Політика 2018-12-21 13:36 Крамар Олександр

Зміст, а не форма. Яка модель співпраці з Євросоюзом нам потрібна

Економічна переорієнтація України на Захід загалом і Євросоюз зокрема завершується.

За оперативними даними, за 11 місяців 2018-го до країн ЄС і НАТО було спрямовано майже половину всього українського експорту товарів (49,7%). Ще вищою є частка цих держав в імпорті товарів до України (52,7%). А оскільки темпи зростання загальних Але, залишивши в такий спосіб позаду донедавна ключове питання вибору вектора економічної інтеграції, тепер важливо уважніше підходити до проблеми, яка саме євроінтеграція нам потрібна. Важливо з’ясувати, які принципові позиції, зокрема в соціально-економічній площині, маємо обстоювати в цьому процесі та чим, навпаки, за жодних обставин не можна жертвувати.


На часі питання про своєрідний здоровий український євроскептицизм. Не відмова від західного курсу, спроба розвернути країну на Схід чи сумніви в її перспективах щодо ЄС, як у нас його трактували останнім часом, а розуміння переліку умов, забезпечення яких має бути складовою подальшої, зокрема й економічної, інтеграції України із західними інституціями. Без їх дотримання доцільність приєднання опиниться під сумнівом і навіть може зашкодити. 


Такий конструктивний євроскептицизм, хоч би як дивно це слово звучало для країни, яка наразі не має навіть визнаної перспективи членства в ЄС, потрібен, крім усього, як профілактичне щеплення від популістичної антиєвропейськості та антизахідництва, що активно інспірує Росія. Він має стати як частиною суспільної дискусії, так і складовою роботи української сторони в процесі переговорів із ЄС. Ключові пріоритети слід зосереджувати не навколо просування на загальному тлі вузькогрупових чи корпоративних інтересів, пов’язаних із переговірним процесом бізнес-груп, а виходити з довгострокових планів розвитку національної економіки. 

 

Читайте також: Сповільнення світової економіки, обвал Johnson & Johnson та нові старі проблеми Facebook


Адже подальше застосування підходу «чего ізволітє» в переговорах із ЄС, неспроможність обстоювати важливі національні пріоритети перетворюватимуться на живильний ґрунт для роздмухування вже не просто антиєесівських, а й ширше — антизахідних настроїв, критики геополітичного та цивілізаційного вибору України. А з ним пов’язано значно більше, ніж просто економіка. Адже він гарантує як саме виживання держави в умовах агресії та перманентної загрози повномасштабного нападу з боку Росії, так і наразі найефективнішу модель її розвитку. 


Військово-політична та інформаційно-ідеологічна інтеграція України до західного світу були й залишаються головними пріоритетами. Водночас зближення в соціально-економічній сфері має відбуватися обережно, щоб не втрачати в цьому процесі більше, ніж здобувати. Особ­ливо коли йдеться про національну економіку загалом, а не окремих громадян, які подекуди насправді можуть мати персональні переваги (наприклад, полегшення доступу до роботи в ЄС) на тлі шкоди для країни. 

 

Партнер, а не придаток


Завдання української політичної еліти та переговірників — пов’язати зацікавленість ЄС українським ринком із думкою про те, що зростання платоспроможності наших громадян є запорукою розширення споживання європейських товарів. Адже коли ми останнім часом кажемо про невеликі квоти на деякі, переважно продовольчі вітчизняні товари, що постачаються на європейський ринок без мит відповідно до Угоди про асоціацію, то забуваємо важливу річ. Своєю чергою, для потужних економік ЄС і Заходу загалом увесь нинішній український ринок — це також «мізерна квота». Адже загальний обсяг імпорту в Україну товарів із країн Євросоюзу цього року ледь перевищить €22 млрд — невеликий обсяг (близько 1%) порівняно з майже €2 трлн експорту європейських товарів за межі ЄС. 

Західні кошти мають надійти в Україну не для латання дірок, а як інструмент формування потужної національної економіки та створення великого економічного й інвестиційного партнера для ЄС


Тому важливо, щоб наші політичні еліти запропонували Євросоюзу модель подальшої соціально-економічної інтеграції України, подібну до «плану Маршалла». Не тільки за масштабами фінансування (як це в нас бачить більшість останніми роками), а й за принципами та кінцевою метою такої інвестиційно-економічної програми. Великі європейські чи й загалом західні кошти на підтримку України мають надійти не як спосіб латання тих чи інших дірок, а як інструмент формування потужної національної економіки та створення великого торгово-економічного й інвестиційного партнера для ЄС, що цілком відповідало б потенційним масштабам України. 


Водночас важливо обстоювати позицію, що розширення платоспроможності українських споживачів не може й не повинне відбуватися в парадигмі «спального району» Європи, мешканці якого живуть із зароблених трудовими мігрантами в ЄС коштами або пільговими кредитами й грантами з європейських фондів.

 

Читайте також: Виклик "великого переселення" для України 


Саме економічно розвинена Україна із заможним середнім класом, а також численним і міцним середнім, великим неолігархічним бізнесом могла б стати ємним ринком для збуту європейських товарів в обмін на придбання Євросоюзом так само великої кількості виробленого вітчизняною економікою з високою доданою вартістю. Але товари з низькою доданою вартістю просто не здатні забезпечити належний для такої великої країни, як наша, обсяг виробництва та експорту, щоб гарантувати чималий попит на європейські готові товари у відповідь. 


ЄС давно став найбільшим торговельним партнером України, частка якого перевищила половину зовнішньоторговельного обігу. Водночас український експорт до економічного ядра Євросоюзу (Німеччина, Франція, країни Бенілюксу та Велика Британія), яке концентрує понад половину його економічної потужності й імпорту, а також понад 45% населення спільноти, значно менший, ніж до країн Вишеградської четвірки з куди слабшими економіками. Натомість основна частина наших продажів до ЄС спрямовується до периферії. Частково це пояснюється тим, що нинішня товарна структура українського експорту мало запитана на ринках згаданого економічного ядра. Постачання наших товарів до більшості європейських економік усе ще дуже моноспеціалізоване. До Іспанії чи Ірландії — це переважно зернові, до Франції чи Бельгії — насіння олійних культур і продукти їхньої переробки, до Італії, Греції та навіть Болгарії — необроблені чорні метали, а до Австрії — руда. Тому важливе завдання — вивести більше українських товарів на ринок ЄС. 


Виробнича кооперація, за рідкісними винятками, малорозвинена. А саме ця форма співпраці визначає левову частку взаємних торговельних обігів у межах ЄС. Натомість в Україні на неї припадає вагома частка торгівлі лише з Німеччиною та країнами Вишеградської четвірки. Саме в структурі постачання до цих п’яти держав частка електротехнічної чи меблевої продукції є найбільшою. 


Український експорт до ЄС має надто великий відсоток сировини й напівфабрикатів із низькою доданою вартістю. Це, втім, є не якоюсь ексклюзивною проблемою нашої торгівлі з Євросоюзом, а вадою структури української економіки й експорту загалом. За межі ЄС він значно більш сировинний, а частка, наприклад, продукції машинобудування в наших поставках на європейський ринок уже зараз є значно вищою, ніж у нашому експорті загалом. 


Зберегти орієнтир


Євроінтеграція України не має відбуватися й ціною втрати власної економічної та підприємницької суб’єктності та перетворення її на акціонерне товариство, контроль над яким матимуть іноземні власники. Навіть якби вони зробили його сучасним і позірно високотехнологічним. Потрібна політика вирощування «з нуля» або з наявних зародків численного, конкурентного неолігархічного бізнесу, національних чемпіонів. Тих, хто орієнтувався б на пріоритет синергії зростання свого та країни, «збільшення національного пирога» в інтересах більшості. Без формування цього країна не може розраховувати на економічну незалежність і суб’єктність.

 

Читайте також: Ринок праці: зміна тренду


У цьому сенсі завдання вітчизняної політичної еліти — обстояти позицію про те, що зростання доходів, створення та збереження нових робочих місць у країні, а отже, збільшення ємності українського ринку для європейських товарів має відбуватися не через поглинання ключових сегментів вітчизняної економіки європейськими/західними ТНК чи великим бізнесом ключових європейських держав. Так було, наприклад, у країнах Центрально-Східної Європи. Умовою має стати збереження панівних позицій українського бізнесу в ключових сферах національної економіки. Причому в тих випадках, де він досі слабкий або й відсутній, — закріплення за Україною права на державну політику сприяння його появі та стимулювання до швидкого зростання. 


Водночас не варто боятися, що це загальмує нашу інтеграцію до таких формальних інституцій, як ЄС. Адже якщо згадані процеси відбуватимуться без чи навіть всупереч умові зміцнення та динамічного зростання української економіки, то можуть більше нашкодити, ніж стати корисними. Формальний вступ до ЄС — це завжди дуже багато умовностей та обмежень, що вироблені для вже розвинених, заможних країн, які водночас здатні значно ускладнити зростання. Рівень розвитку економіки в Євросоюзі високий, однак його динаміка порівняно низька. Натомість нашій країні в найближчі десятиліття потрібне протилежне: динамічне зростання з поточних низьких стартових позицій. Сісти ж на утримання, дати можливість виїхати половині населення на роботу до країн ЄС — не вихід для неї. 

 

Читайте також: Трудова міграція: там, де нас нема


Звісно ж, ми не можемо дозволити собі торговельних воєн із ЄС чи Заходом, які є не лише геополітичною опорою для України, а й стратегічним торговельним партнером і ринком збуту половини всієї її продукції. Однак торговельно-економічна співпраця з ЄС і США, попри геополітичну близькість, також має бути прагматичною. Ми, як і раніше, залишатимемося зацікавленими в їхніх технологіях та обладнанні для переоснащення української економіки. 
Водночас такі проекти, як-от купівля локомотивів General Electric чи французьких вертольотів, сільськогосподарської техніки тощо, мають супроводжуватися формальними чи неформальними конкурсами, які передбачають обов’язкову нецінову складову через локалізацію виробництва в Україні або створення СП із вітчизняним середнім і великим бізнесом, державними компаніями. Особливо ж якщо програми з їх закупівлі пов’язані з отриманням кредитного ресурсу під гарантії держави. 


Тривалий час перспектива набуття членства в ЄС була потрібна для підживлення/посилення в наших пострадянських обивателів відчуття альтернативи Росії, мотивації до розриву з нею, подолання постімперської інерції. За останні роки українці дістали новий стимул для антиросійських настроїв, який переважає аналогічні в низці країн ЄС. Крім того, звідти надходять імпульси, що гальмують подальший розрив із Москвою. Якщо в Україні зросло розуміння, що будь-які «компромісні» угоди з РФ обов’язково завершаться поглинанням і підминанням нею нашої країни, то в ЄС надто багато людей переконані, що українське питання неможливо вирішити інакше, як через угоду з Росією, формальну чи неформальну.


Однак нині важливо усвідомлювати, що в практичній площині важливе не те, чи станемо ми членом ЄС, а на яких умовах відбуватиметься інтеграція. Але на рівні символів та орієнтирів слід зберігати курс на ЄС як один із ключових геополітичних маркерів західного вибору України. Відмова призвела б до небезпечного вакууму в умовах, коли значна частина українського суспільства все ще потребує цього орієнтиру.