Володимир Панченко

Синдром Калнишевського

23 Серпня 2019
Пустовійтівка (Роменський район Сумської області) не ідеальне місце для прикрих рефлексій щодо української історії козацьких часів.

 Адже це мала батьківщина останнього кошового отамана Запорозької Січі Петра Калнишевського, якого в нас прийнято згадувати шанобливо. Згідно з розпорядженням президента України Віктора Ющенка від 14 листопада 2005 року, яким передбачалося створення в Пустовійтівці історико-меморіального комплексу «Батьківщина кошового отамана Петра Калнишевського», тут, зокрема, «воскресили» з руїн та освятили церкву Святої Трійці (2006). Збудували її ще в 1773-му, за два роки до руйнування Січі, і кошти на цю богоугодну справу виділив не хто інший, як кошовий отаман. 


І все ж таки найперше, що мені згадалося в Пустовійтівці, стосувалося не якоїсь героїчної чи урочистої події, а історичної драми, що сталася 5 червня 1775-го, коли припинила своє існування так звана Нова Січ. Після того як її оточили війська генерала Петара Текелії, у Калнишевського вибір був невеликий: або здатися, або оборонятися й загинути.

 

Читайте також: Страсті по Калнишу


В обох випадках фінал мав бути однаковий: Єкатєріна ІІ звеліла знищити військовий орден, який став для неї зайвим клопотом. Російська імперія, уклавши з Туреччиною вигідний для неї Кючук-Кайнарджійський мир (1774), розширила й зміцнила свої південні кордони. Обумовивши в пунктах договору, що Кримське ханство стає незалежною від Туреччини державою, Росія планувала подальшу його анексію. Таким чином, Січ, як збройний форпост, ставала непотрібною імперії. Особливо після заснування Азовської губернії, на території якої містилося кілька добре укріплених фортець. А з огляду на те що восени 1774 року Єкатєріна ІІ приборкала пугачовщину та її фаворит Ґріґорій Потьомкін, генерал-губернатор Новоросії, перебував у зеніті своєї могутності, то сумнівів не залишається: Запорозька Січ була фактично приречена.
25 травня 1775-го від фортеці Святої Єлисавети (нині місто Кропивницький) у напрямку Запорозької Січі вирушив корпус генерала Текелії, до складу якого, за свідченням історика Аполлона Скальковського, входило 8 полків регулярної кавалерії, 20 гусарських і 17 пікінерних ескадронів, 10 піхотних регулярних і 13 донських козацьких полків. Через десять днів військо Текелії оточило Січ з усіх боків. Опору напасникам ніхто не чинив: козаки напередодні відзначали свято Трійці. Святкували, вочевидь, і вартові, тож появу ворога проспали. Та й чи вважали запорожці ворогом військо, із яким раніше не раз ходили на Крим? Що ж до укріплень, то вони не стали перешкодою для Текелії. Рів довкола Січі давно засипався, а вал, писав Скальковський, «слугує козакам дорогою в поле, рогатки ж через козацьку безпечність ніколи не опускаються». 

Усе змішалося в кримському «казані»: і «яловість» політичного керівництва Української держави, і героїзм моряків, офіцерів та солдат, які врукопашну намагалися захищати свої кораблі й військові частини, і ганьба тих, хто зрадив присязі, і трагедія втрати територіальної цілісності України


Настав вирішальний момент. Текелія оголосив кошовому ультиматум, давши йому дві години на роздуми. Не здастеся — буде штурм. Старшини й духівництво довго радилися і зрештою вирішили здати Січ. Хоча козаки ладні були битися з царським військом. Калнишевському й архімандриту Володимиру Сокальському (який став архімандритом завдяки указу імператриці!) довелося докласти чималих зусиль, щоб відмовити їх від збройного опору. Мовляв, проллється «православна кров», та ще й марно, адже військо Текелії он яке велике й сильне. «Москаль нас атакував кругом і наставив на нас всю артилерію», — казав козакам Калнишевський.


Старий, 103-річний, запорожець Микита Корж, якого через багато років розпитували про «атакування Січі», згадував, що після того, як було ухвалено здатися, делегація козаків пішла до намету Текелії... з хлібом-сіллю! «Великодушний» генерал хліб-сіль прийняв, проте це не врятувало кошового Калнишевського. Разом із писарем Глобою та суддею Головатим його заарештували й відправили до Москви. Згодом Єкатєріна ІІ розпорядиться, щоб усіх трьох було заслано в монастирі, де вони й доживатимуть віку. Скарбницю й архів Січі конфіскували; дещо з церковних цінностей Текелія забрав до свого маєтку в Новомиргороді. Спустошену ж Січ артилерія зрівняла із землею. Територія на Подніпров’ї, досі контрольована запорожцями, увійшла до складу Новоросійської губернії. 


А козаки-запорожці... Вони вирішували свою долю хто як. Частина старшин «перелицювалася» в дворян. Козацькій сіромі дозволити вступити в драгунські й гусарські полки. Потьомкін (він же «козак» Грицько Нечеса!) сформував навіть «кіш вірних запорожців». Ну а ті, хто не захотів розлучатися з козацькою вольницею, подалися шукати інших земель.

 

Читайте також: Влада vs Отаманщина: історичні смисли в реальній політиці


Сумна історія. Кілька років тому, у березневі дні 2014-го, коли Крим майже «без всякого от казаков сопротивления» відходив до Росії, вона могла викликати прозорі асоціації. Усе змішалося тоді в кримському «казані»: і «яловість» політичного керівництва Української держави, і героїзм моряків, офіцерів та солдат, які врукопашну намагалися захищати свої кораблі й військові частини, і ганьба тих, хто зрадив присязі, і трагедія втрати територіальної цілісності України... Коли все закінчилося, виконувач обов’язків міністра оборони Ігор Тенюх доповів парламенту, що з 18,8 тис. українських військових на материк готові повернутися тільки 4,3 тис… 


Можна було б і не ворушити прикрі справи минулих днів, тим паче що маємо й альтернативний, справді героїчний досвід. Та все-таки уроки є уроки: перебіг подій, «хлібосольні» ініціативи наших лукавих «миротворців» позбавляють змоги забувати їх.