й остаточно стати європейською державою.

 

Читайте також: Світ про Україну. Зв'язки Білого дому і Порошенка та втрачені можливості Трампа


5 грудня виповнилося 25 років від часу підписан­ня Будапештського меморандуму. Велика стаття гарвардських істориків Сергія Плохія та Мері Елайз Саротте «Українське мілководдя» («The shoals of Ukraine») на цю тему вийшла у фаховому виданні Foreign Affairs. Крізь призму пострадянської історії України, підписання меморандуму та відносин України зі США (від знаменитої промови Джорджа Буша-старшого у Верховній Раді, де він переконував Україну не від’єднуватися від СРСР, до російсько-української війни нашого часу) автори пояснюють, наскільки важливою є наша країна для американської зовнішньої політики. Також вони виділяють той факт, що згідно з нещодавно розсекреченими документами українські дипломати ще на час підписання меморандуму хвилювалися через ймовірну російську агресію. На початку грудня конференція, присвячена цьому питанню, відбулася в Гарварді. Однак 25-річчя такого вагомого документа, силою якого знехтували, потребувала би більшої уваги. Важливо, щоб Україна не мовчала про цю угоду, особливо коли є історичний привід.


Російсько-українська війна, яка майже щодня приносить звістки про смерть в українські сім’ї, на жаль, уже не привертає значної уваги світових медіа, хоча й не можна сказати, що про неї забувають. Якщо уявити себе відстороненим читачем найпо­пулярніших західних ЗМІ, то імідж України у 2019-му буде приблизно таким: країна, де президент-комік і корупція, спровокувала імпічмент американського президента, воює з Росією, має Чорнобиль і столицю Київ. Увесь цей набір, попри великою мірою негативне забарвлення, дає нам чималий шанс відкрити себе для світу з іншого боку. Звісно, негатив буде нелегко переважити, однак інтерес до України, який спровокували події останнього року, цьому сприятиме. Дуже важливо давати більше можливостей нам самим говорити про себе. А імідж країни, що застрягла «на роздоріжжі», але прагне втекти подалі від одного зі шляхів, насправді може навіть допомогти. Усім подобаються неординарні історії успіху.