Максим Нестелєєв

Хай живуть лемінги!

23 Січня 2021
У 1958 році компанія «Волт Дісней» зняла документальний фільм «Біла пустка», який наступного року отримав «Оскара» й «Золотого ведмедя» на Берлінському кінофестивалі. У ньому зокрема йдеться про масову міграцію лемінгів у Канаді, під час якої маленькі пухнасті створіння сотнями кидаються в холодну воду, де зустрічають свою маленьку та пухнасту смерть.

Закадровий закрадливий голос оповідача водночас оповідає, що «якийсь примус охоплює крихітних гризунів, і внаслідок незрозумілої істерії кожен із них стає частиною синхронного маршу, який веде їх до дивної долі». Трагічні картинки кількох десятків мертвих лемінгів на довгий час утвердили теорію про масовий суїцид цих тваринок. Однак уже в 1983-му декілька науковців висловили скепсис щодо зображених у документалці подій, і тоді лавиною ринули факти про справжні обставини фільмування «Білої пустки». Як виявилося, постановники халтурно й доволі брутально сконструювали міф про бідолашних лемінгів-самогубців. Насправді в канадській Альберті, де відбувалися зйомки, лемінги взагалі не водяться і знімальна група придбала їх в іншому місті та привезла із собою. А найдраматичніші сцени смертельних стрибків тваринок у Північно-Льодовитий океан (насправді річку) робили безжальними антидокументальними методами: діснеївські режисери мітлами скидали нещасних тваринок зі скелі.


Міф розвінчано, правда торжествує. Так, але досі безліч людей вірять у те, що лемінги можуть масово закінчувати життя самогубством. Або принаймні чули про таке. Про спростування цього хибного переконання знає меншість, однак не тільки тому ця легенда виявилася такою безсмертною. Виною також є наш загальний скепсис щодо всіх повідомлень, у яких заперечують одну інформацію та пропонують іншу, адже під сумнівом опиняється саме поняття авторитетності інформаційного джерела.

 

Читайте також: Ходи, королево, ходи


Не всі міфи та легенди створюють так жорстоко й кострубато, деякі виникають цілком спонтанно. Зокрема в Америці досі вірять, що 1) у їхніх каналізаціях живуть крокодили та що 2) Елвіс не помер. Щодо другого міфу напозір і так усе зрозуміло, натомість перший заслуговує на декілька зауваг. Справді, у стічних трубах США час від часу виявляють алігаторів, які потрапляють туди цілком логічним шляхом: спочатку їх беруть як милих хатніх тваринок, а потім вони набридають і їх змивають в унітаз. Цікаво, що найраніше свідчення про таких «підземних» мешканців виявили в газеті за 1907 рік, а найбільше прислужився справі популяризації цього міфу видатний американський прозаїк Томас Пінчон, який у своєму дебютному романі «V.» (1963) мальовничо описав суворі будні мисливців на крокодилів у каналізаційних трубах.

 

«Оскільки віра в Бога у сучасної людини доволі слабка, а жити у світі, де настав тріумф випадковості й незрозумілості, не дуже затишно, ми схильні заповнювати спорожнілий абсурдний простір пістрявими вигадками


Такі історійки також називають іще міськими легендами, і кожен із нас щодня з ними стикається. Цей сучасний фольклор покликаний виконувати функції фольклору стародавнього: у конденсованій і розважальній формі повідомляти якусь муд­рість, застерігаючи від поквапного і спрощеного розуміння дійсності. І нехай ці мудрощі переважно швидкостиглі, недоречні й трохи дурнуваті, але сила міфу не у правді, а в тому, що він переконливіший і правдивіший за неї, бо цікавий і чудернацький.


Шекспірівський Гамлет після спілкування з привидом резонно зауважує: «Гораціо, на світі більше тайн, ніж вашій вченості хоч би приснилось». Так і нам хочеться вірити в наявність чогось поза людським розумінням, адже ми воліємо ускладнювати там, де є кричуща пустота, бо сама думка про порожнечу для людського мозку нестерпна. Оскільки віра в Бога у сучасної людини доволі слабка, а жити у світі, де настав тріумф випадковості й незрозумілості, не дуже затишно, ми схильні заповнювати спорожнілий абсурдний простір пістрявими вигадками. Бо, по-перше, так захопливіше; а по-друге, у вигаданому світі жити затишніше. Умберто Еко колись звернув увагу на один небезінтересний телевізійний ефект: щоб надати форми будь-яким випадковим зображуваним подіям, їм дають оповідну структуру. Саме тому, хоча життя більше схоже на «Улісса» Джойса, аніж на «Трьох мушкетерів» Дюма, ми більш схильні прочитувати його як «Трьох мушкетерів», аніж як «Улісса». Ми вперто хочемо, щоб зловісний довколишній безлад скидався на читабельний текст, у якому є сюжет, мотиви, герої й антигерої.

 

Читайте також: Соціальна дилема


Кожен міф, як і Радянський Союз, за висловом Олексія Юрчака, «був назавжди, поки не закінчився». Однак кінець міфу настає не тоді, коли його розвінчують, а тоді, коли про нього всі забувають, захопившись новими казками для дорослих. Часом досить оновити обгортку, а не змінювати вміст, бо посутньо він залишається тим самим — за браком єдиної та істинної Правди, правдою стає все, тобто — ніщо.


Тож навіть якщо одного дня міфічний скарб Полуботка таки знайдуть, не бракуватиме людей, які наполягатимуть, що це не він, що треба й далі шукати, й відкидатимуть усі об’єктивні докази на противагу принадній фікції, яка не забирає в буття примарного сенсу й натомість безугавно множить його й розфарбовує всіма кольорами. Саме тому безталанні лемінги й далі масово гинуть, хоча водночас залишаються живими та здоровими. Помер міф! Нехай живе міф!