Політика 2019-12-12 17:40 Віхров Максим , Віхров Максим

Після В’ятровича

Як поточна політична кон’юнктура може вплинути на роботу Українського інституту національної пам’яті

Минулого тижня Кабмін погодив кандидатуру нового очільника Українського інституту національної пам’яті. Наступником Володимира В’ятровича став 33-річний кандидат філософських наук Антон Дробович, керівник освітніх програм Меморіального центру Голокосту «Бабин Яр», експерт Інституту суспільно-економічних досліджень та доцент кафедри культурології НПУ імені М. П. Драгоманова. Громадськість сприйняла призначення неоднозначно, але прогнозувати, наскільки і як саме зміниться робота УІНП під орудою Дробовича, зарано. Підстав очікувати проросійського повороту, як це було за головування Валерія Солдатенка, що очолював інститут за часів Віктора Януковича, наразі немає. Але очевидні інші ризики, які можуть вплинути не лише на ефективність, а й на зміст роботи УІНП.


Перший і головний чинник ризику пов’язаний із політичною кон’юнктурою, що склалася після зміни влади. «Все, що може роз’єднувати українців, — віра, мова, територія, якісь історичні лідери, — потрібно винести за дужки, доки ми не закінчимо війну», — окреслив позицію команди Зеленського ще до президентських виборів Дмитро Разумков. Згодом виявилося, що об’єднавчу та патріотичну риторику можна використовувати й для критики політики пам’яті попередніх років. «Ми пам’ятаємо історію, підтримуємо історичних героїв. А чому ми з вами не підтримуємо героїв сучасних?» — ставив риторичне запитання Володимир Зеленський, висловлюючи невдоволення тим, скільки вулиць названо на честь Тараса Шевченка й Степана Бандери. До речі, за час декомунізації ім’я Бандери дістали лише 34 топографічні об’єкти в Україні. «Я би дуже хотів, щоб в Україні було більше вулиць Шовковичних, Вишневих, Яблуневих. Це ті назви, що не викликають конфлікту», — заявляв віце-спікер Руслан Стефанчук. Такі настрої знайшли своє відображення в позиції очільника Міністерства культури, молоді та спорту Володимира Бородянського (якому п­ідпорядковується УІНП). «Є неоднозначна постать у суспільстві, — міркував міністр щодо Бандери. — Це ж наша спільна історія. Вона ще болить багатьом людям. І щоб приймати рішення про назви — не-назви, героїзацію — не-героїзацію, ми повинні усвідомити, що в нас в історії були різні періоди». 

 

Читайте також: Агент національної пам’яті


Звичайно, річ не так у Бандері, як у тому, що у вищих ешелонах влади відчувається запит на зміну курсу, взятого УІНП у попередні роки. Насамперед це стосується періоду перших і других визвольних змагань, надмірну увагу до яких Бородянський закидає попередньому керівництву УІНП. На думку міністра, інститут нацпам’яті «звузив українську історію до початку ХХ сторіччя» й до «певного пантеону людей, які в цей період жили». Для стороннього спостерігача риторика нової влади може видаватися цілком слушною та прогресивною. Однак є одне «але»: історичні події першої половини ХХ століття критично важливі для формування української національної ідентичності. І водночас відновлення нашої колективної пам’яті про цей період потребує чи не найбільших просвітницьких зусиль, оскільки над її зачисткою більш як півстоліття працювала репресивна та пропагандистська машина СРСР. Тому на практиці «розширення» погляду на історію та уникання «конфліктних» тем може обернутися відстороненням УІНП від виконання одного з його ключових завдань. 


Друга загроза пов’язана з тим, як влада (а тепер і нове керівництво) розумітиме сам зміст роботи УІНП. Серед своїх пріоритетів на посаді Дробович зазначав ось що: «Щоб інституція не сприймалася як рупор агітації, ідеологічної боротьби чи пропаганди, а стала зрозумілим для громадян інструментом налагодження суспільного діалогу та зміцнення здорової ідентичності». У такому дусі раніше висловлювався й міністр Бородянський: «Я вважаю, що треба припинити інструменталізувати історію. Тобто перестати використовувати її як інструмент для досягнення якихось спеціальних результатів. Це дуже багато років робить Росія. Але ж ми не Росія». Посилання на РФ уже давно стали класикою маніпуляції, але важливе інше. Установка на відмову від «агітації» та «досягнення якихось спеціальних результатів» прямо суперечить відповідному положенню Кабміну про УІНП, у якому зафіксований перелік конкретних цілей і завдань інституту. Якщо вилучити з його діяльності все, що можна назвати агітацією, важко уявити, що взагалі залишиться. Бо формування національної пам’яті за визначенням належить до сфери ідеологічної боротьби, хоч як старомодно чи неліберально це звучатиме.

 

Читайте також: Розкіш байдужості


Якраз із «лібералізацією» пов’язана третя група ризиків для роботи УІНП. Не секрет, що драйвером декомунізації, особливо в південно-східних регіонах, була держава. Завдяки тому що перед місцевою владою ставилися конкретні завдання й терміни виконання, колосальна робота з очищення від комуністичної символіки була виконана швидко й більш-менш якісно. Але теперішня влада прийшла на хвилі «демократичного» популізму. Приміром, Дмитро Разумков заявляв, що питання перейменувань мають вирішуватися на місцевих референдумах. Володимир Бородянський висловлювався м’якше, мовляв, до цього питання слід повернутися «після певних етапів загальнонаціонального осмислення» (тобто по факту сповільнити темп реформи). Набагато різкіше методи «декомунізаторів» критикував сам Дробович, закидаючи їм «бездумний демонтаж монументів» та «грубі вторгнення на територію мистецтва». «І чим ці люди кращі за «ІДІЛ» у Пальмірі? Важко сказати», — обурювався Дробович у 2015-му. На його думку, декомунізація «має бути креативною; вона повинна продукувати не агресію та реваншизм, а критичне осмислення, сміх та іронію, творчий пошук та діалогізм». Якщо тема місцевих референдумів командою Зеленського вже забута, то пошуки «м’яких» методів реалізації політики пам’яті здатні цілком паралізувати її. Як показує досвід декомунізації, у багатьох місцях процес перейменувань міг навічно загрузнути в нескінченних громадських дискусіях та суперечках. Тож політика деколонізації, до якої планувало перейти попереднє керівництво УІНП, не виключено, буде заблокована й без явних ідеологічних розворотів: достатньо відмовитися від ефективних методів на користь «креативних», а процес ухвалення рішень потопити у зволіканнях і дискусіях в ім’я «демократичності».


І наостанок. «Ліберальній» ревізії можуть бути піддані самі засади політики пам’яті. «Підвищення рівня інклюзивності офіційної пам’яті», на якому наголошує Дробович, можна тлумачити й практикувати по-різному. Сам він розуміє це як «докладання більших зусиль до збереження пам’яті про спільну історію українців та українських поляків, євреїв, вірмен, татар, греків, болгар та інших». За словами Дробовича, «ми є дуже різноманітною політичною нацією, і це має краще відчуватися в діяльності УІНП». Що за тим стоїть, покаже час. Зокрема, це може означати переорієнтацію інституту на «святкування різноманіття» та промоцію мультикультуралізму замість плекання української національної ідентичності. Не виключено, що послаблення позиції УІНП матиме підтримку певних кіл громадськості, причому насамперед проросійської публіки, роздратованої «бандеризацією» часів В’ятровича. Така «лібералізація» влаштує й владу як спосіб «винесенення за дужки» багатьох дражливих тем і складних завдань у гуманітарній сфері. У минулому концепція «багатонаціональної України» не раз використовувалась як аргумент проти українізації. Якщо заступати за червоні лінії сама влада ще не наважується, то в проросійському таборі ґрунт зондують досить активно. Варто лише згадати недавні спроби повернути радянські назви київським проспектам імені Бандери та Шухевича, а також харківському проспекту Григоренка. Не треба пояснювати, що «лібералізація» позиції УІНП (і влади загалом) призведе до активізації реваншистських сил, які апелюватимуть до «демократії» та «діалогу».

 

Читайте також: Іллєнко: Україна потребує не просто дерадянізації, а деколонізації


Не слід забувати й про тиск наших західних сусідів, зокрема Польщі, керівництво якої з 2016 року відверто саботувало українсько-польський історичний діалог. Тим часом нардеп від «Слуги народу» Ірина Верещук звинувачувала в погіршенні відносин із Польщею В’ятровича. Згодом Зеленський розповів, що дійшов згоди з президентом Анджеєм Дудою щодо припинення суперечок довкола історичних подій. Не виключено, що саме українська політика пам’яті буде сферою, де «слуги» робитимуть найщедріші поступки. Словом, ризики дуже серйозні. Якщо керівництво УІНП не зможе (або не схоче) їх уникати, робота відомства в найближчі роки може зазнати докорінних змін. І навряд чи вони будуть на краще. У крайньому разі інститут ризикує відійти від головних засад своєї діяльності й із драйвера реформ перетворитися на відомство «креативу» та «діалогу». Звичайно, ці зміни не будуть незворотними, але Україні слід надолужувати згаяний час, тому такий сценарій украй небажаний. Утім, якою буде робота УІНП у найближчі п’ять років, дізнаємося вже незабаром.