Любомир Шавалюк

Кіоски та закони економіки

15 Лютого 2020
Київ. Район Позняки. Вийшовши з однойменного метро, ви по­трапляєте в довжелезний підземний перехід. Донедавна вздовж обох його стін стояв ряд металопластикових кіосків. У них можна було купити що завгодно — від свіжого м’яса й квітів до одягу й канцелярії. Здавалося, так буде завжди…

Позняки — один із найбільш густонаселених районів Києва. Щодня в цей перехід пірнають тисячі людей. Завдяки великому потоку розвинулася потужна торгівля: навіть якщо хтось відмовлявся від своєї точки, місце миттєво займав інший підприємець. І коли кілька років тому міська влада розпочала боротьбу з малими архітектурними формами (МАФ), методично стираючи з лиця землі такі звичні для киян кіоски, не вірилося, що цей процес дійде до Позняків.


Але настав час, і люди в помаранчевих жилетах почали демонтувати металопластиковий сенс життя місцевих торгашів. Вистачило кілька днів, щоб повернути переходу його первозданний вигляд, який, мабуть, уже не пам’ятали навіть старожили. Місця побільшало, у пікові години пройти стало легше, але не полишало відчуття необґрунтованої порожнечі й незакінченості епізоду. І тут за справу взялися закони економіки.


Спочатку в переході зрідка стали з’являтися жебраки — бідолашні бабусі, змушені просити милостиню, коли пенсія вже закінчилася, а до наступної чекати ще довго. Потім його облюбували професійні прохачі, для яких жебрацтво — спосіб «заробітку». Ще згодом прийшли перші музиканти, а через кілька тижнів музика там уже лунала щодня. І ось буквально місяць-два тому я побачив, що майже весь периметр переходу зайняли торгівці. Це не були сільські бабусі зі спрацьованими руками та змореними обличчями, які везуть до Києва плоди своєї землі, щоб хоч якось звести кінці з кінцями. Там стояли напівпрофесійні торгаші з товаром, розкладеним на простих ящиках. Вакуум заповнився.

 

Читайте також: Про український капіталізм


Ситуація має глибоку економічну складову. Коли столична влада вирішила зносити МАФи, то, мабуть, керувалася бажанням зробити Київ подібним до європейських міст. Там кіосків практично немає, що робить їх красивішими, зручнішими для пішоходів і привабливішими для туристів. Але, як часто буває, ніхто не задумався про економічні причини існування кіосків в Україні. А їх дві. Перша — наявність хронічного структурного безробіття. Якщо економічна система країни слабка, не розвивається й не створює достатньої кількості якісних робочих місць, суттєва частина населення займатиметься примітивною торгівлею. Це проблема практично кожної країни, що розвивається. Її можна спостерігати не тільки в нас, а й у Туреччині, Єгипті тощо. У розвинених державах економіка міцніша, зайнятість більш організована, а кіосків практично немає. Власне, якби влада підходила до цієї проблеми з розумом, то зосередилася б на створенні робочих місць, а не на знесенні торгових точок. Тоді описаного явища на Позняках не було б.

Якщо економічна система країни слабка, не розвивається й не створює достатньої кількості якісних робочих місць, суттєва частина населення займатиметься примітивною торгівлею. Це проблема практично кожної країни, що розвивається


Однак лише створювати робочі місця замало, бо сьогодні в Києві знайти вакансію не проблема: численні оголошення на стовпах і будівлях пропонують прибиральникам та охоронцям від 10 тис. грн, а пекарям, м’ясникам і водіям із хорошою категорією — 15 і навіть 20 тис. грн за місяць. Робота нібито є, але з переходу на П­озняках торгаші не зникають. Чому? Через соціальну дезінтеграцію. Що більше в країні людей, не інтегрованих у суспільство, то більше в ній кіосків. Ідеться про різні виміри інтеграції. У розвинених країнах стихійною торгівлею часто займаються іммігранти: у Німеччині турки та сирійці, в Іспанії пакистанці й африканці тощо. В Україні таких менше, зате не бракує людей, які ментально застрягли в СРСР чи буремних 1990-х. Для них влаштуватися на роботу в сучасний супермаркет — це екзистенційний виклик, який мало хто здатен прийняти. А піти на якісь курси й опанувати нове ремесло вони в принципі не здатні. Держава про них забула, а вони потребують допомоги, можливо, більше, ніж споживачі газу — субсидій чи олігархічні заводи — протекціонізму. Власне, якщо розвинені держави якось намагаються достукатися до іммігрантів, залучити їх до суспільства, нехай часто й безуспішно, то наша не може навіть розпізнати проблему.

 

Читайте також: Криза наближається


Це і є причини невмирущості класу торгашів в Україні. Одного разу потрапивши в стихійну торгівлю, людина ніколи не полишає її. Тому рішення столичної влади просто зносити торгові точки цілком поверхове. Як на спаленій землі, не позбавленій родючості, спочатку проростає трава, потім з’являються кущі, далі дерева, так і в кожному місці, де колись буяла торгівля, незабаром після її знищення з’являтимуться нові торгаші. Святе місце порожнім не буває. Вони даватимуть хабарі поліції, втікатимуть від непідкупних правоохоронців у спокійніші місця, але не змінять роду діяльності. І поки влада веде теоретичні дискусії про розвиток людського капіталу в Україні, існуватиме величезний пласт населення, який своєю щоденною присутністю в підземних переходах доводитиме, що і людський, і соціальний види капіталу в нас далекі від нормальних кондицій.