Едвард Лукас

Урок історії

9 Листопада 2019
Пам’ятаю Східний Берлін. Навіть тепер, 30 років по тому, у мене від тих спогадів усередині все стискається.

 У буржуйках тліло буре вугілля, дешеві автівки й пошарпані вантажівки їздили на низькооктановому пальному. Ідеологія задихалася. Я сперечався з міднолобими конформістами при владі й вишукував у ядучій прозі Neues Deutsch­land, газети правлячої Соціалістичної єдиної партії Німеччини, натяки на внутрішні розколи у владі й зміни.


Термінологія перетворилася на зброю. Обидві сторони не в змозі були визнати існування одна одної. Влада на Сході порозставляла дорожні знаки зі зневажливим Westberlin, тоді як їхня частина була просто Берліном, без прикметників. Затяті «вояки» холодної війни не сприймали самозваної Німецької Демократичної Республіки, для них то була Sowjetische Besatzungszone — окупована радянською владою зона Німеччини. Між Східною і Західною зонами простягався один із найукріпленіших у світі кордонів: автоматична зброя, мінні поля та інші жахіття. У Берліні теж панував страшний розкол. У лютому 1989-го Кріс Ґеффрой, 20-річний офіціант, став останньою людиною, яку застрелили під час спроби втекти з «раю робітників». Хоч утеча, здавалося б, не становила жодного ризику: просто сідаєш собі на потяг і виходиш на станції «Фрідріхштрасе».

 

Читайте також: Die Welt: Невігластво й незацікавленість розділяють Схід і Захід


Як журналіст BBC у Берліні, я був фактично воєнним кореспондентом, дарма що бойові дії припинилися понад 40 років тому. Я мав почесний статус військового з усіма правами (перетин кордону на Чекпойнті Чарлі й можливість слухати в машині пісню «The Wall» гурту Pink Floyd) та обов’язками. Розбивши машину на Сході, я мав би не звертатися до місцевої поліції Vopo, а вимагати присутності радянського офіцера. Я щодня їздив туди, без усяких аварій, аби подражнити прикордонників. Вони зиркали на мене холодним поглядом, ніби я намагався перевезти контрабандою власного носа. Коли своїми привітними словами я примудрявся видушити з прикордонників усмішку, то здогадувався, що комунізм наближається до краху.

Розкол Берліна відходить у небуття, але уроки історії не втрачають актуальності. Ідеологія нікуди не поділася. Корисно вивчати праці Лєніна, особливо присвячені політичній війні, аналізувати пишномовні офіційні заяви, де сховано чимало підказок, і неухильно стежити за термінологією

 


Західний Берлін теж немов застиг у часі. Підтримуючи розвиток інших країн, західні союзники, що досі управляли Західним Берліном, не піддавалися тиску радянської влади щодо модернізації. Я відвідав старезне естонське посольство в Тіргартені, покинуте дипломатами в 1940‑му. Там мешкав веселий художник, якого стривожив нещодавній візит молодих естонців. Вони попередили, що їхній окупованій країні будівля скоро знадобиться. Так і вийшло. Латвійського посольства вже давно не було, але я взяв інтерв’ю в сумнівного типа — юриста, що обслуговував його банківський рахунок. На місці колишнього литовського посольства утворився автосалон.


Екзотичною, але менш романтичною, була ситуація з лівими. Технічно Західний Берлін не був частиною Західної Німеччини, тож тамтешня молодь не підпадала під призов. Потік охочих косити від армії створював численну «альтернативну» арену. Її представники, яких щедро фінансували платники податків, влаштовували протести проти капіталізму, імперіалізму й західних «окупантів», не усвідомлюючи присутності в якихось кількох сотнях метрів справжньої імперії, що придушувала масову культуру, переслідувала хіпі й анархістів і відправляла молодих людей, що ухилялися від військової служби, на примусові роботи чи до психіатричних лікарень.

 

Читайте також: Великі плани. Як інтегрується Центрально-Східна Європа


Розкол Берліна відходить у небуття, але уроки історії не втрачають актуальності. Ідеологія нікуди не поділася. Корисно вивчати праці Лєніна, особливо присвячені політичній війні, аналізувати пишномовні офіційні заяви, де сховано чимало підказок, і неухильно стежити за термінологією. Країни Балтії не отримали 1991 року незалежності, вони її повернули. Нині в окупації Крим і Тибет. Тайвань — окрема країна, а не бунтівна провінція. Невидимі стіни досі височіють у світі. Люди, що прагнуть свободи, не тікають до комуністичного Китаю чи (попри відступництво Едварда Сноудена) до Росії. Вони все-таки прямують на Захід, нерідко йдучи на великі ризики. Антизахідні настрої — легковажні ілюзії. Наші б проблеми тим людям, що в справжній скруті. 

 

------------------------

Протистояння в Гонконгу тим часом загострюється. Китайська поліція далі жорстко придушує виступи, масово застосовуючи сльозогінний газ і водомети. Під час сутичок 2 листопада були затримані 200 осіб, понад 50 дістали поранення. Приводом для затримань тепер є не лише участь у «незаконних акціях», а й носіння масок мітингувальниками. Показово, що гонконгівські активісти у своїй боротьбі часто згадують про Революцію гідності в Києві 2013–2014 років. Для них ці події є взірцем боротьби за права і свободи. 4 листопада один з учасників протестів у Гонконгу навіть долучився до акції з вимогою розслідування загибелі Катерини Гандзюк: чоловік сфотографувався з плакатом із закликом «Світ вимагає: хто вбив Катю Гандзюк?». Акції під такими гаслами того дня відбувалися в Україні.