Суспільство 2019-12-07 11:40 Гончарова Єлизавета

Вік її щастя

Наталя Бондаренко символічно, але не дуже звично відсвяткувала свій перехід у категорію «сеньйорів» — закінчила магістратуру за фахом психолога й вирішила дарувати літнім людям «друге дихання».

Наталя пов’язала своє життя з Донбасом напередодні війни, коли переїхала з Харкова до Святогірська: тут де почала розвивати свій туристичний бізнес. Події тих часів сьогодні вже згадуються нечасто, але жінка зізнається, що як людині, котра звикла до великого міста, реальність не завжди дарувала все й одразу. Наприклад, коли їхала до Святогірська, була впевнена, що там є басейн, ходити до якого так звикла вдома. А виявилося, що ця туристична «донецька Швейцарія» на той час була дуже схожа на красиве, але майже без інфраструктури село. Однак повертатися назад до Харкова все ж таки не схотіла, тому в 2012-му купила собі квартиру в Слов’янську. Звісно, всі події наступних років торкнулися нової мешканки Донеччини безпосередньо: на її очах розгорталася спочатку пропагандистська істерія в Слов’янську, потім окупація. «Я потрапляла в різні ситуації. Приміром, коли тільки окупували Крим, у Слов’янську в соціальних мережах стали закликати виходити на мітинг за мир. Звісно, я теж за мир. Коли агресор відбирає твої землі, треба протестувати! Але, прийшовши туди, побачила, що люди, які зібралися на площі, розуміють мир зовсім інакше, — згадує пані Наталя. — Тому я та ще одна жінка, син якої на той момент служив у Криму й не збирався зраджувати присягу, мало не дістали на горіхи від того натовпу, що агітував за «русский мир». А потім мій зять у Харкові дуже постраждав під час захоплення бойовиками ОДА, тому через небезпеку й для його реабілітації діти з онукою і я на якийсь час були змушені виїхати до Польщі». Потім Наталя все ж таки вирішила повернутися: здавалося, що всі ці жахіття просто неможливі й, будучи там, реально щось змінити. А тут уже всі «радощі» окупації: блокпости, озброєні люди, барикади, екіпіровані російські спецпризначенці, «ополченці», які раніше сиділи не дуже тверезими під парканами, і жіночки, які борщі їм на блокпостах варили. Діти вмовляли їхати звідти, що врешті-решт і довелося зробити. Повернулася Наталя вже до звільненого міста, якийсь час працювала в міжнародній організації. І їй важко було не помітити традиційного ставлення до людей пенсійного віку як до тих, у кого цікаве й активне життя закінчилося. 

 

Читайте також: Хто відвертає кулі?


«Літні люди на Донеччині, на Харківщині, будь-де в Україні зранені радянщиною. Зараз у всьому світі навіть змінилися категорії віку: тепер 50 років ще зовсім не старість. А в нашому Пенсійному фонді це досі офіційно називають «час дожитія». Радянський лад, який ми за звичкою тягнемо далі, був орієнтований не на людину. Тому й ставлення до громадян, які не можуть давати суспільну користь, працювати для досягнення державних амбіцій, як до сміття. Але нам уже треба йти далі, до цивілізації. І починати із себе», — розповідає Наталя про те, як народилась ідея створення об’єднання «Вік щастя», ініціаторкою якого вона стала. Пояснює, що відвідуваність усіляких активностей досі невисока: літні люди не поспішають відокремлюватися від сірої маси й виходити із зони комфорту, розвиватися не кожен наважиться. «Так, усі хочуть бути потрібними, тому діти, онуки, город. Таке приймається суспільством. Але якщо якась не дуже молода, але активна пані полізла на Еверест чи почала займатися сучасними танцями, одразу осуд: тобі що, найбільше треба? Бо ті, кому на початку 1990-х було вже за 30, зазвичай усе життя працювали на одному підприємстві, найбільші зміни, які з ними трапилися, — від учениці до бригадира, жодної конкуренції, ризиків, власної ініціативи. І робити якийсь крок не за стандартом їм украй складно».


Жінка впевнена, що ставлення до цього питання передусім повинна змінити держава. У 2018 році була ухвалена Стратегія державної політики з питань здорового та активного довголіття. Із цією стратегією пані Наталя два роки ходить і до міської ради Слов’янська, пропонуючи розробити програму на місцевому рівні, щоб люди розуміли, які є для них можливості у цьому місті. І тоді зміниться ставлення самого суспільства. Вже не буде таких розбіжностей між молоддю й старшим поколінням. «Бо ненавидять часто одне одного. Одні кричать, мовляв, давайте їм заборонимо голосувати. Інші — не можна довіряти тим, хто досвіду нахапався в інтернеті. Це історія людства: старі завжди вимагають поваги від молоді. А за що? За досвід, який наживали роками? Він молоді вже не потрібен. Знан­ня, мудрість? Що вони такого знають, чого не можна зараз дізнатися за п’ять хвилин? Тому літні люди часто відчувають свою непотрібність. Але вікова криза завжди має два виходи: депресивно доживати або розвиватися. Якщо вони розвиватимуться, навчатимуться, мандруватимуть, їм ще довго буде про що говорити з молоддю. І ця програма повинна бути спрямована на відповідальність праце­здатного населення за те, як розвиваються їхні батьки, дідусі та бабусі». 

 

Читайте також: Завжди поруч


Пані Наталя констатує, що, на жаль, у нас добре навчилися тільки використовувати це покоління, роздаючи під вибори умовну «гречку». І пояснює, що, з одного боку, вони беруть ці подачки не тому, що так їх потребують. Просто чи не єдиний раз відчувають свою важливість як членів суспільства. Хоч момент, хоч хвилина слави, коли від їхнього рішення щось залежить. Тому діапазон діяльності «Віку щастя» вражає: від скандинавської ходьби, комп’ютерних курсів, танців, йоги, навчання англійської до медіа-грамотності та політичного лікнепу. І це тільки перші кроки. «У мене не мрії, у мене плани, — запевняє Наталя Бондаренко. — Ми вже розробили положення про Раду сеньйорів при виконкомі Слов’янська, яка захищатиме інтереси г­ромадян поважного віку. Буде створена ініціативна група, до якої увійдуть представники не тільки різних громадських об’єднань, а й закладів, що працюють із літніми людьми. Ми хочемо, щоб це найменше нагадувало «Совєт вєтєранов», членів якого тільки запрошують на концерти та дарують печиво. Ми плануємо системно навчати людей старшого віку конструктивно співпрацювати з владою, не просити, а впливати, пропонувати, допомагати».  


Тем, які не цікавили б людей пенсійного віку, пані Наталя та її однодумці просто не бачать. Навіть якщо, на перший погляд, це складні чи тонкі матерії. Зараз, наприклад, думають над тим, щоб запускати програми навчання професій, на які нині є попит. Програмування, робота в інтернеті — це, звісно, не для 85-річної бабусі, але трохи молодшим буде цікаво, особливо чоловікам, які найменш активні у зрілому віці. Бо в нас роботодавці часто дискримінують працівників уже із 45–50 років. «Пенсійний вік продовжили, а працювати ніде. Спортивні змагання для літніх людей популярні в усьому світі, чим ми гірші? А ще ці люди часто страждають від самотності. І теж проблема: ідея є, запит є, але ми поки що шукаємо формат таких зустрічей. Не хочеться повторювати всі ті «клуби для тих, кому за...», де десятиріччями одні й ті самі обличчя, ніхто не знайомиться, бо там немає жодного руху. Ми й тут шукаємо креативний вихід. Це ж не просто виписати собі за оголошенням дружину, чоловіка чи друга! Треба зацікавлювати інших у спілкуванні, запрошувати на побачення, ходити на каву, влаштовувати прогулянки, хоча б у парк! Чому це має бути якось по-іншому тільки тому, що ти прожив на білому світі більше років?»

 

Читайте також: Доця


Тільки в Слов’янську, за офіційними даними, 35 тис. людей віком 55+. Тобто фактично третина населення. Це дуже потужна спільнота, яка має широкий вплив. Тому, впевнена пані Наталя, для створення здорового в усіх сенсах суспільства людей треба вчити свідомо ставитися до власного розвитку.