ОНУХ

Гасло, яке виграло вибори

19 Грудня 2019
В одній зі своїх недавніх статей про українські еліти я процитував слова професора Колумбійського університету в Нью-Йорку Марка Лілла, який пише в нашумілій книжці «Ліберал колишній і майбутній: після політики ідентичності»: «За демократії найкращим способом результативного захисту цінностей, у які ми віримо, є перемога на виборах і подальші дії влади на кожному щаблі впродовж тривалого часу.

Єдиним способом досягти цієї мети є створення наративу, який буде переконливим для якомога більшої кількості людей і наблизить їх до тебе».


Я й не підозрював, що так швидко починатиму свою чергову статтю з тієї самої цитати. Вибори до британського парламенту виявилися ще одним підтвердженням цієї банальної, хоч і геніальної у своїй простоті істини.
Позачергові перегони у Великій Британії виграла Консервативна партія, здобувши найбільшу перевагу від часів урядів Марґарет Тетчер наприкінці 1980-х. Для перемоги вона потребувала Джонсона, але йому це не вдалося б без Brexit, а Brexit не стався б без нього та його хвальковитої харизми.

 

Читайте також: Містер Джонс у культурній столиці старого типу


Багато людей у Сполученому Королівстві вважає, що це найгірший вибір в історії, але суспільство воліло його, а не голову Лейбористської партії Джеремі Корбіна. Про Джонсона писали, що він легковажний у всьому, крім особистих амбіцій, що він загнав країну в найгірший, який тільки можна собі уявити, Brexit, але Британії однаково ще доведеться переживати драму довгого розлучення з Європейським Союзом.


Стратегія Джонсона була проста й полягала в повторенні загалом коротких гасел без надмірного заглиблення в деталі. Роб Форд, професор політології з Манчестерського університету, приписав консерваторам на цих виборах «жорстку дисципліну наративу». На його думку, їхня стратегія полягала в «нещадному втовкмачуванні в голови незмінних основних пунктів, спираючись на принцип, — мабуть, правдивий, — що до часу, коли кожен журналіст у «Вестмінстерському селі» почує якесь гасло тисячу разів, воно дійде й до більшості виборців». Дискусію про переваги програм заступили такі гасла, як «Давайте завершимо Brexit!» (Get Brexit done!) та «Народний уряд» (The people’s government). Консерватори вустами Джонсона стверджують, що доведуть Brexit до кінця, натомість менш охоче пояснюють, як саме це зробити, і навіть не згадують, як довго може тривати процес.

Імперії гинуть у довгих, повторюваних конвульсіях, і в мене таке враження, ніби результат останніх виборів у Сполученому Королівстві є ще одним прикладом такої конвульсії. Але, хоч як нарікай, це все ж таки перемога демократії, нехай і за допомогою єдиного блискучого гасла 


Ліва газета The Guardian сухої нитки не лишила на Лейбористській партії. Колумністка Поллі Тойнбі прокоментувала ситуацію так: «Дії лейбористів під час виборчої кампанії були вкрай невдалими, спостерігати за ними — тортури в чистому вигляді. Угруповання Корбіна більше переймалося владою в партії, ніж порятунком країни. Національний виконавчий комітет, цей гурт людей, які підтакують Корбіну, зганьбив партію своїми сектантськими постановами. Коли з кожного дослідження громадської думки, з кожної фокусної групи було зрозуміло, що корбінізм — виборча отрута, політсила мала б одразу позбутися його, але перемога на виборах була для неї другорядним питанням.


Корбін — не аморальна людина, але він позбавлений рис, якими має бути наділений проводир: відповідними розумовими здібностями, здатністю сформулювати наратив і стратегію, добрим гумором, харизмою. Правдивість — це все, і Корбінові її забракло. Без правдивості все пропало. Нехай про це подумає кожен член Лейбористської партії. Після такого краху їй належить пройти довгий-предовгий шлях. У партії буде достатньо часу на роздуми та повернення надії. А нині ми бачимо жорстке зіткнення з дійсністю».


Корбін — приклад «лівого інтелектуала», який не знайшов переконливого контакту з робітничим класом. Прогресивні економічні погляди — це ще не все для перемоги на виборах. Політик насамперед повинен мати хороший інстинкт, щоб відчути розчарування своїх виборців, і вміти розповісти їм про це. Поки що Лейбористська партія зазнала катастрофічної поразки, найтяжчої після 1935-го. В одному з виборчих округів у передмістях Манчестера, де вона перемагала без перерви від 1922 року, місцевий робітничий клас цього разу голосував за консерваторів, за Brexit і проти Корбіна.

 

Читайте також: Ще трохи про еліти


Стежачи за результатами виборів у різних куточках Сполученого Королівства, не можна не помітити зростання підтримки Шотландської національної партії (ШНП), головним посланням якої є боротьба за незалежність своєї держави. Після останніх виборів ШНП стала практично «володарем» Шотландії, здобувши від неї в британському парламенті 80% мандатів. Цілком імовірно, що до кінця року перед урядом Боріса Джонсона постане питання чергового референдуму про незалежність Шотландії. Таку саму динаміку, хоча й у трохи меншому масштабі, можна помітити і в Північній Ірландії.


Імперії гинуть у довгих, повторюваних конвульсіях, і мене не полишає враження, ніби результат останніх виборів у Сполученому Королівстві є ще одним прикладом такої конвульсії. Можна уявити собі сценарій, за яким Ірландія через 10 років об’єднається в одну державу — Ірландську Республіку, а Шотландія здобуде незалежність і відродиться як член Європейського Союзу. У складі Сполученого Королівства лишаться тільки Англія та Уельс, і тоді можна буде без обмежень вшановувати свою давню велич та небачену унікальність. Але, хоч як нарікай, вибори в Британії — це все ж таки перемога демократії, нехай і за допомогою єдиного блискучого гасла.