Назар Розлуцький

Корпоративний стокгольмський синдром

18 Січня 2021
Знайома дівчина, що служить у ЗСУ на одному з полігонів неподалік Києва, написала пост про те, що їй відмовили в одноденному звільненні з нагоди поминок по її коханому, який теж був військовим і загинув рік тому на фронті.

У відповідь їй прийшло чимало  шлаку в коментарях на зразок «це армія, дєтка!», а також різноманітних фантазій на тему «жінка в армії, ги-ги». Що характерно, більшість дописувачів були або військовослужбовцями, або ж людьми із військовим досвідом.

 

Два роки тому я проходив місячну підготовку в оперативному резерві і час від часу писав у фейсбук про несмачне і невідповідне нормам харчування, про новісінький туалет, який стояв у казармі не для користування, а на випадок перевірки (справляти потреби при цьому потрібно було надворі у дерев’яному сортирі з прорізаною діркою) і про інші недоліки. Частина колег звинуватила мене у тому, що я мамчин синочок і просто намагаюся випендритися і хайпонути. Мовляв, хороший солдат не скаржиться, а… далі було щось традиційно-радянське про «тяготы и лишения». Ну і класичний вираз про те, що ініціатива робить з ініціатором, куди ж без нього?

 

Ще в АТО, приїжджаючи час від часу на передову, я спілкувався з бійцями одного підрозділу. Більшість із них за рік жодного разу не ходили у відпустку, попри те, що вона передбачена законом, а в умовах бойових дій є майже незамінним елементом для сякого-такого відновлення психіки і поновлення мотивації. Командування вирішило, що відпустка є ризикованою річчю, бо окремі бійці з неї не повертаються. Серед тамтешніх хлопців були непогані професіонали, які зізнавалися, що на «гражданці» вони стільки не зароблять і, взагалі, не особливо мають куди себе подіти. Командування усім пропонувало контракт. Не залишився жоден.

 

Читайте також: Гібридна окупація

 

Абсолютна більшість з тих, що служили в армії подібних історій можуть розповідати десятками. Найсумніше те, що багато хто з них, які самі постраждали від нехтування своїми потребами і бажаннями, продовжують ретранслювати ці тези, як непорушні армійські догми. Більше того – вони намагаються цим бравувати. На жаль, у нас досі здатність переносити абсолютно непотрібні «тяготы и лишения» є чи не визначальною ознакою армійської крутості. Мовляв, усі жеруть лайно, а ти що, особливий? Будь мужиком, жери лайно!

 

Недолік подібних підходів цілком очевидний – розумні та ініціативні люди намагаються уникати армії, а, якщо вже потрапили, то чимшвидше звідти піти. А все ж, ці підходи й досі живуть і процвітають в армійському середовищі. Чому? Бо так звикли. Бо десятки років совка і постсовка вважалося, що головною армійською чеснотою є вміння терпіти і не висовуватися. Бо ініціатива каралася, бо після спроб щось змінити ставало тільки гірше.

 

Як наслідок – ми маємо структуру, пронизану етикою корпоративного лайножерства. Структуру, в якій ти не можеш поскаржитися (навіть у форматі фейсбучного посту) про те, що твоїми потребами знехтувано. Причому, знехтувано без особливої на те потреби, просто так, про всяк випадок, щоб ти не думав, що з тобою тут панькатися будуть. Ну, або ж тому, що комусь вигідно загнати продукти з твого пайку наліво, хай навіть в обхід закону і доцільності. Бо, як тільки ти про щось таке напишеш, тобі відразу ж прилетить «це армія, дєтка!». А, якщо ти при цьому ще й жінка, то будь готова вислухати усі варіації на тему, які жінки йдуть у військо і чим вони там займаються.

 

Читайте також: Звичайна формальність

 

Армія загалом є інституцією надзвичайно консервативною – навіть не стільки в плані методик бойової підготовки і технічних засобів, як у плані корпоративної етики. Це тренд, який ламається не за рік-другий, а лише з поступовою зміною поколінь. Українські збройні сили зробили значний крок вперед, порівняно з традиціями дідівщини і систематичного цькування молодших військовослужбовців, які добре пам’ятають строковики 70-80-х. Але знищити підґрунтя, з якого проростають ці традиції, так і не спромоглися.

 

Через те у нас досі вважаються диваками військові, які насмілюються вимагати нормальної їжі, відпусток, днів звільнень, і, взагалі, людського ставлення до себе. А ті з них, хто наважується писати про таке у фейсбук, скаржитися начальству, дзвонити на гарячу лінію, піддаються такому собі корпоративному остракізму, мовляв, їм більше за всіх треба. Хоча, мова йде не про якісь особливі потреби, а про потреби цілком звичайні, до того ж закріплені законодавчо і статутно.

 

А втім, добре, що такі військовослужбовці є. Це дає надію, що, бодай через покоління наша армія еволюціонує до визнання потреб бійця. І вислів «це армія, дєтка!» буде вживатися не для виправдання порушень і нехтувань, а, як констатація високого статусу і майстерності даної інституції.