Історія 2019-12-12 16:12 Станіслав Кульчицький

Комуністи і мораль

Як виник і куди подівся «Моральний кодекс будівника комунізму»

Нікіта Хрущов зробив своїм соратникам, які відправили його на пенсію, два подарунки: партійну програму з обіт­ницею дійти до розподілу матеріальних благ за потребами, тобто до комунізму, впродовж двох десятиліть, а також «Моральний кодекс будівника комунізму» — звід принципів комуні­стичної моралі, що був включений до цієї програми та статуту КПРС. Доля обох документів різна. Від комунізму через 20 років спічрайтери звільнили Леоніда Брежнєва за першої-ліпшої нагоди. Натомість «Моральний кодекс» став своєрідним символом епохи застою й зник із основоположних документів партії тільки через 25 років, на ХХVII з’їзді (1986), хід якого контролював останній генеральний секретар ЦК КПРС Міхаіл Ґорбачов.


І поява, і зникнення «Морального кодексу» мали вагомі причини. Народжувався він під фанфари, а зник тихо, без пояснень. Можна тільки здогадуватися, що нові керівники КПРС своєю відстороненістю від цього документа продемонстрували намір оновити партію й країну в межах політики перебудови. 

 

«Моральний кодекс» будівників комуносоціалізму


Комуністична доктрина, реалізацію якої більшовики розпочали одразу після розпуску Установчих зборів та укладення Брестського миру, не мала нічого спільного з інтересами будь-яких суспільних верств. Розуміючи це, Лєнін навесні 1918-го закликав свою партію не нехтувати для побудови соціалізму й комунізму диктаторськими прийомами. Посилався він при цьому на першого російського імператора, який «не спинявся перед варварськими засобами боротьби проти варварства». Підбиваючи підсумки першого року будівництва комуносоціалізму, Лєнін визнав на VIII з’їзді РКП(б) у березні 1919 року: «Доводиться руками наших ворогів створювати комуністичне суспільство. Це видається суперечністю, можливо, нерозв’язною суперечністю, але насправді тільки таким способом може бути виконане завдання комуністичного будівництва».

 

Читайте також: Сутність і специфіка російсько-радянської влади


Експропріюючи суспільство, керівники Комуністичної партії та радянської держави-комуни часто вдавалися до нацьковування одних класів і суспільних груп на інші: робітників і селян на буржуазію та поміщиків, робітників на селян, пролетаризовані верстви селян на селян-власників. Із гаслом «Хто не з нами, той проти нас!» вони таврували інакодумців як «ворогів народу» й не залишали останнім право на життя. Не зупиняючись перед силовим тиском, зокрема й перед злочинами проти людяності та геноцидом, керівники лєнінсько-сталінської держави прибрали до рук засоби виробництва, які були у власності всіх класів та суспільних верств. На додаток до політичної диктатури, встановленої після більшовицького перевороту 1917 року, за два десятиліття вони спромоглися нав’язати суспільству й економічну.


Коли вожді вказували на чергового «ворога народу», який підлягав знищенню, виконавці не повинні були відчувати докорів сумління. Це означало, що вони мусили озброїтися новою, «класовою» мораллю. «Моральним кодексом» будівників комуносоціалізму стала промова Владіміра Лєніна на ІІІ Всеросійському з’їзді комсомолу (жовтень 1920-го). Вона була досить довгою, але складалася з кількох тез, повторюваних у різних ракурсах: ми заперечуємо мораль, що випливає з велінь Бога, наша мораль підпорядкована інтересам класової боротьби пролетаріату й виводиться з інтересів цієї боротьби, морально все, що сприяє руйнуванню суспільства, основаного на приватній власності. Будівниками спотвореного світу комуносоціалізму надавалася індульгенція на те, що в цивілізованому світі називалося аморальним і злочинним.


Компартійно-радянське керівництво ретельно стежило, щоб вказівки засновника партії стали керівництвом до дії, щоб у дусі лєнінізму виховувалися нові покоління. Пропагандистська й просвітницька робота партійно-комсомольських, радянських і профспілкових апаратів, діяльність творчих спілок і засобів масової інформації були спрямовані на прищеплення населенню класової моралі. Особлива увага приділялася тому, щоб ця мораль увійшла у свідомість багатомільйонної партійно-комсомольської маси. Цим особливо опікувалися Центральна контрольна комісія РКП(б) – ВКП(б) та її периферійні органи. Турбуючись про підвищення ефективності роботи органів державної безпеки, які були матеріалізованим виявом диктатури вождів, член ЦКК Сєрґей Ґусєв на ХІV з’їзді ВКП(б) закликав: «Каждый член партии должен быть агентом ЧК, т. е. смотреть и доносить. Если мы от чего-то страдаем, то это не от доносительства, а от недоносительства».

 

Поява «Морального кодексу будівника комунізму»


Сталінську Конституцію СРСР 1936 ро­ку називали «конституцією соціалізму, що переміг». Вона зафіксувала відсутність у країні експлуататорських класів і досягнення морально-політичної єдності суспільства. У зв’язку з цим запроваджувалися прямі, пропорційні й рівні вибори в органи влади за таємного голосування. Скасовувалася категорія лишенців, тобто людей, які за своїм класовим походженням були позбавлені права голосу.


Однак упродовж чверті століття після ухвалення Конституції 1936 року в країні цілком офіційно панувала людиноненависницька класова мораль. Тільки після того, як Хрущов домігся одноосібної влади у вищих партійно-радянських органах і поставив за мету мобілізувати суспільство на побудову матеріально-технічної бази комунізму протягом двох десятиліть, постала проблема перегляду моральних засад, якими мусили керуватися її будівники. 

 

Читайте також: Каральна психіатрія та її жертви


Фьодор Бурлацкій, який працював в апараті ЦК КПРС, залишив спогад про те, як створювався «Моральний кодекс». Варто навести ці три абзаци з його інтерв’ю: «Діло було в Підмосков’ї, на колишній дачі Ґорького. Йшов 1961 рік. Із групою консультантів ЦК КПРС я працював над програмою партії — від початку й до кінця. Нашою групою керував секретар ЦК Боріс Пономарьов, а роботу безпосередньо виконував його заступник Єлізар Кусков. Якось вранці після міцної вечірньої пиятики ми сиділи в альтанці й чаювали. Єлізар мені й розповідає: «Знаєш, подзвонив «наш» (так він звав Пономарьова) і каже: «Нікіта Хрущов переглянув усе, що ви написали, і радить швидко придумати моральний кодекс комуністів. Бажано впродовж трьох годин його передати в Москву». І ми почали фантазувати. Один каже «мир», інший «свобода», третій «солідарність»… Я зауважив, що треба виходити не тільки з комуністичних постулатів, а й із заповітів Мойсея, Христа, тоді все справді ляже на суспільну свідомість. Це був свідомий акт включення в комуністичну ідеологію релігійних елементів. Буквально години за півтори ми створили такий текст, який у президії ЦК пройшов на ура».
Пострадянські дослідники нерідко звертають увагу на пиятику, яка передувала появі цього міксту комуністичної ідеології з релігійною. Однак насамперед треба подумати, до кого мусили б звернутися керівники КПРС із «Моральним кодексом». Проглядаючи проект нової програми партії, Хрущов подумав про кодекс комуністів. Проте будувати матеріально-технічну базу комунізму мав народ. Тому консультанти запропонували звертатися до всього суспільства. 

 

Беручись до роботи, консультанти розуміли, що мораль перших вождів партії має залишитися в минулому. Вони вже звикли розповідати про морально-політичну єдність радянського народу. Такому завзятому борцеві з «релігійними пережитками», як Хрущов, не спало б на думку скористатися в розробці «Морального кодексу» Святим Письмом. Та чи існували інші ідеї, якими можна було б наповнити документ, протилежний за змістом лєнінській класовій моралі? Адже християнство законсервувало в собі весь позитивний досвід людського спілкування, розвиваючи його впродовж двох тисячоліть. Консультантів, які побудували «Моральний кодекс» на Святому Письмі, можна було б звинуватити в нещирості, популізмі, врешті-решт, плагіаті. Проте нещирою була вся конструкція радянської влади, яка за показним демократизмом приховувала диктатуру.

 

12 норм «Морального кодексу»


Більшість норм «Морального кодексу» мала один або кілька відповідників у посланнях апостола Павла, які становлять майже третину Нового Завіту й адресовані мешканцям міст Греції та Малої Азії, що сповідували християнство: ефесянам, колосянам, коринтянам, солунянам (місто Солунь, нині Салоніки), филип’янам та ін. 


На перше місце в кодексі поставлено ідейну позицію людини (відданість справі комунізму), а також ідейно забарвлений патріотизм (любов до соціалістичної Батьківщини й країн соціалізму). Ця норма цілком накладалася на твердження апостола Павла про те, що християни не відділялися одне від одного ні національністю, ні соціальним становищем: «Усі бо ми христилися в одному Дусі, щоб бути одним тілом, чи то юдеї, чи греки, чи раби, чи вільні» (1 Кор., 12, 13). Такий збіг пояснює  антирелігійну налаштованість вождів комунізму, які вбачали в ній могутнього конкурента.

 

Читайте також: Геронтократи при владі


Друга норма звучала так: «Сумлінна праця на благо суспільства, хто не працює, той не їсть». Тут простежується буквальний збіг із посланням апостола Павла солунянам: «Як хтось не хоче працювати, хай і не їсть» (2 Сол., 3, 10). Ця біблійна істина подобалася вождям більшовиків, які поділяли суспільство на експлуататорів (нетрудящих) та експлуатованих (трудящих). «Хто не працює, той нехай не їсть — ось практична заповідь соціалізму», — проголошував Владімір Лєнін. Вождь включив цю сентенцію окремою статтею в першу радянську Конституцію 1918 року («РСФРР визнає працю обов’язком усіх громадян республіки і проголошує лозунг «Хто не працює, той не їсть», ст. 18). Ухвалена в березні 1919-го перша Конституція УСРР теж містила в собі згадану норму, передану з буквальною точністю в ст. 28.


Сталін скористався цією біблійною сентенцією для морального виправдання «нищівного удару» (його вислів), завданого українським колгоспникам у 1932–1933 роках. Ті не уникали праці в колективному господарстві, але стали ігнорувати її, коли пересвідчилися, що держава повсякчас забирає за продрозверсткою її плоди без будь-якої матеріальної компенсації. Сталін визнав правоту колгоспників і перейшов у відносинах між містом та селом на засади продподатку, але водночас конфіскував усі продовольчі ресурси в українському селі, щоб «провчити саботажників» і запобігти новому спалаху антирадянської боротьби.


Термін «трудящі» лишався загальновживаним протягом усього існування Радянського Союзу. Таким чином класова мораль Лєніна поєднувалася з мораллю його наступників на тому етапі, коли останні запевняли суспільство в його морально-політичній єдності. 


«Турбота кожного про збереження та примноження суспільного надбання» — так звучала третя за важливістю норма «Морального кодексу». Вона збігалася з посланням апостола Павла коринтянам, але тільки формально: «Ніхто хай не шукає для себе користи, лише для другого» (1 Кор., 10, 24). Апостол мав на увазі взаємини між християнами, тоді як кодекс — відносини між експропрійованими вождями суспільством і державою-комуною. Ніхто з радянських людей не задумувався над реальним сенсом понять «загальнонародна власність» або «суспільна власність». Проте мало хто відчував свою причетність до засобів виробництва у володінні держави-комуни. Більшість працюючих із огляду на свою внутрішню порядність не належали до категорії «несунів». Однак останніх вистачало, так само як анекдотів «вірменського радіо» на кшталт такого: «Чи будуть крадіжки при комунізмі? Ні, все розкрадуть ще при соціалізмі».


«Високе усвідомлення суспільного обов’язку, нетерпимість до порушення суспільних інтересів» — так формулювали апаратні працівники ЦК КПРС четверту норму «Морального кодексу». Пером консультантів водили вожді, які позиціонували себе виразниками інтересів пролетаризованого лєнінсько-сталінською державою суспільства. Відповідника цій нормі в апостольських посланнях Павла знайти не вдалося. Мабуть, не випадково: святий Павло не міг відчувати себе повпредом християнського світу. Тут підійде тільки цитата з Євангелія від Матвія: «Хто любить батька або матір більше, ніж Мене, той недостойний Мене. І хто любить сина або дочку більше, ніж Мене, той недостойний Мене» (Мат., 10, 37).


П’ята й шоста норми «Морального кодексу» взаємопов’язані. «Колективізм і товариська взаємодопомога: кожен за всіх, усі за одного»; «Гуманні відносини і взаємна повага між людьми: людина людині друг, товариш і брат». Тут Фьодору Бурлацкому та його співавторам вдалося узагальнити в афористичній формі досвід гуртування людей під тиском несприятливих зовнішніх обставин і майстерно вкласти все це в пропагандистський імідж «соціалізму з людським обличчям». Відповідником тут може слугувати заклик апостола Павла до филип’ян: «Думайте те саме, майте любов ту саму, будьте однодушні і згідливі» (Фил., 2, 2). Християнська громада у Філіппах зазнавала, як і решта громад, переслідувань із боку римських імператорів. За таких обставин внутрішня консолідованість визнавців нової віри допомагала їм виживати.

 

Читайте також: Перебудова: у лапках чи без?


«Моральний кодекс» створювався в добу «відлиги», коли компартійно-радянський апарат починав відмовлятися від сталінського «соціалізму з нелюдським обличчям». Сьома норма кодексу була гармонізована з двома попередніми: «Чесність і правдивість, моральна чистота, простота і скромність в громадському та особистому житті». Ця норма збігалася із загальнолюдськими моральними цінностями, зокрема із закликом апостола Павла до коринтян: «Очистимо себе від усякої скверни тіла і духа» (2 Кор., 7, 1).


Восьма й дев’ята норми «Морального кодексу» були вимогами до особистих якостей радянської людини: взаємна повага в сім’ї, турбота про виховання дітей, непримиренне ставлення до несправедливості, дармоїдства, кар’єризму, користолюбства і навіть… дурості. Ці якості людської натури були важливими й для тих, хто стояв біля джерел християнської цивілізації. Кодекс і тут копіював набутий людством досвід.


Десята норма формулювалася так: «Дружба і братерство всіх народів СРСР, нетерпимість до національної та расової неприязні». Такі стосунки між людьми різних національностей проповідував і апостол Павло в посланні до колосян: «Немає грека, ні юдея, ні обрізання, ні необрізання, ні варвара, ні скита, ні невольника, ні вільного, а все й в усьому Христос» (Кол., 3, 11). А в останній редакції нової програми КПРС її розробники наважилися на теоретичну новацію, характеризуючи сукупність радянських громадян — від росіян до чеченців, від естонців до якутів тощо — як нову, незнану в історії людства спільноту. Виступаючи в 1961 році на ХХІІ з’їзді КПРС із доповіддю про нову програму партії, Хрущов сказав: «У СРСР склалася нова історична спільнота людей різних національностей зі спільними характерними рисами — радянський народ. Вони мають спільну соціалістичну Батьківщину — СРСР, спільну економічну базу — соціалістичне господарство, спільну соціально-класову структуру, спільний світогляд — марксизм-лєнінізм, спільну мету — побудову комунізму, багато спільних рис у духов­ному складі, у психології». Тепер дивно читати ці слова. Вожді радянського комунізму справді створили нову, незнану в історії людства реальність. Виявилося, однак, що це був спотворений світ, який міг існувати тільки в силовому полі компартійної диктатури.


Останні дві норми «Морального кодексу» визначалися ситуацією холодної війни в міжнародних відносинах. Будівники комунізму мали виявляти нетерпимість до його ворогів і братську солідарність із трудящими всіх країн.


З нової редакції програми КПРС, схваленої ХХVІІ партз’їздом у 1986 ро­ці, «Моральний кодекс будівника комунізму» непомітно зник. Програма приділила певну увагу моральному обличчю людей праці й підкреслила, що комуністична мораль увібрала в себе загальнолюдські цінності. Про їх християнське походження в оточенні Ґорбачова ніхто жодним словом не прохопився. Та й за всі роки існування кодексу як офіційного документа навіть фахівці з «наукового атеїзму» у величезній армії суспільствознавців не побачили його зв’язку з християнською мораллю. Відреагували вони тільки після того, як Фьодор Бурлацкій розповів про обставини творення цього документа в інтерв’ю журналу «Российский адвокат» (2007, № 5).


Путін, наприклад, відреагував як політик. У грудні 2011 року він заявив, що Росія загубила певні цінності радянського періоду, пов’язані з «Моральним кодексом будівника комунізму». І зазначив, що цей документ є витягом із Біблії й що нічого нового в питан­ні моралі відтоді людство не придумало.


Чи мав «Моральний кодекс» позитивний вплив на суспільство? Його творці сподівалися на це, обіцяли радянським громадянам розподіл матеріальних благ за потребами вже в 1980 році. Крах неоковирного прог­нозу визначив ставлення суспільства до кодексу в діапазоні від цинізму до глузування.