Політика 2019-09-07 09:18 Голуб Андрій
  ▪  

Опозиція: складний жанр

Чому парламентська опозиція в попередньому скликанні Ради так і не змогла довести виборцям свою необхідність та чи є шанс уникнути цієї пастки в її наступників

На час розпуску Верховної Ради в травні за формальними ознаками парламентська опозиція налічувала чотири фракції та представляла голоси 33,68% виборців, які прийшли на дільниці 2014 року. Ідеться про понад 5,2 млн громадян. 
Влада з тріском програла нові вибори. Однак і колишня опозиція не зайняла звільнені більшістю місця. Насправді поразка опозиціонерів виявилася не менш, а подекуди й більш нищівною. Із чотирьох фракцій 
у новому скликанні утрималась одна — «Батьківщина». Вона представляє 8,18% голосів (менше, ніж 1,2 млн виборців). Головна причина поразки спільна для всіх: опозиція так і не змогла довести виборцеві необхідність свого існування. Однак кожен по-своєму пройшов шлях до поразки. 


На початку каденції попереднього парламенту усі партії ділилися за ставленням до Революції гідності. Серед них тільки одна — Опозиційний блок — дозволяла собі критику дій протестувальників та, що головніше, закликала до ревізії підсумків революції. Окрім того, партія уникала визнання нової реальності у вигляді війни Росії проти України. Відповідно тільки ця фракція заявила про свою опозиційність від самого початку роботи Ради. Розібратися в причинах відсутності Опозиційного блоку в новому скликанні найпростіше. Політсила, утворена на уламках Партії регіонів, увібрала всі проблеми, звички та настрої української політики зразка з 2004 — 2014 років. Розподіл на помаранчевих та біло-блакитних, який проіснував десятиліття, можна назвати дуже хиткою спробою вперше за роки незалежності сформувати ідеологічні «червоні лінії» для вітчизняних політиків. В Україні утворилися чіткі проєвропейський та проросійський табори. Більше того, активно насаджувалася думка, що цей поділ становить майже 50 на 50. Спадкоємцями такої політики й стали опоблоківці, які набрали 2014-го 9,43% прихильників (майже 1,5 млн голосів). Власне, їхній відсоток тоді чітко про­демонстрував реальну підтримку проросійської повістки в Україні, яка точно не сягає 50%.

 

Читайте також: Не тільки популярні. Пріоритети для парламенту

 

У парламенті Опозиційний блок підтримував усе те, що свого часу робили регіонали. Йдеться про критику будь-яких намагань захиститися від РФ і водночас співпрацю зі «злочинною владою» там, де справа стосується бізнес-інтересів головних спонсорів партії. П’ять років по тому Опоблок утратив місце в парламенті, але ніша, яку вони займали, існуватиме ще довго. Власне, це єдине важливе, що варто казати про подібні політпроекти. В Україні живуть проросійськи налаштовані власники паспорта з тризубом. Вони послідовно обиратимуть собі представників тільки з однією метою — максимально наблизити, а в ідеалі розчинити, Україну в Росії. Колись вони підтримували КПУ, потім Партію регіонів, далі Опозиційний блок, а тепер мають нових фаворитів — «Опозиційну платформу — За життя» (ОПЗЖ), яка набрала 13,05% (1,9 млн голосів). Поступово такі проекти ставатимуть усе більш маргінальними, але зберігатимуться. Право представляти позицію цієї частини суспільства надаватимуть у Кремлі. Зокрема, на останніх виборах вирішальну роль у боротьбі двох проектів екс-регіоналів відіграли візити верхівки ОПЗЖ до Москви. Саме тому Віктор Медведчук і Юрій Бойко нині в парламенті, а Олександр Вілкул і Євгеній Мураєв — поза ним.


Три інші партії, які представляли опозицію в попередній Раді, мають цікавішу історію злетів та падінь. «Самопоміч» мера Львова Андрія Садового набрала на виборах 2014-го 10,97% (понад 1,7 млн голосів) і посіла третє місце. Той результат був головною несподіванкою перегонів. Фактично «Самопоміч» стала першою партією, яка виражала запит виборців на нових політиків. П’ять років по тому партія набирає 0,62% 


(91,5 тис. голосів). Вона стала без перебільшення єдиною політсилою, яка за п’ять років утратила всю підтримку виборців. Це при тому, що проект завдяки високому результату отримав неабияку підтримку з держбюджету. «Самопоміч» доволі активно розбудовувала й осередки. 

І «Голосу», і «Євросолідарності», і «Батьківщині» варто вже зараз добре поміркувати над двома найважливішими питаннями: у чому унікальність їхнього бачення розвитку та як розповісти про цю унікальність виборцям?


Ще дві опозиційні політсили нібито й не зазнали такого краху, але це навряд чи принесе їм задоволення. На кінець минулого року Юлія Тимошенко була чи не головним претендентом на пост президента України та очолювала партію з найвищим рейтингом. Результати на виході з кампаній такі: програна боротьба за крісло президента, у якій лідерка «Батьківщини» не досягла навіть другого туру; доволі непевний результат на парламентських виборах — 8,19% (менше 1,2 млн голосів). П’ять років тому результат був такий: 5,68% і менше 900 тис. голосів. За три роки жорсткої критики влади та захмарного популізму, неабияких вкладень у тури країною й рекламу партія змога наростити підтримку лише на 300 тис. голосів. Маючи потенційні шанси стати лідером, «Батьківщина» знову посіла місце політсили другого ешелону з украй обмеженим впливом на рішення. Із такою тенденцією це скликання парламенту цілком може бути останнім для партії.


Інший аутсайдер минулих виборів — Радикальна партія Ляшка (РПЛ). Ставши сенсацією 2014 року з 7,44% (майже 1,2 млн голосів), політсила знизила свій результат до 4,01% (менше 600 тис. голосів) на виборах у липні цьогоріч. Тож найближчим часом радикалам доведеться удовольнитися виключно державним фінансуванням без місця в парламенті. Звісно, якщо це фінансування не скасують для партій, які не подолали бар’єр у 5%, що вже анонсували переможці зі «Слуги народу».

 

Читайте також: Опозиція: мала порція вінегрету


Усі три згадані політсили обрали різні стратегії після переходу в опозицію, однак підсумок свідчить, що жодна з них не виявилася вдалою. «Самопоміч» утратила себе на роздоріжжі між роллю конструктивної опозиції та радикальними потугами окремих її членів. З одного боку, представниця політсили Оксана Сироїд отримала посаду віце-спікера парламенту, а інші партійці відіграли помітні ролі у своїх комітетах. З другого, деякі представники «Самопомочі» долучалися до потужних акцій протесту, таких як блокада торгівлі з окупованими територіями чи вимога політичних реформ у жовтні 2017-го. У результаті партія так і не змогла зрозуміло донести свій порядок денний: у разі ухвалення проєвропейських рішень бонуси отримувала влада або позапарламентські сили, тож «Самопоміч» завжди перебувала в тіні інших політиків та об’єднань. Так сталося того ж 2017 року, коли протест стали асоціювати виключно з Міхеїлом Саакашвілі. Це, а також низка скандалів (наприклад, незрозуміле призначення Семена Семенченка претендентом на посаду мера Кривого Рогу та розпуск фракції в Київраді) завершилися повним фіаско.


Своєю чергою, РПЛ намагалася конкурувати на ниві популізму з «Батьківщиною». Ставка на звинувачення влади в усіх гріхах тривалий час давала лідерам цих партій сподівання на остаточну перемогу. Однак проти них зіграла власна політична історія та відсутність зрозумілих контрпропозицій. Проблема попередньої опозиції полягала в тому, що найактивніша частина громадянського суспільства просувала приблизно однакові ідеї щодо майбутнього країни, які продавлювали в парламенті шляхом тиску на владу. Це змушена була підтримувати й опозиція, яка при цьому постійно залишалася на других ролях. Для самостійного тиску на владу в неї не було ресурсів і достатнього рівня довіри.
Водночас більшість виборців переймалась іншими питаннями — закінчення бойових дій, підвищенням зарплат і пенсій, покаранням найбільших корупціонерів, які часто асоціюються із самими політиками. Жодного із цих пунктів популісти виконати не могли. Тим паче вони не могли запропонувати зрозуміле рішення. Якщо простіше, то можна бозна скільки критикувати умови кредитів від МВФ та розмір тарифів, але все це марно, якщо в тебе немає простої відповіді на запитання: звідки ж на все це брати кошти? Нині цю тезу активно доводить нова влада на чолі з Володимиром Зеленським. Саме його поява стала останньою крап­лею в падінні опозиціонерів-популістів. Доступ до телевізора, який мали і Ляшко, і Тимошенко, нічим їм не допоміг. Натомість телевізор за лічені тижні підніс на вершину колишнього коміка. Розгадка таємниці проста й від неї немає ліків: люди просто не хотіли далі спостерігати за одноманітними монологами старих політиків. Вони захотіли якщо не нових рішень, то принаймні цікавіше шоу.

 

Читайте також: Різний фокус


Опозиції в новому парламенті варто досконало вивчити уроки попередників. Якщо звести їхні історії до якогось одного висновку, то він полягатиме в тому, що майбутнє української політики все ж у площині ідеологій. Не так важливо, як це називатиметься: застарілими словами «консерватори», «ліберали» й «соціал-демократи» чи якимись іншими. Важливо, що питання, які порушують ідеології з часом, ставатимуть актуальнішими. У минулі роки на це мало зважали. Достатньо було визначеності тільки у двох питаннях: яке ставлення партійців до чинного на цей момент президента і який зовнішньополітичний вектор вони підтримують. Остання п’ятирічка доводить, що ситуація змінилася. За винятком російської п’ятої колони, у суспільстві панує консенсус стосовно вектора розвитку країни. І саме в цей момент виявилося, що між партіями й політиками насправді немає різниці в питаннях внутрішніх справ. За десятиліття вони так і не змогли вибудувати свою концепцію розвитку країни, несуперечливу хоча б на перший погляд. Усі обмежувалися деклараціями про «високі пенсії» й «величне та заможне майбутнє». В результаті переміг той, хто продемонстрував найпростішу різницю.


І «Голосу», і «Євросолідарності», і «Батьківщині» варто вже зараз добре поміркувати над двома найважливішими питаннями: у чому унікальність їхнього бачення розвитку та як розповісти про цю унікальність виборцям? Критика нової влади за порушення норм регламенту — це правильно, але точно недостатньо.