Тарас Лютий

Безупинне повторення

12 Грудня 2019
Щойно пригадане, знову пережите, вкотре побачене — кому ж не знайомі такі стани? Хоча майбутнє коли-не-коли розкривається дещо непередбачено, буває нелегко втриматися, щоб не маркувати його чимось здавна відомим і звичним, а отже, повторюваним. А оскільки пройдене допомагає інтегрувати прийдешнє в загальний досвід, нам доконче випадає повертатися до чогось вельми значущого чи показового.

У «Міфі про вічне повернення» Мірча Еліаде на всяк штиб показує, як на ранніх етапах свого розвитку людина розбудовує світ, імітуючи уявлену структуру небесного укладу. Точніше, його теза полягає в тому, що повсякденна реальність виправдана лише тоді, коли дотична до архетипу, а всі земні діяння є наслідуванням ідеальної форми, створеної божеством. Але земне й небесне — то не просто паралелі, які не збігаються. Профанне виявляє причетність до священного, щоб урешті набути справжнього буття. Затим абиякий людський чин зводиться до відтворення вищого зразка через символічні ритуали. Так, місто Єрусалим нагадує Небесний Єрусалим, а будь-який храм є умовною копією світобудови. Пригадаймо відомий пам’ятник біля Золотих воріт, де князь Ярослав тримає в руці архітектурну модель Софії Київської. Вона є не чим іншим, як утіленням первообразу Небесної Мудрості. Це і є намір поєднатися з вічним.

 

Читайте також: Гармонія симетрій


Отже, всілякі починання неухильно апелюють до первісного взірця. Хоч би до чого вдавалася людина, їй усе доводиться звіряти з досконалішим творінням. Бог, герой, пращур — ось чи не найважливіші творці, у яких треба повчитися. Усе це рівною мірою стосується не лише космічної, а й біологічної та соціокультурної реальності, бодай і найменших дрібниць індивідуального. В оцих тонкощах закодована сакральна парадигма цілісності та довершеності. Що тільки не візьми, нехай то буде танок чи лікувальна процедура, — ці та схожі життєві практики колись неодмінно торували шляхи до первозданних речей. Якщо раптом людські діяння чомусь не зорієнтовані на прототипи, вважай, вони позбавлені повноти. Ну хіба ж це не спроба спростувати лінійний час, а натомість утвердити міфологічний, щоб нарешті позбутися мирської мінливості? Бо та тільки й знає як поламати непорушну достеменність. У билині й епосі реальні історичні персонажі притьмом трансформуються в неперевершених кумирів. Про них не потрібно говорити з виваженою строгістю, позаяк колективна пам’ять береже спогад не про унікальність, а про архетипові ознаки. Тож вони більше не конкретні люди.

людині віддавна кортить починати з нуля. Навіть не так: вона воліє робити щось наново з огляду на дещо величне, гідне назви Вищого Буття. Водночас циклічний час, на відміну від історичного, дає змогу не вкотре переживати якусь визначальну подію, а доповнювати її тим, що хотілося б передовсім виправити в собі при повторенні 

 

Проте в чому загроза від послідовності, рівномірної плинності? Мабуть, таки в тому, що замість долучення до першопочатків завдяки нескінченному рутинному повтору вона веде до намагання започаткувати щось виняткове. Але хто сказав, що для цього треба забути вічне й викінчене. Невже історична людина не здатна щоразу відкривати для себе архетип? Може, не треба перетворювати циклічність на фундаменталістський принцип? Відчувається, що Еліаде неабияк зачарований магією повтору. Та як у таких випадках зберегти самовладання, щоб не час повторював нас, а ми схоплювали кожну мить його вороття, ніби слушний шанс для зміни? Звертаючись до вічного архетипу, важливо намагатися усвідомити свою слабкість, але з прагненням пошуку в собі сил протистояти їй. Тому вагомою є спроможність не залишатися безформним, відтворюваним матеріалом, призначеним для нехитрого (само)копіювання. Ми готуємося до повторення заради видозміни, стоячи перед первозданним образом.


Хочеться вірити, що не всі готові жити лише вічним «тепер». Про це говорять і філософські доктрини. Ще давні мислителі задали відповідний тон. Анаксімандр наполягав, що все виходить і повертається до безмежного. Геракліт описував періодичні вогняні пожарища, після яких світ знову постає у своїй первозданності. Емпедокл пояснював єдність і розпадання космосу повторюваними впливами принципів любові та ворожнечі. У сучасності цих тез ніяк не поменшало. Правду кажучи, вони зазнали видозмін. Якщо Геґель твердив: хоч як учиняй, усе відбудеться відповідно до строго встановленого задуму — «хитрості розуму», то Ніцше згодом учитиме сміливо приймати все, що не раз посилатиме доля. Водночас історицистські концепції, як-от марксистська, не годні витримати «жах історії» й подібно до християнства пропонують ідею позбавлення від страждань. Тобто зустріч із архетипом таки неодмінно відбудеться, тільки вже наприкінці історичного процесу.

 

Читайте також: Згущення Тіні


Зрештою, Еліаде у своєму панегірикові міфу про вічне повернення не дає себе підловити. Він усвідомлює, що архетип — це теж результат історичного осмислення і що в ньому немало подієвості. Зрозуміло, що нікому не під силу скасувати історичний час. Принаймні непросто нас його позбавити. Однак людині віддавна кортить починати з нуля. Навіть не так: вона воліє робити щось наново з огляду на дещо величне, гідне назви Вищого Буття. Водночас циклічний час, на відміну від історичного, дає змогу не вкотре переживати якусь визначальну подію, а доповнювати її тим, що хотілося б передовсім виправити в собі при повторенні. Чи не тому людина заворожено очікує нового починання? Хіба ж не для того, щоб переродитися?