Політика 2019-07-23 14:52 Крамар Олександр
  ▪  

Небезпечний «шлях добрих намірів»

Чому загрози від «миру за будь-яку ціну» примушують якнайшвидше розділити питання припинення війни та реінтеграції окупованих ворогом територій

Уже зрозуміло, що ключовим питанням, яке доведеться вирішувати новій владі після здобуття нею очікуваної однопартійної більшості або без неї, буде припинення війни на Сході України. Саме воно, за даними всіх соцопитувань, переважає з великим відривом решту очікувань від нового президента й парламенту. Зокрема, останнє опитування Соціологічної групи «Рейтинг» на замовлення американського інституту ІRІ свідчить, що такі настрої притаманні 65% опитаних, тоді як поліпшення економічної ситуації чи боротьба з корупцією цікавлять лише понад третину респондентів, а створення робочих місць, збільшення пенсій і зарплат узагалі 15–20%. Водночас серед виборців президентської партії «Слуга народу» тих, хто очікує завершення війни на Донбасі, майже 70%, тоді як соціальні питання на кшталт підвищення зарплат і пенсій чи створення робочих місць цікавлять лише 18–22%. 


Проблема полягає в тому, що, судячи з останніх сигналів із владних кіл, нове керівництво країни в прагненні виправдати очікування більшості населення здатне потрапити в російську пастку й поставити Україну перед значно загрозливішими викликами її безпеці та самому існуванню. Причому все виправдовуватиметься добрими намірами, а відповідальність може бути перекладена на ту ж таки більшість громадян через використання інструменту консультативних референдумів. Потрібних результатів, як відомо, легко можна досягти як маніпулятивною постановкою питань, так і використавши недостатню здатність громадян, особливо українських, прогнозувати наслідки своїх голосувань.

 

Читайте також: Сценічний авторитаризм


Так, під час одного з нещодавніх інтерв’ю призначений Володимиром Зеленським новий секретар РНБО Олександр Данилюк заявив: «Ми хочемо повністю реалізувати Мінськ, це в наших інтересах. Ми хочемо реінтегрувати території, і вважаю, що ми до цього готові. Зробити це у 2014 році було подібно до смерті: як країна ми просто не витримали б, не змогли б». Критикуючи попередню владу за те, що вона наполягала на неможливості реалізації політичних пунктів мінських угод, доки на Донбасі тривають бойові дії, Данилюк демонструє готовність до односторонніх поступок України з дивного мотиву, мовляв, «стояти й упиратися лобом не можна». Але в умовах, коли супротивник іншої думки, це означає єдине: готовність до здачі власних позицій. Виправдо­вується усе це, звісно ж, добрим наміром: припинення війни та зрушення ситуації з мертвої точки. Прикриваючись тими самими мотивами й використовуючи змішування понять «припинення війни» та «реінтеграція ОРДіЛО», голова Адміністрації (названої з метою уникнення люстрації Офісом) Володимира Зеленського Андрій Богдан заявляє в одному зі своїх інтерв’ю, що «ми можемо Донецькій і Луганській області дозволити розмовляти російською мовою, якщо в нас почнеться мир у країні». А як альтернативу закидає: «Давайте ще угробимо 15 тис. наших громадян у війні? […] Треба поїхати на фронт, подивитися, хто як розмовляє в окопах, і прийняти рішення». 

 

Підміна понять


Спроби поставити знак рівності між «встановленням миру» та «реінтеграцією окупованих територій» (медведчуківська формула про «повернення Донбасу до України, України на Донбас») заганяють обговорення припинення російської агресії або в глухий кут, або в кремлівській сценарій. Альтернативного виходу з цього дискурсу в нинішніх геополітичних умовах та за наявного балансу сил між Києвом і Москвою просто не може бути. Адже реінтеграція ОРДіЛО, а надто повернення решти окупованих Росією територій — АРК та Севастополя — можливі лише за принципово іншої геополітичної ситуації у світі, балансу сил між Києвом і союзниками, з одного боку, та Москви — з другого. Та/або в разі кардинальної зміни ситуації в самій Росії: масштабних потрясінь чи й припинення її існування в нинішніх кордонах. 

Якщо війну не буде припинено найближчим часом з винесенням за дужки питання реінтеграції окупованих територій, більшість громадян таки змусять повірити в безальтернативність її завершення на умовах ворога


Водночас на тиск громадської думки в Україні, яка дедалі наполегливіше вимагає припинення війни, доводиться зважати дедалі більше. Нездатність вирішити цю проблему формуватиме запит на нові політичні сили, які декларуватимуть готовність це зробити, і, не виключено, призведе до зростання популярності відверто капітулянтських політичних проектів, зокрема й із числа п’ятої колони. Це, своєю чергою, стане фактором довгострокового тиску на політичні еліти та політичний процес в Україні.

 

Така логіка добре зрозуміла в Кремлі, саме тому цей сценарій від 2014 року педалюють Віктор Медведчук та інші представники російської п’ятої колони як безальтернативний. Понад те, саме змішування таких зовсім різних завдань дає змогу російській стороні та її агентам в Україні вдало спекулювати на природному прагненні абсолютної більшості українців до припинення війни. Необхідність укладати з ватажками ОРДіЛО домовленості про способи позірної «реінтеграції» окупованих ними територій відповідно до мінських угод постійно виставляється як неодмінна передумова припинення бойових дій. Однак насправді між цими двома питаннями жодного логічного зв’язку немає і бути не може.

 

Читайте також: Президентська партія: чиї слуги?

 

Хоча соціологи зазвичай і не розділяють питання «припинення війни» та «реінтеграції окупованих територій», проте опосередковані дані опитувань свідчать про те, що людей цікавить передусім саме припинення бойових дій. Тоді як доля окупованих територій значно менше. Наприклад, у згаданому дослідженні Соціологічної групи «Рейтинг» серед пріоритетів розвитку країни на найближчі 10 років питання «відновлення територіальної цілісності» посіло тільки третє місце після економічного зростання та подолання корупції, а «повернення Криму» від нового президента очікують лише 10%. Крім того, прагнення припинення війни в громадян межує з досить обережним підходом до поступок, на які може піти Україна. Фактично, як свідчать дані червневого спеціального дослідження Фонду «Демократичні ініціативи» та Центру Разумкова, українці не готові погодитися на абсолютну більшість принципових для Кремля і терористів із ОРДіЛО умов «компромісу». 

 

Найменш прийнятними є проведення виборів на умовах ворога (неприпустимо для 66% опитаних, припустимо для 13%), повна амністія (61% проти 15%), формування силових органів ОРДіЛО з місцевих бойовиків (58% проти 18%), надання російській мові статусу державної (54% проти 30%), особливі політичні та економічні відносини між ОРДіЛО та Росією (53% проти 23%), ухвалення закону про нейтральний та позаблоковий статус України (43% проти 34%), припинення блокади й відновлення торгівлі з «ДНР» та «ЛНР» (48% проти 32%). Більшість українців виступають за повернення окупованих територій на довоєнних умовах (54%). Звісно, тепер це неможливо. Але чи конче потрібно?
Адже результати соціологічних опитувань показують, що українці прагнуть не реінтеграції окупованих територій за будь-яку ціну, а припинення війни (бойових дій на Донбасі). Від неї суспільство справді надто втомилося і вважає головною перешкодою на шляху до успішного розвитку країни та перемикання уваги на теми економічного й політичного розвитку. Саме тому найбільшу підтримку в опитуваннях здобула пропозиція введення миротворчих сил ООН (55,5% згодні, проти лише 25%). Причому найбільше її прихильників на Заході та в Центрі (74% і 62%). 

 

Читайте також: Монокоаліція чи перемовини. День виборів у штабах провідних політичних партій

 

Скільки ще потрібно часу, щоб керівництво України та куратори нашої зовнішньої політики зрозуміли, що заморожування конфлікту на Донбасі в нинішній геополітичній реальності та за нинішнього балансу сил відповідає радше інтересам України, ніж Росії? Відповідне рішення може підтримати абсолютна більшість українського суспільства. Принаймні це точно не матиме такого категоричного несприйняття, як, скажімо, прийняття бодай частково путінсько-медведчуківського сценарію встановлення миру. Тоді як обговорення пакета «припинення війни + реінтеграція», навпаки, шкодить і фактично торпедує Україну як зсередини, так і ззовні. Понад те, якщо війну не буде припинено без реінтеграції окупованих територій на умовах ворога, на жаль, зростатиме загроза того, що більшість громадян, піддавшись маніпуляціям, таки повірить у безальтернативність цього сценарію (див. «Небезпечні настрої»).

 


Саме тому РФ так вперто опирається всім варіантам, результатом яких могло б стати припинення бойових дій без нав’язуваного Кремлем сценарію реінтеграції, зокрема й уведенню миротворців. Крім того, як уже писав Тиждень (див. № 23/2019 «Нова «генеральна лінія» ОРДіЛО»), не без санкції Кремля на окупованому Донбасі активізувалися ініціативи щодо повернення до складу України на правах автономії. Свідченням цього є небачений у попередні п’ять років «флешмоб». Жителів ОРДіЛО (переважно підневільних бюджетників і студентів) змушують записувати звернення до президента Володимира Зеленського з проханням про автономію «ДНР» та «ЛНР» у складі України, амністію терористам і перетворення їх на «нашу міліцію». Ну й, звісно ж, про відновлення фінансування з українського бюджету соціальних і не лише програм на зруйнованому ворогом Донбасі. 


Однак проблема в тому, що Москві в цьому досі допомагає небажання української сторони визнати й відкрито та активно просувати на міжнародній арені сценарій розведення питань припинення війни та повернення окупованих територій. Останні сигнали на міжнародній арені свідчать, що посилення тиску на Росію в межах наявного проекту «припинення бойових дій + реінтеграція» не буде. Найімовірніше, ми й далі спостерігатимемо послаблення тиску на РФ і водночас робитимуться спроби натиснути вже на Україну. На Заході так само наростає втома й прагнення просто позбутися проблеми. І ці тенденції в межах інерційного сценарію тільки посилюватимуться, як і згода на мир за всяку ціну в самій Україні. Натомість її курс на припинення війни без будь-яких додаткових умов, а отже, і посилення тиску на Росію уже з вимогою не повертати окуповані території, а заморозити конфлікт і забезпечити міжнародний контроль за лінією зіткнення міг би дістати куди більшу підтримку. Зокрема, завдяки зростаючому на Заході прагненню «закрити проблему». 

 

Читайте також: Кодекс із відкладеною дією


Тому ідею миру чи, точніше, перемир’я за корейським сценарієм 1953 року та питання реінтеграції окупованих територій потрібно якнайшвидше розділити. Перше може бути досягнуте завдяки цілеспрямованому перемиканню зусиль саме на цей напрямок досить швидко. А друге ще тривалий час залишатиметься подразником для провокування внутрішнього протистояння в Україні. Або сценарієм закамуфльованої капітуляції, яка в підсумку вестиме до того ж таки підриву Української держави, а можливо, і провокування громадянської війни. 

 

Більші загрози


Реінтеграційні наміри нової влади спостерігаються за одночасного усвідомлення її представниками, хоч і явно неповного, загроз, які це створює. Той-таки секретар РНБО Олександр Данилюк визнає, що «це (ОРДіЛО. — Ред.) територія без бізнесу, мілітаризована Росією… Але це ж наша територія, наші громадяни. У нас перед ними є моральне зобов’язання. Реінтеграція буде важкою, але якщо ми зможемо пройти цей шлях, проковтнемо проблему, то станемо сильнішими». Проте без відповіді залишається питання: а якщо не зможемо? Якщо «проковтування проблеми» створить загрозу самому виживанню України, її безпеці та стабільності? 


Адже потрібно визнати, що добрими намірами «припинити війну та повернути окуповані території» цілком може бути вистелений шлях до страшніших бід уже для всієї країни. Війна, яка сьогодні триває на лінії зіткнення, просто буде впущена всередину країни. А підстав вважати, що саме так і станеться, значно більше, ніж з оптимізмом дивитися на можливості «перетравити» ОРДіЛО. Принаймні якщо реінтеграція відбуватиметься на російських чи навіть умовно «компромісних» умовах. Попри те що вільна Україна нині принаймні в 10 разів більша за окуповані території Донбасу, відповідь на питання, що відбудеться в результаті реінтеграції на названих умовах: приєднання ОРДіЛО до України чи України до ОРДіЛО, далеко не однозначна. Адже сама вільна Україна хоч і більша від ОРДіЛО, та аж ніяк не однорідна. А вміла робота російських спецслужб та агентів впливу з дестабілізації ситуації може призвести до розповзання нестабільності з ОРДіЛО на ширші території Південного Сходу, розхитування ситуації та навіть спроб через вживлення ОРДіЛО поширити вже на всю Україну громадянську війну чи наближене до неї протистояння за сирійським сценарієм. 
У 2014-му росіяни робили ставку на відторгнення від України вигаданої ними «Новоросії».

 

Читайте також: Битва за Верховну Раду. Як змінювалися рейтинги партій з початку виборчої кампанії

 

Сценарій розпалювання тут громадянської війни був другорядним, на ньому не надто концентрувалися. Однак стратегія загарбання російськомовних регіонів провалилася. ОРДіЛО довелося зберегти як приманку й подразник для України. Понад те, сценарії відторгнення територій викликали реакцію Заходу. Інспірування в Україні громадянської війни за сирійським сценарієм після вживлення ОРДіЛО може з цього погляду виявитися для Росії значно виграшнішим. Громадянська війна слугуватиме інструментом захоплення всієї країни чи принаймні повномасштабної нейтралізації ризиків її успішного розвитку як «Антиросії», запобігання інтеграції з ЄС та НАТО, інструментом створення набагато серйознішої гуманітарної та безпекової проблеми для ЄС. І головне — «підтримка однієї зі сторін» у межах громадянської війни не те саме, що й підтримка сепаратистів, які намагаються відірвати від країни частину території з метою її переходу під владу Росії. Хай там як, а незаперечним фактом є те, що сирійський сценарій виявився для Москви значно вдалішим, ніж український. А це сценарій саме громадянської війни, а не відторгнення територій. 


Тому в реінтеграції окупованих територій є сенс (понад те, вона в принципі припустима) тільки якщо відбуватиметься на українських умовах. До того ж із проведенням санації нині окупованих територій від цілком персоніфікованих численних антиукраїнських елементів і від наслідків як довоєнного, так і нещодавнього ідеологічно-психологічного калічення населення ОРДіЛО в дусі російської імперської пропаганди та совкової ментальності. Потрібна форсована й глибока не просто дерадянізація, а дерусифікація цих територій з обов’язковою системною українізацією натомість. Ті жителі окупованих земель, для кого це буде неприйнятно, мають дістати можливість покинути звільнені території та перебратися до РФ, як це відбулося, скажімо, із судетськими чи польськими німцями після Другої світової війни.


Лише в такому разі реінтеграція окупованих територій буде корисною чи бодай матиме нейтральний вплив на подальший розвиток Української держави. За іншого сценарію ні до чого, окрім шкоди або й прямого підриву української державності, така реінтеграція не приведе. Якщо неможливо забезпечити її зараз, потрібно відкладати вирішення цього питання, наскільки це буде потрібно. Краще зробити це набагато пізніше, але реально, ніж раніше, але тільки позірно. Аналогічний досвід успішно продемонстрований у розділеній після Другої світової війни Німеччині чи й досі розділеній Кореї. При цьому однак у жодному разі не можна зрікатися територіальної цілісності України й належності їй Криму, Севастополя чи ОРДіЛО.