Володимир Панченко

Драма в Сентовому

10 Серпня 2019
Було таке село — Сентове. Воно й тепер є, тільки називається по-іншому: Родниківка (неподалік витоки річки Інгул). Звідси близько до Кропивницького, Новомиргорода, Олександрівки…

27 липня 1919-го — рівно 100 років тому — в Сентовому розігралася драма: того дня махновці розправилися з отаманом Григор’євим. І цей кривавий епізод не міг не вплинути на перебіг подій у степовій Україні, на Причорномор’ї.

А було так. Наприкінці січня 1919-го Нестор Махно, уклавши угоду з командиром Першої Задніпровської дивізії Павлом Дибенком, став союзником червоних. Щоправда, вельми примхливим. Воювати з Денікіним і Петлюрою (Директорією) він погодився, натомість домігся, щоб структура й принципи організації його війська збереглися. Як і чорний прапор. Більшовикам Махно був украй потрібен, щоб зупинити наступ Білої армії. Адже гуляйпільський батько таки добряче дошкуляв денікінцям. При цьому він не забував про свій «вільний район» — проект маленької «держави в державі», заснованої на любих йому анархістських засадах.

До примх Махна, його «самодіяльності» Дибенко ставився підозріливо, тому вже в лютому 1919 року домігся, щоб 3-тя революційно-повстанська бригада імені Махна ввійшла до складу Першої Задніпровської дивізії. І перемоги на Приазов’ї не забарилися: повстанці звільнили від білих кілька міст, зокрема й Маріуполь. Тільки навесні радянська влада взялася за масову продрозверстку! Село — а воно було соціальною базою армії Нестора Махна — застогнало. Свавілля продзагонівців, ЧК, комісарів викликало обурення селян. І в кого вони кинулися шукати захисту? Звісно, у батька Махна.

 

Фактично совєти провокували свого союзника, відштовхуючи його від себе. У квітні 1919-го комдив Дибенко навіть планував ліквідувати Махна (і це тоді як Кубанський корпус генерала Шкуро вже завдавав червоним відчутних ударів!). Зашкодила контррозвідка анархістів. Зрештою, маски було зірвано: Лев Троцький доручив наркому внутрішніх справ УСРР, командувачу 2-ї армії Кліму Ворошилову покласти край махновщині. Під подвійними ударами білих і червоних Махно зі своєю «чорною сотнею» змушений був рятуватися на Правобережжі, у степах Херсонщини, межі якої на півночі сягали аж Холодного Яру.

 

Читайте також: Нестор Махно. Вічно винний і вічний герой

 

А що Григор’єв? Він також устиг повоювати на боці червоних. 6 квітня 1919 року його загони зайняли Одесу. Іван Бунін, який був свідком зміни влади, обурювався: «Пришло человек шестьсот каких-то «григорьевцев», кривоногих мальчишек во главе с кучкой каторжников и жуликов, кои и взяли в полон миллионный, богатейший город!» («Окаянні дні», 15 квітня 1919-го).

 

 

А далі сталося нове «прозріння» Григор’єва: прибувши до рідної Верблюжки, він почув від селян те саме, що й Махно в Гуляйполі (продрозверстка, свавілля ЧК і комісарів!). І 8 травня на ярмарковій площі в Єлисаветграді було оголошено Універсал отамана Григор’єва, яким він зрікався червоного прапора: «Народе український! Народе змучений! Замість землі та волі тобі насильницьки нав’язують комуну, надзвичайку й комісарів з Московської обжорки і тої землі, де розп’яли Христа...» (останні слова вельми характерні: отаман мав репутацію погромника).

 

Читайте також: Порядок анархії

 

Махно й Григор’єв стали потрібними один одному. Зрештою, у Компаніївці під Єлисаветградом відбулася їхня зустріч…

 

Я читав спогади ад’ютанта Махна Олексія Чубенка, у яких він детально розповідає про те, як розгорталися наступні події. Батько й отаман шукали порозуміння цілу добу, свідчить Чубенко. І таки домовилися: Григор’єв став командувачем об’єднаних збройних сил, а Махно — головою Реввійськради (при цьому отаман мав йому підкорятися). Союз, однак, закладався крихкий, адже на власне запитання «Кого будемо бити?» двоє «вождів» відповідали по-різному. Григор’єв був ладен бити комуністів і петлюрівців. Що ж до Денікіна, то вагався. Хоча обставини потребували ясності, причому негайно. Уже відразу після переговорів у Компаніївці Махно відправив григор’євців до Плетеного Ташлика із завданням зупинити наступ генерала Шкуро. Сам же подався до Піщаного Броду, де кілька місяців перед тим він відгуляв бучне весілля з молодою учителькою Галиною Кузьменко.

 

 

Минув якийсь час, і Махно та Григор’єв зустрілися знову, цього разу в Сентовому. Тут батько почув чимало скарг на отамана, який, казали, злякався Шкуро й відступив. Єврейські погроми тривають. У Сентовому григор’євці пограбували сільську кооперативну лавку, спровокувавши гнів місцевих жителів... Махно наказав своїй кавалерії оточити село. Почалася сходка. Олексій Чубенко згадує, що сам він, виступаючи, звинувачував «царського слугу-офіцера» Григор’єва в зраді, у підігруванні контрреволюції, що «насувається з Дону». Обурений отаман зажадав пояснень. І ось кульмінація: «Григор’єв ухопився за револьвер, але я, будучи напоготові, вистрілив упритул у Григор’єва й потрапив йому вище лівої брови. Цієї миті Григор’єв вигукнув: «Ой, батьку Махно!». А Махно: «Бий отамана!». Григор’єв став бігти з приміщення, а я за ним і постійно стріляв йому в спину. Він вискочив надвір і впав. Я потім добив його. А охоронець Григор’єва вихопив маузер і хотів убити Махна, Колесник тоді стояв біля нього й схопив його за маузер, потрапив пальцем під курок, так що той не міг вистрілити».

 

Читайте також: Нестор Махно: не державний, але народний

 

Розв’язка, як бачимо, кривава. Григор’євців роззброїли, чимало з них зголосилося воювати на боці Махна. Сам же батько, захопивши найближчу залізничну станцію, переможно телеграфував: «Всім! Всім! Всім! Копія — Москва, Кремль. Нами вбито відомого отамана Григор’єва…». Троцький міг аплодувати. А нам через 100 років залишається хіба що дивуватися: яка то страшна річ — каша в головах і взаємна недовіра озброєних людей.