Едвард Лукас

Знай свого ворога

31 Липня 2020
Публікація минулого тижня доповіді Комітету з питань розвідки та безпеки парламенту (ISC) про Росію привернула неабияку увагу. Як давній критик Кремля (і перший свідок у розслідуванні), я тішуся підтримці. Доповідь розкритикувала попередні британські уряди, що проґавили загрозу, а органам безпеки й розвідки дорікнули за боягузтво й невдачу в захисті наших демократичних процесів.

Значно слабшим виявився схематичний розгляд кремлівської стратегії. У розділі «Що хоче Росія?» («What does Russia want?») стверджується, що Росія «видається фундаментально нігілістичною» і вважає зовнішню політику грою з нульовою сумою: «Будь-які дії, до яких можуть вдатися росіяни і які шкодять Заходу, є фундаментально добрими для Росії». У доповіді також наголошується на параної Кремля й готовності підірвати оснований на правилах міжнародний лад. Однак також стверджується, що «суттєві цілі» Росії «відносно обмежені». Вона прагне репутації наддержави, особливо на теренах колишнього Радянського Союзу. «Кліка лідерів» прагне зберегти «привілейоване становище».
Мене не вразило. Почнімо з того, що ярлик «нігілістичний» — зручний евфемізм, але в ньому бракує нюансів. Росія не Північна Корея. Іноді поводиться як країна-парія, але в багатьох випадках веде переговори, укладає угоди й навіть виконує їхні положення. Було б добре знайти для цього відповідне визначення.


Параноя і прагнення поваги відіграють важливу роль. Проте незрозуміло, наскільки російські лідери прикидаються у вияві емоцій. Чи справді Кремль вірить у брехню про західний «план Бжезінського», спрямований на розчленування країни й розграбування її природних ресурсів? Чи росіяни використовують це тільки як лінію пропаганди, щоб нагнітати страх та обурення серед російської громадськості, а може, і пограти на нервах Заходу через колишні помилки й небезпеку ескалації?

 

Читайте також: У подвійній неволі 


Також несправедливо називати Росію просто клептократією. У ній дещо більше. Із 1990-х років велика загадка полягає в суперечності між корупцією та імперіалізмом. Грубо кажучи, питання таке: чи більшість колишніх кагебешників, що керують країною, передусім бандити, а потім уже шпигуни, чи навпаки? Що їх дужче хвилює: гроші чи геополітика? Справді, устремління деколи перетинаються. Проте іноді конфліктують. Іноземні пригоди коштують грошей. Санкції змушують змінювати спосіб життя. Внутрішні кремлівські розрахунки стосовно суперечливих пріоритетів визначають рішення, що їх ухвалюють. За браку належного розуміння цього процесу існує ризик, що ми використовуватимемо недієву тактику й нехтуватимемо потенційно дієвою.

Несправедливо називати Росію просто клептократією. Із 1990-х років велика загадка полягає в суперечності між корупцією та імперіалізмом. Грубо кажучи, питання таке: чи більшість колишніх кагебешників, що керують країною, передусім бандити, а потім уже шпигуни, чи навпаки? 


Навіть найдосвідченіші фахівці з питань Росії можуть не дійти згоди в таких аспектах. Колишня кореспондентка The Financial Times Кетрін Белтон, чия книжка «Люди Путіна» («Putin’s People», 2020) нещодавно вийшла друком і визнана належним зображенням сучасної Росії, стверджує, що режим вдався до «капіталізму як до способу зрівняти рахунки із Заходом». Інакше кажучи, клептократія — це не лише засіб самозбагачення, а можливість перетворити капіталізм на зброю. Колишній високопоставлений службовець КГБ — одне з джерел Белтон — розповів, що «чорний кеш» корисніший за ядерну зброю, тому що його можна використовувати щодня, щоб «знищувати західну систему зсередини».

 

Читайте також: Два уроки від Сі Цзіньпіна

 

Американська експертка з питань Кремля Емі Найт вважає, що Кетрін Белтон переоцінює значення колишніх кагебешників у внутрішньому колі Владіміра Путіна. «Тіньовий світ брудних грошей, — пише вона у виданні Daily Beast, — радше відображає поєднання російської корупції з глобальним капіталізмом, ніж свідомий план іноземних спецслужб Росії для «боротьби із Заходом». Найт згодна, що, так само як у радянські часи, політична війна досі лишається загрозою для Заходу. І, так само як у радянські часи, використовується для збереження режиму. Відмінність у тому, що нині мета режиму — самозбагачення, а не ідеологічна перемога.


Хто ж має рацію? Найрозумніші британські аналітики, озброєні нашою найбільш таємною інформацією, мають працювати над розв’язанням цих питань. Проте доповідь не відображає таких зусиль, що й казати про відповіді.