Суспільство 2019-01-06 12:19 Козлюк Станіслав

Обмін полоненими: непопулярна тема

Наступного року Україні не варто сподіватися на масове повернення військовополонених та політичних в’язнів із Росії

Україна впродовж 2018 року не змогла повернути з російських тюрем жодного політичного в’язня. Хіба що звільнився кримчанин Олександр Костенко. Але заслуга держави в тому мінімальна: чоловік відсидів у Росії свій строк за участь у Революції гідності, влада не змогла витягти його з-за ґрат достроково. Що, втім, не завадило можновладцям попіаритися на цій темі. Майже аналогічна ситуація і з військовополоненими на територіях «ДНР» і «ЛНР». Останній великий обмін відбувся в грудні 2017-го. Відтоді відчутного прогресу не видно. Так, були окремі історії. Скажімо, Україна впродовж року спромоглася повернути двох викрадених прикордонників, однак про масштабні обміни говорити не випадає. Разом із тим наприкінці листопада до росіян потрапили 24 українських моряки: вони відкрили стрілянину по наших суднах неподалік Керченської протоки, силою захопили катери й відбуксирували їх до окупованого Криму. Надалі Росія судитиме українців за «порушення територіальних вод РФ».


За 2018-й ми також не змогли вирішити кілька критичних проблем, пов’язаних із полоненими і політв’язнями. Перша — призначення уповноваженого з питань людей, ув’язнених із політичних мотивів. Найбільше цього вимагали родичі бранців Кремля. І не перший рік. Варто пояснити: нині за цей напрям в Україні відповідає кілька міністерств і відомств, починаючи від Міністерства з питань тимчасово окупованих територій і до Генпрокуратури. Проте досі немає єдиного центру, який координував би таку роботу, вибудовував би стратегію, надавав би оновлену інформацію родинам ув’язнених, врешті, мав повноваження і був відповідальним за свої дії. «Коли ти розумієш, що ця історія не на місяць, не на рік, треба будувати стратегію. Вона має бути активна. Як це працює зараз: щось сталося — Україна направляє ноту, робить заяву тощо. Але ми не шукаємо способу, як і що можна змінити. Так, немає простих відповідей. І я не дорікаю державі, що вона не вжила жодних заходів, щоб звільнити своїх громадян. Насправді ніхто не знає, що конкретно треба робити. Але є низка речей, які повинні бути в основі стратегії. Скажімо, має бути орган, що координуватиме роботу структур, які працюють у цьому питанні. Щоб родичі політв’язнів не лишалися самі, щоб їх не футболили з одного відомства в інше», — переконана Олександра Матвійчук, голова Центру громадянських свобод, координаторка кампаній #LetMyPeopleGo та #SaveOlegSentsov.

 

Читайте також: Як звільнити бранців Кремля


Як альтернативу можна було б і справді створити ще один орган, який опікувався б проблемами політичних в’язнів і полонених. Власне, таку обіцянку цього літа родинам бранців Кремля дав президент Петро Порошенко під час першої за чотири роки зустрічі з родичами незаконно ув’язнених у РФ (доти президент зустрічався лише із сім’ями Надії Савченко та журналіста Романа Сущенка). Однак відтоді минуло півроку, а інформації про бодай потуги зі створення комісії, координаційної ради чи будь-якого органу, уповноваженого на роботу з проблемою політв’язнів, досі немає. «Нам було важливо, щоб цей орган міг ухвалювати рішення, які виконували б міністерства та відомства. Порошенко обіцяв створити координаційну раду. Минуло півроку. Ми намагалися дізнатися, що відбувається. У вересні подавали запит в Адміністрацію президента. Отримали відповідь за підписом голови АП Ігоря Райніна. Мовляв, вони працюють над цим. Жодної нової інформації ми не маємо», — пояснює керівник громадської організації «Об’єднання родичів політв’язнів Кремля», брат «кримського диверсанта» Євгена Панова Ігор Котелянець. І додає: за згадане питання мав відповідати заступник голови АП Ростислав Павленко. Утім, цього літа він перейшов працювати до Інституту стратегічних досліджень. І завдання зі створення координаційного центру, вочевидь, нікому далі не передали.


Друга проблема, яку мусила б вирішити Україна в боротьбі за своїх громадян, — переговірний майданчик, де можна було б домовлятися про звільнення політв’язнів і полонених. Нині ми маємо лише один варіант — мінський формат, у межах якого й обговорюється питання звільнення бранців. Проте тут варто зауважити одну маленьку деталь: у столиці Білорусі мова йде лише про військовополонених, яких бойовики утримують на Донбасі. Українська переговірна група кілька разів намагалася порушити питання політичних в’язнів, тих, кого утримують у Криму, але марно. Представники Росії відмовляються обговорювати ці теми. Великі сподівання торік покладалися на Туреччину, оскільки саме завдяки зусиллям Анкари вдалося звільнити заступників голови Меджлісу кримськотатарського народу Ільмі Умерова та Ахтема Чийгоза. Проте, по-перше, не останню роль у цьому відіграв сам Меджліс. По-друге, як і в минулі рази, то було ситуативне звільнення. Водночас усі наші співрозмовники зізнаються: говорити про переговірні майданчики можна, однак ніхто не має уявлення, як саме затягти Росію в зазначений процес. І над цим завданням доведеться працювати.

 

Читайте також: Звільнити, щоб забути


Третя проблема — недосконалість законодавства. За 2018-й український парламент так і не розродився законом про статус політв’язнів. Чи то пак людей, переслідуваних із політичних мотивів. Депутати подали кілька версій документа, але до кожного виникали запитання. Врешті їх вирішили доопрацювати. Були сподівання, що це встигнуть зробити до літніх канікул. Марно. Натомість депутати подали ще кілька подібних недосконалих законопроектів. І поки що скидається на те, що опрацьовувати їх найближчим часом не планують. Є нагальніші питання, як-от проекти закону про розмінування Донбасу, від яких у майбутньому залежить фінансування України західними партнерами. Поряд із законопроектом про статус політв’язнів ідуть санкції проти людей, причетних до переслідування українців за їхні політичні погляди. Правозахисники зізнаються: наразі в Україні із цим не найкраща ситуація. Традиційно є проблеми із упорядкуванням санкційних списків. «Наприклад, Міністерство закордонних справ Канади просило в України список імен, причетних до теми політв’язнів, щодо яких треба ввести санкції.

 

І Україна відправила просто список — братську могилу. Інакше не назвати. Там перемішані юридичні та фізичні особи. Укупі і слідчі, і судді, і радник Владіміра Путіна Сєрґєй Ґлазьєв. Немає систематизації. І ці прізвища цілком могли додати в той самий список Маґнітского. Але не зробили цього. Ми хочемо на національному рівні впорядкувати питання зі списками. Внести зміни до закону України про санкції й думати, як ті списки просувати на Захід. Бо зараз це відбувається наскоками: приїхала наша делегація й попутно якийсь список привезла. А тут потрібна системна робота. Сподіваюся, наступного року проблема вирішиться», — каже координаторка Медійної ініціативи за права людини Марія Томак. Наступного року до цих проблем додається ще одна: президентські вибори. Правозахисники зазначають, що тема політичних в’язнів, військовополонених і зниклих безвісти на Донбасі та в Криму не надто популярна серед політиків з однієї причини: вона не дає швидких електоральних балів. «Ми поки що бачимо зацікавленість попіаритися на темі політв’язнів. Однак серйозно включатися в роботу політики не хочуть. Бо ніхто точно не знає, що потрібно робити, аби звільнити людей із Росії. Ця тема програшна. А під вибори потрібні швидкі рішення, які дадуть електоральні бали. Тому політики можуть висловити занепокоєння, випустити у світ якесь звернення. Але вдатися до конкретних дій навряд чи — це надто тяжко», — пояснює Ігор Котелянець.

 

Читайте також: Як Україні не забути своїх в’язнів в окупації


Тож можна очікувати, що кандидати в президенти якщо й спробують взятися за це питання, то радше з позиції критиків. Разом із тим непокоять і нещодавні виступи президента РФ Владіміра Путіна, який заявив, що говоритиме про долю політв’язнів із майбутнім керівництвом країни. Що у світлі активного відродження в Україні проросійських політиків, таких як Віктор Медведчук, позитивним сигналом аж ніяк не назвеш. Водночас навряд чи до виборів господар Кремля віддасть Україні бодай когось — це будуть зайві електоральні плюси нинішній владі. А грати на користь президента Порошенка Путін не планує. До того ж додалися нові загрозливі тенденції, зокрема кримінальні переслідування об’єднань кримських татар у Криму. Наприклад, «Кримської солідарності», на засідання якої цього року приходили омонівці й проти лідерів якої відкрито кримінальні провадження. Або переслідування інших релігійних організацій, як-от «Свідки Єгови». Ще одна проблема — тиск на адвокатів, що й далі працюють на півострові й захищають проукраїнських активістів, яких окупаційна влада переслідує за їхні переконання.


Проте якщо на російського президента правозахисники й активна частина суспільства вплинути не можуть, то є щонайменше дві теми, на яких варто зосередитися в 2019-му. Перша — пріоритети світової спільноти щодо конфлікту на Донбасі. Як зазначають правозахисники, на сьогодні ключовими є питання роззброєння, розмінування, амністії. Про обмін полоненими чи звільнення політв’язнів мова не йде. А про ситуацію в Криму наші західні партнери в контексті війни з РФ не згадують узагалі, хоча і анексія українського півострова, і російське втручання на Донбасі — це дві частини однієї великої історії. Ситуацію може змінити активна громадськість, якщо докладе зусиль до адвокаційних кампаній і далі пояснюватиме міжнародній спільноті нагальні проблеми з правами людини на анексованому півострові та в окупованому Донбасі.

 

Читайте також: Дожити до звільнення. Що робити бранцям і їхнім рідним


Друга тема — росіяни, засуджені в Україні за участь у війні на Донбасі. Наша влада нарешті відмовилася від тези, що публічність обмінів може зашкодити поверненню українців додому. Тож на сьогодні відомо про щонайменше 23 росіян, які згодні брати в них участь. Щоправда, навряд чи завдяки такому небагатому обмінному фонду вдасться повернути до України Олега Сенцова чи Миколу Карпюка, які мають для Кремля велику цінність. Однак витягти з-за ґрат Павла Гриба чи «кримських диверсантів» в обмін на російських «відпускників» цілком можливо. Питання лише в тому, яких зусиль буде докладено для цього. 

 

Стаття з випуску Світ у 2019

схожі публiкацii