Тарас Лютий

Дволикі персонажі ніцшеанства

19 Березня 2020
Коли читаєш твори Ніцше, не раз в око впадає їхня продумана драматургічна композиція.

Тому це не лише філософські, а ще й літературні тексти. Бо не останнє місце в них знаходять собі проникливі художні персонажі. Зрештою, Ніцше вчить нас звикати, що інтелектуальні позиції нерідко виражаються концептуальними типажами, які розігрують деяке дійство. А позаяк він мислитель парадоксальності, впроваджувані ним постаті завжди неоднозначні.


Спочатку важливо збагнути, як Ніцше ставиться до лицедійства як такого. Власне, акторство для нього не просто прагнення зіграти якусь роль, а передовсім мистецтво відповідати незвичним реаліям. З одного боку, таке вміння передбачає змогу змінюватися; з другого — загрожує так і не стати собою, а постійно видаватися кимось іншим. Чимало тих, хто зважився на авторитетну місію, часто імітують, адже таки не цілком готові до великих рішень і звершень. У «Потойбіч добра і зла» Ніцше каже: «Усе глибоке любить маску». Нехай актор і зметикує, як скористатися нею, утім, вона раз у раз виявляється ширмою й лише в найкращому разі атрибутом самореалізації. За машкарою легко ховатися, скрадаючи все, що з тобою відбувається. Тихенько корчиш із себе когось, щоб ніхто не второпав, хто ти насправді. Приміром, Ніцше нерідко викриває жаль як несправжній стан, який удають, — байдуже, свідомо чи ні. Дехто надіває маску, щоб здаватися чеснотливим, копіюючи якусь видатну постать. Приміривши її, не всім таланить розіграти той тип поведінки, що дозволить прорвати обридливу рутину чи струснути затхлість звичаїв і думок. Маска не конче є візуальною. Мовним її різновидом Ніцше послуговується куди спритніше, воліючи залишатися для загалу радше незрозумілим, аніж розтиражованим. Його тягне на рівень багатозначного висловлювання. Ось чому йому до жаги провокувати, зриваючи блудні личини, а потім спостерігати за реакцією.

 

Читайте також: Ніцше і Самотність


Схожим чином діють і його маски-óбрази. Неймовірно привабливими персонажами Ніцше є ті, котрі якнайбільше спантеличують і захоплюють. У «Народженні трагедії» він експериментує з Діонісом. Відомо, що цей бог має зооморфних еквівалентів (риба, дельфін), а в трагедіях здобуває двійників (Едіп, Прометей). Про це свідчать і подвоєні маски, які його репрезентують. На додачу до того, що Діоніс невпинно відновлюється по смерті у своїй попередній подобі, його щедро наділяють двоприродними, андрогінними характеристиками. Неабиякої багатоликості зажив і Заратустра. Маючи за двійника-напарника Сонце, своє завдання він бачить у тім, щоб донести світло мудрості. Водночас він здає собі справу, що має «подвійне воління», оскільки тягнеться до надлюдського, хоч і прив’язаний до земної людини. Роздвоєність Заратустри вхоплюється за допомогою зображення тіні, якій притаманна ціла палітра смислів. Нею позначені несхожі аспекти особистості — від слабкості до могутності.

Ніцше вчить нас звикати, що інтелектуальні позиції нерідко виражаються концептуальними типажами, які розігрують деяке дійство. А позаяк він мислитель парадоксальності, впроваджувані ним постаті завжди неоднозначні


По-перше, спала назад тінь є ознакою минувшини, яку потрібно прийняти й перейти. Тому найкоротша тінь є символом долання викликів заради наближення надлюдини. По-друге, людина подекуди неспроможна вийти з «тіняви Бога», тобто звільнитися з-під влади нав’язливих ідей. Та тільки-но їй у цім повелося, вона мусить встановити зв’язок із власною тінню, щоб та не зникала у відблиску манливої слави та влади. По-третє, тінь, яка падає наперед, набуває вигляду випростаного в майбуття дороговказу. По-четверте, тінь є подорожнім поряд супутником і порадником. Щойно відбудеться її скорочення, настає стан рівноваги, злиття, самоусвідомлення, що дозволяє позбутися низки тягарів. У «Мандрівникові та його тіні» вона іронічно зветься «любий дурень». По-п’яте, є момент, коли Заратустра поруч зі своєю тінню помічає ще одну, котра уособлює евентуальні впливи й різні тлумачення його вчення. По-шосте, Заратустру всякчас переслідує хижа тінь і навіть стає на заваді або перетворюється на спокусу. Така затінь нагадує пересторогу й внутрішню борню. Що більше герой перевершує себе, то частіше йому трапляється на шляху дивний карлик — персоніфікація «духу тяжкості». Доходить до того, що те створіння норовить усяко зачепити Заратустру, ба навіть умоститися йому на рамена. Для Заратустри настає час проявляти винахідливість, затяту сміливість і наполегливість, щоб здолати кульгавого нечестивця.

 

Читайте також: Іван Мірчук: «Українська філософія – це філософія життя»


Варто згадати ще один сюжет роздвоєності. Заратустра помічає диявольського блазня, чиї витівки спричинили смерть усім тим, хто зробив небезпеку своїм покликанням. Лихий фігляр готує випробування кожному, хто трапиться на дорозі. Далі тема набуває нежданого повороту. Лукавий кривляка провіщає несподіванку та безглуздя. Так, після промов Заратустри про надлюдину його слухачі приндяться, виказуючи злостиві ремствування, а отже, небажання змінюватися. Проте Заратустра блазнює й сам: жартує, каламбурить, гіперболізує тощо. Не менш суттєвою ознакою в системі образів-двійників є дзеркало. Побачивши вві сні дитину з люстром, Заратустра розпізнає в цьому алегорію загрози для свого вчення. А відтак готується вкотре народити свою «дику мудрість». Його дитина (творчість) стає останнім етапом переходу духу від витривалості до самовладності. Так метафора свічада розкриває перспективу майбутнього, у яке будь-хто мусить крокувати, попри можливі випробування.