ОНУХ

Групова терапія

26 Жовтня 2019
Чекаючи на літак у Міжнародному аеропорту «Львів» імені Данила Галицького, я бачу поодаль будівлю старого, ще совєтського терміналу, у якому кілька днів тому відбувся Конгрес культури, названий «Перехід 1989» і присвячений 30-й річниці падіння Берлінського муру.

Назва «конгрес» для триденної зустрічі представників світу культури, ЗМІ, науки має радше метафоричний характер, який не зовсім відповідає дійсності. Подія була досить камерною, участь у ній взяло близько 200 осіб. Чуючи слово «конгрес», я бачу Конгресову залу в Палаці науки та культури у Варшаві чи навіть понад сторічну Залу століття у Вроцлаві, здатну вмістити 11 тис. людей. Львів має цілком інший, камерний масштаб, але мрії про силу не менш величні. Крім дискусії в програмі конгресу були й мистецькі події. У Lem Station, колишньому трамвайному депо, показано виставку «Обабіч», куратором якої був я. На виставці представлено роботи двох видатних фотографів: українця Віктора Марущенка і британця Марка Невілла, а також графіті митця молодшого покоління Саші Курмаза. Вона порушила актуальні, хоча нерідко незручні питання, які стосуються української дійсності, нелегальних копанок на Донбасі, долі переселенців з окупованих територій Криму та Донбасу. Було вкрай зворушливо бачити на виставці  молодих людей, переселенців, які чітко прочитали збудований нашими зусиллями багатошаровий наратив і збагатили його своїми розповідями.

 

Але наші заходи були подіями немов обабіч конгресу, що зосереджувався на питаннях і постатях, причетних до інституційного світу української культури. Щоб передати атмосферу конгресу, дозволю собі процитувати коментарі кількох його учасників, опубліковані у віртуальному просторі Facebook. Думаю, їхні голоси слушно відтворюють дух та основні мотиви заходу.

 

Читайте також: За що Ольга Токарчук отримала Нобелівську премію

 

Культуролог Катерина Ботанова, яка віддавна присутня в дискусіях про стан української культури, висловилася так: «Три дні конгресу у Львові ― це була дуже важлива можливість побачити, що ми є. Можливість звірити температуру, сенси, питання, цінності й напрями. Оприявнити і проговорити суперечки, розриви і конфлікти. Разом подивитись у минуле й спробувати уявити майбутнє.

 

Звісно, це не всі питання, не всі конфлікти, не всі візії й далеко не всі «ми»… Можливо, з відчуття тієї щирої радості й цінності бути разом і думати разом, яку я бачила й відчувала ці дні у Львові, виростатимуть інші й інші майданчики для думання, дискусій та обмінів, осмислення себе й уявлення сценаріїв майбутнього. Бо їх ― і сценаріїв, і майданчиків ― сьогодні дуже бракує».

 

Коментатор культурного життя України, редактор відділу культури в онлайн-виданні «Лівий берег» Дар’я Бадьор бачить львівський конгрес так: «Це така групова терапія для тих, хто якось стикається з творенням культурних політик, типу ми on the same page? все нормально? температура як? дай-но лоба сюди, і ще це про розкіш поговорити про щось дуже загальне, а не про конкретні проблеми, хто кому що сказав, де який документ треба пропхнути через міністерства і так далі».

 

Читайте також: До зірок

 

Колишня керівниця управління культури Львівської міськради Ірина Магдиш, людина, занурена в культурне життя Львова, оцінюючи конгрес, визначає теми, які варто порушити в майбутньому: «На майбутнє конгресів культури можна думати про вихід за рамки сектора. Найцікавіші спічі були в тих, хто має, наприклад, не гуманітарну освіту. Нам цікаві пограничні досвіди 


• з медициною ― як змінилося сенсорне і психологічне сприйняття сучасної людини; 
• з бізнесом ― що культура і бізнес дають одне одному, а чим егоїстично користаються;
• з освітою ― хто і як вчить культури, як поєднати процес із результатом; 
• з юриспруденцією ― яке право мають культура і людина культури (від пенсії до майстерень і авторського);
• з новими технологіями ― як там культуру знайти і не загубити.

 

Збитися з надмірного історизму. За час 458 історичних рефлексій про вчора ми прогулюємо завтра.

 

смартфон — це наш щоденний «термінал» у віртуальну дійсність, у якій ми живемо. «Старий термінал аеропорту» у Львові був спробою покинути ту паралельну дійсність і м’яко приземлитися в «терміналі», що пам’ятає 1956 рік


Подумати, як зробити так, щоб це не був конгрес між Львовом та Києвом із кількома слухачами з двох-трьох інших міст.


Приглядатися до геометрії конгресу. Щоб високе, теоретичне, вертикальне було тільки однією вишенькою на торті, спиралося на горизонтальне, прагматичне і практичне. І щоб на виході був хоча б один кейс із пропозицією вирішення хоча б однієї насущної в секторі проблеми».


Письменниця, літературознавець і критик, і програмна директорка цьогорічного конгресу Віра Балдинюк із великою часткою щирості охарактеризувала ситуацію в українському культурному середовищі: «Мені це перегукується з темою втоми, яка часто виринала протягом останнього року в культурному середовищі та яка не давала рухатися далі. Реальна втома культурного діяча, який виробляє купу енергії, крутячи педалі велосипеда. Але потім виявляється, що це тренажер для підзарядки смартфона».
Діагноз Віри звучить не тільки дотепно, а й до болю правдиво. Згаданий смартфон ― це наш щоденний «термінал» у віртуальну дійсність, у якій ми живемо. «Старий термінал аеропорту» у Львові був спробою покинути ту паралельну дійсність і м’яко приземлитися в «терміналі», що пам’ятає 1956 рік. Цікаво, куди наша «групова терапія» в декораціях епохи, про яку більшість воліла б забути, може завести нас?