Катерина Барабаш

Сталкер нового часу

25 Серпня 2016
Історія України тільки-но починається

Було це рівно чверть століття тому. Якщо зовсім точно, то 25 років і 4 дні, 20 серпня 1991-го. Я вийшла на вокзалі з потяга Москва — Київ, прибувши у своїх журналістських справах. У столиці тоді ще спільної батьківщини — Радянського Союзу — рвався до влади ГКЧП, навколо Білого дому ворушились і нервували тисячі й тисячі людей. Містом снували танки, схожі на понуру бутафорію. Москвичі здебільшого покинули роботу й оселилися поблизу Білого дому. Було страшно й весело.

Київ зустрів сонною тишею. Година дуже рання. Він іще не прокинувся. Я ішла тихим умитим Хрещатиком, по-молодечому дивуючись, що вулиці та площі не заповнені такими самими обуреними людьми, як у Москві. Адже нам тоді здавалося, що повинен сколихнутися цілісінький світ. Але Київ спав. І проти моєї волі десь усередині мене заговорила погорда. «Ну що, — сказала вона, — дрімаєте, боягузи? Поки ми ризикуємо життям за вашу й нашу свободу, ви спокійно сопете в теплих ліжечках».

Минуло 25 років. Переглядаю кадри тих трьох серпневих днів, що забили останній цвях у труну СРСР. Вдивляюсь у портрети Комаря, Усова та Крічєвского — трьох юнаків, які загинули тоді перед Білим домом і навіть імена яких благополучно забули. Паралельно вмикаю відеозаписи Майдану з лютого 2014-го, читаю імена хлопців, котрі згуртувалися десь там у Небесну сотню, і згадую ту свою пиху, що була рано-вранці 20 серпня 1991-го. Тоді здавалося, немовби ми стоїмо на порозі нової ери, в якій не буде місця брехні й диктатурі. Ми думали, що перебуваємо на передньому краї Історії, що історія Росії, буремна, важка й вільна, тільки-но починається. Звідки нам було знати, що вона закінчилася не розпочавшись, що через два роки той-таки Білий дім буде обстріляний і стане символом повернення диктатури? Що мине 20 із гаком років — і українці сміятимуться з нас, безплатно пропонуватимуть уроки революції і розповідатимуть, як витягувати камені з бруківки?

Росія швидко запрягла, швидко поїхала і швидко зупинилася. Єльцин, здобувши кермо, навдивовижу скоро втратив інтерес до реформ, заклопотаний то Чечнею, то обстрілом парламенту. А потім було вже запізно. Україна тим часом, спостерігаючи за рухами сусіда, не поспішала. Хоча, на відміну від Росії, котра за 25 років змінила двох президентів (був, щоправда, ще один, але той виявився стовідсотковим фейком-дегенератом, після чого його понизили: нині він лишень прем’єр-міністр), перепробувала п’ятьох «лідерів нації». Останнє свідчить про нетерпимість до кепських керівників. Це ще з часів Гетьманщини, яка не визнавала маріонеток, — тієї самої української державності, що її, на думку більшості росіян, ніколи не існувало.

Читайте також: День перемоги над свободою 

Але остаточно з’ясувалося, що в України вся історія ще попереду, восени 2004-го, коли вся вона вирішила: ставленикам «старшого брата» президентами в Києві не бути! Це була перша репетиція новітньої історії вільної держави. І відбулася вона на очах усього світу: мільйони людей стежили за протистоянням помаранчевих і біло-блакитних, немов за матчем чемпіонату Європи з футболу. Особливо пильнували, звичайно, з Росії: тут із ревнощами розуміли, що сусід остаточно вирушив у вільне плавання. І хоча багато хто не вірив у щасливий результат цього курсу, багато росіян кипіло: хто від злоби, хто від заздрощів, але в глибині душі всі дивилися на Україну як на сталкера. Росія, залякана, нерішуча, наїжачившись через вічний комплекс недооціненого генія, оточеного ворогами, все-таки не втрачала надії здихатися коли-небудь чекістсько-самодержавної влади й зажити в унісон із цивілізованим світом. Тільки треба було, щоб хтось показав приклад, першим ступив у заборонену зону, провів через небезпечну невідому територію.

У 2004-му перемогла Помаранчева революція. У Росії трохи злякалися, бо зрозуміли, що теж пора. Але за кілька місяців до того вибрали Путіна на другий термін, і начебто було якось незручно відразу його вигнати. Вирішили тактовно почекати. Почекали до 2011-го, вийшли ненадовго на Болотну, але замерзли й повернулися. А у 2013-му Київ уже зібрався підписувати Угоду про асоціацію з Євросоюзом. Росія уважно стежила за Євромайданом і дуже хотіла хоч якось долучитись, але тут саме почалися «посадки» через «болотну справу» і зробилося страшно. Вирішили переждати знову.

У лютому 2014-го в Києві відбулася Революція гідності. Росія спостерігала знову із-за паркану, не наважуючись узяти приклад із сусідів: якраз стартувала Олімпіада й було знову не з руки заважати гордості великоросів. А щоб «братній народ» не думав, ніби в РФ про нього зовсім забули, багато хто поїхав на Схід України з автоматом у руках.

Читайте також: "Отвали, брат"

Для однієї країни ця війна стала кінцем, для інших — початком. Історія Росія завершилася. Принаймні тієї, що колись народжувала вільну думку, відкривала Срібний вік, давала світові геніальних учених і письменників. Історія Росії, що пробудилася було в серпні 1991-го, пригальмувала й зачаїлася. Сучасна цивілізація не дозволяє ходити на сусіда зі зброєю в руках — за це вона позбавляє країну духу свободи. Знамените «Хто з мечем до нас прийде, від меча й загине!» не погроза. Це попередження: агресор зазвичай невдовзі знищує себе сам, тією ж таки зброєю. А злодій, що відхопив у сусіда шматок території, рано чи пізно ним подавиться. Переділ світу закінчився давно. Його останні відгомони взяла на себе Україна.

Об неї сьогодні ламає зуби Росія, що впала в маразм середньовіччя. Кусень так-сяк відгризла, але перетравити його вже не здатна: організм слабує. Намагається ще й інший шмат увірвати, кров’ю окроплює, гроші спускає туди, мов у бездонну бочку, але не тямить, що все вже марно й пізно. Україна пішла вперед. У неї попереду Європа, боротьба з корупцією, розбудова сильної держави. Їй буде дуже-дуже важко, траплятимуться періоди відчаю, фрустрації, може, навіть нові Майдани. Але межу зневіри, страху та байдужості вона залишила далеко позаду.

По-справжньому історія України тільки-но починається.