Культура 2019-08-28 13:55 Валерія Корчевська
  ▪  

Михайло Бриних: «Іловайськ 2014. Батальйон «Донбас» - це жодним чином не пропагандистський фільм, але, безсумнівно, патріотичний».

Сценарист Михайло Бриних розповів Тижню про те, чому пішов із літератури в кіно, як випадок звів його з «Бішутом», і про емоції в воєнних драмах

28 серпня в кінотеатрі «Оскар» відбудеться прем’єра художнього фільму «Іловайськ 2014. Батальйон «Донбас». 29-го — безплатний показ для учасників ООС і родин загиблих на Сході героїв. Із 29-го стрічка, заснована на реальних подіях, виходить у широкий прокат.

 

Цей фільм — повнометражний дебют для режисера Івана Тимченка й сценариста Михайла Бриниха. Цікаво, що робота з бюджетом 1 млн 200 євро не має жодної гривні державних коштів. Історія про те, як поранені «Бішут» (позивний Тараса Костанчука, командира штурмової групи батальйону «Донбас») і його товариш під час боїв в Іловайську переховувалися в місцевих жителів і як їм вдалося повернутися на українську територію, лягла в основу сценарію, написаного відомим журналістом і письменником Михайлом Бринихом (романи «Реальна ніжність вирваного серця» (2001), «Електронний пластилін» (2007), трилогія «Шахмати для дибілів» (2008), «Хліб із хрящами» (2012); збірки літературознавчої есеїстики «Шидеври вкраїнської літератури» і «Шидеври світової літератури»). У картині знімалося близько 50 бійців батальйону «Донбас», а Тарас Костанчук зіграв самого себе.

 

Михайле, як так сталося, що король кемпу Доктор Падлюччо написав сценарій до воєнної драми й дебютує як сценарист «великого кіно»?

 

— Років 10 тому я став пописувати сценарії, а протягом останніх п’яти уже не пишу книжок і цілковито зосередився на сценарній роботі. Я завжди любив кіно не менше, ніж літературу. Писав кінокритику, дивився багато фільмів. Ну й мені дедалі менш цікаво читати книжки, цікавіше дивитися кіно. Втомився я трішки від літератури насправді.

 

Читайте також: Відлуння Донбасу в Москві та Нью-Йорку

 

Кіно (а також і серіали, бо все-таки основна робота сценариста в Україні пов’язана із серіалами) — це можливість спробувати себе в нових жанрах. І для мене то найголовніше, бо я, здається, усі можливі жанри перепробував, за винятком класичної театральної п’єси. Якісь іронічні п’єски писав, але суто для розваги. Якось не склалися мої відносини з театром, не знаю, чому. Може, усе ще попереду й останнім бастіоном буде театр. А щодо серіалів, то я писав і детективи, і навіть мелодрами.

І я, й Іван Тимченко — цивільні люди, сторонні, це дає нам змогу мати власний, окремий, особливий погляд на ці події. Це можливість про щось подумати, якесь питання поставити собі, глядачеві.

 

 

Тож великої несподіванки в тому, що з’явився сценарій воєнної драми, для мене немає, бо все до того йшло. Хоча, звісно, сталося випадково. Думаю, усі хороші речі в житті трапляються несподівано, і це саме той випадок. Ми випадково познайомилися з Тарасом Костанчуком, позивний «Бішут», який тоді вже міркував про кіно на основі історії його поранення і переховування на окупованій території. Нас звели спільні знайомі, і поспілкувавшись із «Бішутом» кілька разів, я зрозумів, що це справді може бути велика історія. А далі вже все закрутилося.

 

Вас більше зачепила історія чи сам «Бішут»?

 

— На той час журналіст Дмитро Тузов уже записав двогодинне інтерв’ю з «Бішутом», який потім невтомно розповідав мені її ще детальніше. Ми записали всіляких інтерв’ю на більше ніж 10 годин, я розпитував про його життя ще з пелюшок, щоб уповні зрозуміти все, що з ним відбулося потім. Насправді в добровольців чимало цікавих історій, і що далі я читав матеріали, присвячені Іловайську, історії виходу бійців звідти, то бачив, що можна зробити багато різного кіно, і є історії ще пронизливіші, але тут ще й сам «Бішут» є дуже харизматичною людиною.

У мене є улюблена цитата з фільму «П’ятийй елемент», коли герой Ґері Олдмена каже: «Якщо хочеш щось зробити добре, зроби це сам». Тарас саме з тієї категорії людей: якщо вже за щось береться, намагається це довести до пуття і по максимуму. Від початку він дуже завищив планку очікування до цього фільму. Коли я, наприклад, малодушно вагався, братися чи ні, то думав: ну, якщо зробити фільм приблизно співмірний із «Кіборгами», уже було б добре. На що Тарас каже: «Що? «Кіборги»? Таке собі кіно. Багато питань до нього». Я зрозумів, що так, тепер це справді цікаво. Він дивиться, зрозуміло, на голлівудські фільми про війну. Там інші можливості, звичайно, інші гроші, і взагалі там все інакше. Утім, я вважаю, дуже добре, що із самого початку ця планка була поставлена на найвищий щабель, тож усі лізли зі шкіри, щоб не спасувати. У мене є відчуття, що кіно відбулося. Без зайвої скромності гадаю, що це найкраще українське кіно про війну.

 

Тарас теж кіноман, так?

 

— Так, він дуже любить кіно. Я взагалі здивувався, що він абсолютно чинно витримав цей божевільний знімальний період. У нього одна з головних ролей, тому він багато часу провів на майданчику: з ранку до ночі по 115 дублів для людини, яка не є фаховим актором, — це таки непросте випробування. Але, до його честі, він  дуже відповідально поставився до зйомок. Та й ті донбасівці, які брали участь у масових батальних сценах, теж терпіли, особливо коли знімали в серпні: стояла жахлива спека.

 

Ви були на знімальному майданчику? Сиділи біля плейбека?

 

— Рідко. Для мене це найнудніший процес у світі.

 

Це тому, що не можна керувати?

 

— Звісно. Але не тільки. У мене колись було бажання опанувати ще й режисерський фах, я навіть два документальні фільми зробив як режисер. Але потім зрозумів, що то абсолютно не моє. У цій роботі треба насолоджуватися великою кількістю рутинних речей, і для цього потрібен інший характер, інший розум.

 

Читайте також: Ефект метелика: великі амбіції, дрібні кроки

 

Кажуть, ви були головним, хто забракував актора на роль «Бішута».

 

— Кастинг був дуже ретельний: об’їздили купу міст, попередні перегляди й співбесіди. У Києві, уже на фінальному відборі, було кілька акторів на роль «Бішута», один із них навіть мав досвід бойових дій. Але нам з Іваном Тимченком не довелося на цю тему дискутувати, просто було видно, що це не він. Можливо,  коли знаєш реальний прототип, і це надзвичайно харизматична людина, то відповідно й шукаєш такого ж харизматичного актора, умовно кажучи, Мела Ґібсона якого-небудь. А якщо Мела Ґібсона під рукою немає, то шо робити? Довелося вже Тараса вмовляти. Не скажу, що ми його довго вмовляли, йому в принципі діватися було ніде. Йому не треба було особливо нічого грати, це роль-спогади, саме тому Тарас здається таким природним на екрані.

 

Про що «Іловайськ 2014. Батальйон «Донбас» особисто для вас?

 

— Це не фільм-реквієм у прямому сенсі слова. Для мене це епічна історія. Якщо порівнювати з літературою, то це те, що тягне на дуже великий роман із великою кількістю сюжетних ліній і героїв, і в цій історії надзвичайно важко відповісти взагалі на питання, про що стрічка.

 

Вона про війну та мир. Паскудний, щоправда, мир… У всіх героїв є прототипи, але дуже віддалені, образи узагальнені. Звісно, під цим усім є матеріал, фактура, життя, втілене в тому чи іншому образі. Однак я письменник, і моє літературне завдання — створити світ, якого я не бачив на власні очі, про який можу судити тільки з чужих слів або з документів, хроніки. І я, й Іван Тимченко — цивільні люди, сторонні, і це дає нам змогу мати власний, окремий, особливий погляд на ці події. Це можливість про щось подумати, якесь питання поставити собі, глядачеві. Тому я волію уникати однозначних відповідей на те, про що фільм. Його треба дивитися.

 

 

Гуру сторітелінгу й драматургії кажуть, що всього є 36 драматичних ситуацій, із яких формуються сценарії, п’єси, романи. Ваша про переродження героя?

 

— Навряд чи. Мене страшно дратують оці всі теоретичні уявлення про те, яким має бути кіно, яким має бути сценарій і все таке. Я людина безграмотна в усіх сферах. Я ніде не вчився писати, навряд чи Інститут журналістики можна вважати закладом, де вчать писати. І в літературі, а тепер і в кіно для мене дуже важливо відкидати штампи, які є нібито обов’язковими, наче догма.

 

Із Голлівуда навіялось уявлення, що в ігровому кіно має бути тільки один герой, це буцімто гарантує успіх фільму. Я розумію, що все це працює: якщо герой один, то це круто, як Рембо який-небудь. Але водночас мені нецікаво, коли під одного героя підлаштовується історія і все, що відбувається у фільмі. Тому що єдине, що я пам’ятаю з усіх стрічок про Рембо, — це тільки Сільвестер Сталлоне.

Під час роботи над сценарієм я уникав спілкування з родичами і близькими загиблих героїв. Бо від початку розумів, що художній фільм має передусім спиратися на художню правду. І документалістика, намагання відтворити якісь життєві подробиці можуть нашкодити

 

Головний закид, який був до мого сценарію від тих фахівців, яким я його показував: тут немає одного головного героя. Ну немає, бо я так захотів. Це неправильно, але так мені цікавіше, щоб один персонаж не перетягнув на себе всю тканину історії, всього, що відбувається навколо. Тобто мені більше до душі поліфонія образів, коли відбувається змагання за те, про кого ця історія. У кожному підручнику зі сценарної справи написано, що це погано, що так робити не можна, а мені чомусь здається, що то цікаво. І, слава Богу, Іван Тимченко теж погодився, що може бути й так.

 

Цікаво намагатися відходити від шаблонів, хоча й ризиковано. Бо всі розуміють, що шаблон працює, що так ти собі гарантуєш певні речі. Але ми нічим не ризикували. У тому сенсі, що не ставили перед собою завдання, щоб фільм, наприклад, заробив у прокаті гроші. Ми просто робили те, що хотіли та як хотіли. Я думаю, такий шанс кіношникам випадає нечасто. Побачимо. Важко спрогнозувати сприйняття.

 

Режисер вважає, що в сценарії багато символів, алюзій, відсилок, і переживає, чи вдалося їх втілити, чи їх прочитає глядач.

 

— Там закладена певна гра з кіно, з літературою, із сенсами. Це те, що мені завжди подобалося, але воно не відволікає і не ускладнює сприйняття історії. Це такий собі бонус, де ти можеш прочитати цитату з якогось Тарантіно, наприклад. Я не ставив надзавдання напхати деталей, зрозумілих тільки мені, це вийшло спонтанно .

 

Одна річ — створювати світ із нуля, і зовсім інша, коли ви розповідаєте про реальних людей, які загинули в Іловайському котлі. Вони впізнавані, вони з тими самими позивними, у них залишилися родини й так далі. Це колосальна відповідальність: а раптом щось не так? Раптом людині стане боляче чи неприємно, вона відчує фальш. Такі нюанси навіть важко передбачити.

 

— Це найскладніший момент. І саме тому під час роботи над сценарієм я уникав спілкування з родичами й близькими загиблих героїв. Бо від початку розумів, що художній фільм має передусім спиратися на художню правду. І документалістика, намагання відтворити якісь життєві подробиці можуть нашкодити. Хоча образи «Франка», «Шульца» і «Скіфа» відтворені на екрані якомога ближче до реальних людей. Але знову ж таки це художня точність, а не документальна. Загалом найбільший острах, мабуть, і мій, й Іванів, і Тарасів, пов’язаний із тим, як це сприймуть не тільки родичі цих людей, про яких ми щойно згадали, а взагалі родичі загиблих добробатівців, «донбасівців».

 

Тим більше що серед добробатівців і навіть «донбасівців» немає одностайності…

 

— Немає.

 

І дуже важко зрозуміти людині, яка там не була, де факти, а де емоції чи людська неприязнь.

 

— Абсолютно. І саме тому я вирішив мінімізувати спілкування. Просто від початку розумів, що в кожної людини буде своя версія подій, вони можуть кардинально різнитися. Але художній фільм не повинен встановлювати істину. Він повинен дати людині катарсис, розуміння того, що відбулося, як і заради чого. І твоє завдання, щоб це спрацювало емоційно. Або ти досягаєш цих емоцій, або ні.

 

Читайте також: Ахтем Сеітаблаєв: «Фільм «Кіборги» присвячено кожному бійцю, кожному волонтеру, кожному лікарю… кожному, кому небайдуже»

 

Чи сприймаєте ви цей фільм як пропагандистський?

 

— Ні, жодним чином. Я розумію, що пропаганда може працювати і в той, і в інший бік. Коли ми тільки починали з «Бішутом» розмови про кіно, відразу зійшлися на тому, що фільм має бути без надмірного пафосу, яким, на жаль, дуже часто перенасичені всі українські стрічки, а про війну й поготів. Обов’язково мають бути монологи, як із підручника списані. І це насправді дуже тонка грань, на якій важко втриматися. Бо, з одного боку,  хочеться, щоб кіно вийшло патріотичне й ні в кого це не викликало жодних сумнівів. А з другого — дуже не хочеться скотитися в театральщину й те, що називається пропагандою.

 

Це жодним чином не пропагандистський фільм, але, безсумнівно, патріотичний. І я сподіваюся, що ми не перегнули в якості цього патріотизму.

 

Яким буде наступний фільм за вашим сценарієм?

 

— Не знаю, чи можу я про це розповідати… Нині завершую роботу над сценарієм до стрічки «Довбуш» Олеся Саніна, над яким уже ліг кістьми не один сценарист (як у переносному, так, на жаль, і в прямому сенсі). Як завжди, Санін знімає в тандемі з дивовижним оператором Сергієм Михальчуком, і відзнятий матеріал справді дуже ефектний. Ще ми разом із Василем Шклярем працювали над діалогами в екранізації його «Чорного ворона», сценарій до якого писав Тарас Антипович.

 

Читайте також: Добрі наміри, «Гіркі жнива»: Захід обурений першим фільмом про Голодомор

 

А сценарій про Мустафу Джемілєва вже готовий?

 

— У кіно не буває готових сценаріїв. Написання сценарію просто можна зупинити в якийсь момент. Минуло понад півроку, відколи був написаний останній варіант. А що більше минає часу, то сильнішим стає бажання щось змінити. Це була ідея Івана Тимченка, і так ми познайомилися. Це артхаус, щось на кшталт екранізації філософського есею Альбера Камю «Міф про Сізіфа», і в ролі Сізіфа Мустафа Джемілєв та Петро Григоренко. Це паралельні сюжетні лінії їхніх доль.

 

Дуже непросте, незвичайне кіно має бути. У тому сенсі, що тут і символізм, і поезія. Але остання версія сценарію написана для занадто підготовленого глядача. Насправді про Джемілєва у світі мало хто знає. А в Україні, якщо покласти руку на серце, то теж усередині своєї бульбашки хіба що. Тому я збираюся написати ще одну версію сценарію, щоб ця історія стала доступніша для людей, які взагалі нічого не знають про Мустафу Джемілєва і Петра Григоренка. Це може бути дуже цікаве кіно й водночас непросте.