ОНУХ

Я живий

24 Січня 2021
Я, мабуть, не писав би про свої приватні справи, якби не дивна реакція моїх близьких знайомих з України, добре освічених людей, яким я довіряю і в яких прошу поради, коли доводиться з’ясовувати щось важливе, пов’язане з функціонуванням української держави.

В Україні я жив і працював 13 років, але якщо хтось думає, ніби я розумію логіку й нюанси функціонування державних інституцій, то дуже помиляється. Проте перейдімо до суті справи.


Майже два роки тому я вийшов на пенсію на своїй польській батьківщині. Останні десять років власної професійної діяльності працював як дипломат: спершу як перший радник посольства Респуб­ліки Польща (РП) у Києві, а потім як консул у консульстві РП у Нью-Йорку. Досягши віку, потрібного для отримання пенсії, я зібрав необхідні документи й десь за місяць на мій рахунок у варшавському банку почала надходити — після відрахування податків і страхових внесків — моя пенсія. За кілька місяців, під час одного з регулярних візитів до України, я дізнався, що мені належить також невеличка українська пенсія за роки, які я пропрацював у Києві як директор міжнародного фонду Центр сучасного мистецт­ва при Національному університеті «Києво-Могилянська академія». Я сконтактував із місцевим адвокатом, надав наявні документи й отримав відповідь, що, безперечно, я набув право на українську пенсію й повинен занести потрібні папери у відділ закордонних пенсій Фонду соціального страхування (ZUS) Республіки Польща. Я так і вчинив і, правду мовивши, забув про цю справу. Минув десь рік, і з Пенсійного фонду України (ПФУ) прийшов лист про призначення мені пенсії за роки праці в Україні розміром 800 грн.

 

Читайте також: Щеплення живим вірусом


Торік восени на мою адресу у Варшаві прийшов черговий лист із Пенсійного фонду України з проханням написати заяву про переказ пенсії на мій рахунок у банку в Польщі, а також надіслати довідку про «знаходження особи в живих», підтверджену польською чи українською державною установою. Зокрема й консульством України у Варшаві. І тут почалися труднощі. Як нам усім відомо, пандемія COVID-19 змінила наше життя. Я з особистих і сімейних причин «захряс» у Торонто без практичної можливості подорожувати (перебуваю в групі високого ризику). І в цій ситуації з’ясував, що можу отримати довідку про те, «що живий», у консульстві України в Торонто. Пішов до українського консульства, показав свій польський паспорт, заплатив $26 і отримав від консула належний документ, який засвідчував, що я «ще живу». Заповнив анкету, надіслану з ПФУ, а також написав листа, у якому зазначив: «У зв’язку з пандемією COVID-19 я перебуваю в Торонто й до Польщі, а тим паче до України повернуся тільки тоді, коли зможу бути вакцинованим проти коронавірусної хвороби». Склав усе в конверт і кур’єрською поштою лише за $25 вислав до Львова, у відділ закордонних пенсій ПФУ. Як легко можна порахувати, вартість підготування й пересилання документів становить вартість півторамісячної пенсії, але як треба, то треба.

Я обіцяю собі: коли доживу й буду вакцинований від COVID-19, то відвідаю мій улюблений Львів, зайду з візитом до Пенсійного фонду України й особисто підтверджу, що досі живий, а потім за отриману зрештою пенсію загуляю, аж загуде!


Я гадав, ніби на тому формальності завершено, але, як невдовзі з’ясувалося, помилився. На свій лист я отримав із ПФУ відповідь, що установа не може прийняти підтвердження, «що я живий», видане консульством України в Торонто; підтвердити його може тільки консульство у Варшаві (або можна особисто з’явитися у Львові в ПФУ чи у Варшаві в ZUS). Як колишній консул я щиро вважав, що всі консульства України представляють державу, а видані ними документи мають однакову вагомість і значення, але, можливо, я помиляюся (цікаво, що на це сказав би міністр закордонних справ Дмитро Кулеба).

 

До того ж Пенсійний фонд, покликаючись на договір між Польщею та Україною, попросив нотаріально засвідчену копію мого польського паспорта з адресою прописки (у Польщі, до речі, прописка не є обов’язковою) як умову переказу моєї 800-гривневої пенсії на мій рахунок у Варшаву.
А тепер я повертаюся до моїх українських приятелів, яких попросив про консультацію, і першою їхньою реакцією був подив, що я взагалі можу отримувати українську пенсію. Їм якось видавалося цілком нормальним, що людина приїжджає в Україну, роками працює, платить податки й може виїхати, куди їй заманеться, без зобов’язань із боку української держави, яка збирала податки і внески на соціальне страхування.


Натомість їх анітрохи не здивувала вимога підтвердити «знаходження особи в живих», хоча мені це видається кошмарним абсурдом. Але що край, то звичай.

 

Читайте також: Імунітет до інфодемії


18 грудня 2020 року на мій рахунок прийшов переказ із ПФУ на суму €77,64 (за IV квартал 2020-го), із якого Фонд соціального страхування (ZUS) Республіки Польща стягнув збір із закордонної пенсії, а банк — плату за переказ, тож сума моєї української пенсії стала ще меншою.
Як бачимо, Пенсійний фонд України міг переслати гроші до Варшави без підтвердження, що я «ще живий» і маю паспорт, якому надають такого значення.


Слава Богу, польський ZUS не вимагає від мене регулярного підтвердження, що я живий (за часів епідемії ці слова звучать досить моторошно), і регулярно переказує мені на рахунок мою тяжко зароблену пенсію. І велике щастя, що ZUS не вимагає від мене ще і прив’язки до землі, слушно вважаючи, що її скасовано в середині XIX ст.


Я обіцяю собі: коли доживу й буду вакцинований від COVID-19, то відвідаю мій улюблений Львів, зайду з візитом до Пенсійного фонду України й особисто підтверджу, що досі живий, а потім за отриману зрештою пенсію загуляю, аж загуде!