Культура 2010-11-03 14:27 Злобіна Тамара

Нова колективізація

Група SOSka змусила емо літати

Гуртом і батька легше бити

У 2000-х художники усе частіше презентують колективні проекти. Форма співпраці може бути різна – спільне висловлювання, об’єднання за інтересами, виставка на певну тематику. Спонукає до "груповухи" відсутність доброї освіти та критики, заскорузлість інституційної системи, обмаль виставкових площ і фінансування для експериментального мистецтва. Група однодумців, об’єднана у колектив зі спільною назвою, виконує одразу кілька компенсаторних функцій – освітньої лабораторії, дискусійного клубу, первинної критики. Її учасники стають кураторами і арт-менеджерами, організовуючи спільні проекти, про які потім самі ж і пишуть статті. Логіка самоорганізації художників відповідає логіці низового активізму, що об’єднує невеликі колективи заради сфокусованих дій на основі спільної життєвої позиції.

Саме явище творчої групи не дивина для історії мистецтва. Однодумці завжди об’єднувались для захисту ідеї і позицій, що відрізнялись від тогочасного мейнстріму. Сучасні групи виконують основні функції історичних об’єднань, але є й нові риси, які яскраво помітні при порівнянні з попередниками. Передусім – відмова від індивідуальних амбіцій і робота з контекстом.

 

Бубнові валети, плаваючі пральні…

ХХ століття породило десятки груп, які відповідали за чергові "ізми". Інколи для їх створення було досить спільного помешкання – у гуртожитку "Бато Лавуар" на Монмартрі тусили Пабло Пікассо, Гійом Аполінер, Жорж Брак, які сформували основи кубізму. Переважно митці розвивали спільну естетичну доктрину, однак кожен прагнув індивідуального визнання. Слід зазначити, що близьким до авангардистської художньої групи є поняття школи, натхненної духовним лідером-вчителем. В Україні такі школи сформували Михайло Бойчук та Олекандра Екстер.

Друга половина ХХ століття стала епохою великих гуру, навколо яких гуртувався цілий почет. Найтиповішим прикладом є "Фабрика" Енді Воргола, величезна студія, яка була місцем зустрічей, художніх експериментів і спілкування. У радянському середовищі нонконформістів, з їх квартирними виставками і підпільними дискусіями, подібна організація також була типовою, на що нерідко нарікають тогочасні художниці – адже кожному гуру потрібна була свита захоплених шанувальниць, власну творчість яких маестро не сприймав серйозно.

 

Тусовка 1990-х

Після розпаду СРСР, а з ним офіційної естетичної доктрини і мистецької інфраструктури, спільнота художників опинилась у підвішеному стані.

Спад ідеологічного тиску забезпечив свободу творчості, однак відсутність стабільних джерел фінансування, загальновизнаних ідеалів, зрештою, просто доступної інформації про світовий арт-процес перетворювало художню діяльність на сферу непевності. Сучасне мистецтво, яке стверджувало себе у постійному конфлікті з більш традиційними практиками, протягом 90х було проектом чистої потенційності – от от його визнають, почнуть купувати і прославляти. Займатись такою діяльністю могли лишень суперсильні особистості, які фанатично вірили у власні концепції. Сучасники відзначають – про колективні проекти, створені на основі спільної позиції не могло бути і мови, групова виставка виглядала як сума авторських висловлювань, конфліктних до драматизму.

Аналізуючи ті часи, російський куратор Віктор Мізіано говорить про "тусовку" – спільноту, котра відтворює себе через безкінечну серію зустрічей і базується на проектах конкретних особистостей (галерея Н, журнал М), а також займає невизначену критичну позицію, оскільки потенційно відкрита до ринку і соціального замовлення. Важливими є не спільні погляди, а спільні надії – потрібно лишень бути серед посвячених, і колись це "воздасться".

Українська тусовка мігрувала від "Паризької комуни" – старого будинку на однойменній вулиці, де київські художники влаштували сквот у 1990-1994, до ЦСМ з щедрими соросівськими грантами, а на початку 2000х – до київської галереї Марата Гельмана. Саме там наприкінці 2002 відбувся кураторський проект Олександра Ройтбурда за участі Олександра Соловйова "Наші", присвячений будням тусовки. Ностальгічна виставка історизувала минуле десятиліття, адже у нульових надії почали справджуватись – з відкриттям ПАЦ, кількох комерційних галерей та розвитком арт-ринку сучасне мистецтво отримало визнання, а затяті тусовщики таки стали місцевими зірками.

Очікування на матеріальні ресурси, експлуатація нечисленних грантових пропозицій, крайній індивідуалізм не спонукали до самоорганізації, однак художники усе ж об’єднувались, переважно у творчі двійки. Попередниками сьогоднішніх українських груп можна вважати "Вольову грань національного постеклектизму" (виникла в 1987 на основі прагнення Олега Тістола та Костянтина Реунова переосмислити національну символіку та живописну мову), "Фонд Мазоха" (діє з 1991, Ігор Подольчак та Ігор Дюрич звертаються до гострої політичної й історичної проблематики),  "Інституцію нестабільних думок" (заснована в 1996 Олександром Гнилицьким та Лесею Заяць, презентувала мультимедійні інсталяції і кінетичні об’єкти).

 

Низові нульові

Поява активних груп в Україні співпадає з загальносвітовою тенденцією, адже, починаючи з 90х, західні молоді художники також жваво об’єднуються аби протистояти засиллю арт-ринку і розвивати альтернативні освітні практики. Вітчизняні митці мають додаткове завдання – творення критичного середовища, тому орієнтовані на емансипацію свого оточення, чим значно відрізняються від попередників, яких цікавила лише власна творча самореалізація.

 

Виграшна партія Р.Е.П.

Еволюцію нового типу колективу можна прослідкувати на історії групи Р.Е.П. Створена у 2004 як стихійне об’єднання митців, котрі працювали на території київського ЦСМ, імітуючи політичну агітацію та використовуючи зразки народної революційної творчості у своїх роботах, "Революційний Експериментальний Простір" налічувала близько двадцяти осіб, які у 2005 реалізували ряд спільних виставок як резидент ЦСМ. Поступово група відійшла від виставкової діяльності на користь акцій у публічному просторі, а її склад значно скоротився. З 2006 Р.Е.П. це Микита Кадан, Жанна Кадирова, Володимир Кузнєцов, Ксенія Гнилицька, Лада Наконечна та Леся Хоменко.

Олеся Островська-Люта, кураторка: Р.Е.П. стала одним із перших аґентів, що усвідомлено використали право автора говорити з політичних позицій і з прихованою метою політичних змін, і вже точно запропонували бачення мистецтва як протесту й місії.

Надалі репівці працюють у двох напрямках – критичні акції та творення середовища. У 2006 група започаткувала кураторську програму "Штаб", в межах якої реалізувала цілий ряд колективних виставок, запросивши художників з регіонів та закордону, у 2008 скликала "Худраду", міждисциплінарний колектив, який слугує дискусійним самоосвітнім клубом та організовує спільні проекти. Члени групи активно залучаються до низових протестів, пишуть теоретичні тексти, проводять лекції, презентації тощо.

Хоча в індивідуальній творчості більшість репівців надають перевагу живопису (дається взнаки академічна освіта), їх спільні проекти антикомерційні та активістські. Тематика акцій еволюціонувала від критики політичних процесів (We will Р.Е.П. you!, Захід-Схід, Партія Р.Е.П.) та недолугого мистецького середовища (Розширення свідомості, FastArt, Галерея Р.Е.П.), до великого проекту "Патріотизм", що складається з набору малюнків, які відповідають основним суспільним поняттям. Натхнення для розробки власного піктографічного письма група черпала у радянській пропаганді та її реліктах у сучасній політиці, а також у розмаїтті брендів і логотипів. Художники створюють критичні повідомлення, пов’язані з контекстом презентації робіт, які публіка декодує за допомогою словника. Завдяки універсальній читабельності, проект неодноразово демонструвався закордоном, в Україні ж репівці говорили про спосіб існування мистецтва у суспільстві, стосунки художника з ринком і аудиторією ("Мистецтво як подарунок", ПАЦ, 2008), практику суспільної "нормалізації" під владою капіталу та форми опору ("Політика та поліція", проект "Погляди" у Фундації ЦСМ, 2009), а нещодавно висловились на тему гомофобії та інших форм страху. Загалом, діяльність цього колективу спрямована на утвердження нової ролі мистецтва у суспільстві, основою якої є політично свідома позиція творення противаги домінуючим ідеологіям.

 

Харківські організатори

Не менш активною є група SOSka, що сформувалась у жовтні 2005 у  Харкові і до середини 2006 закріпила постійний склад (Микола Рідний, Ганна Крівенцова, Сергій Попов). Опираючись на традиції харківської школи соціальної фотографії, група, чия назва водночас натякає і на злигодній стан мистецтва і на його (вимушену) продажність, сформувала власний творчий метод: провокаційні акції у публічному просторі стають засобом соціальної діагностики. SOSka також підтримує неприбуткову галерею-лабораторію, що стала базою для альтернативного художнього життя в регіоні, організувала освітню програму "Клас", проводить лекції, публікує статті та виступає куратором (проект "Нова історія").

Висловившись на тему української політики ще в 2006 акціями "Вони на вулиці", в яких люди у масках політичних лідерів просили милостиню, група розкриває новітні суспільні процеси, досліджуючи юне покоління українців. "Готи" та "емо" з’являються у серії фото "Українська готика". Субкультурна молодь позує на фоні декорацій власних навчальних закладів – дошки пошани, українського прапора чи портрета Президента, будучи водночас в і поза цим контекстом. Беззмістовний протест нових "героїв нашого часу", їх байдужість до "дорослих" питань історії, мови та національної ідентичності показано у "Мрійниках" (ПАЦ, 2008). Проект складається з п’яти великих фотографій, на яких емо ніби летять у повітрі та відео, в котрому молоді люди викрикують аморфні гасла на кшталт "Серце повне сліз", "Хто я такий?", "Навчіть мене виживати".

 

Дебютанти 2009-2010

У  виставці фіналістів арт-премії Пінчука було представлено чотири колективи – BLUEMOLOKO, Шапка, SYN та SOSka. З них лише остання має тривалу історію в якості групи та виступила з продовженням обраної тематики – у відеоінсталяції "У мене є мрія / Я не знаю" українські підлітки розповідали про плани на майбутнє, серед яких часто звучало "поїхати до Європи", а європейські зніяковіло відповідали "я не розуміюсь на географії" на питання про Україну.

У 2009 про себе заявили ще кілька колективів – об’єднання архітекторів "Група предметів", які разом з Микитою Каданом представили проект-діалог "Місце дії" у галереї "Колекція", створена у травні група "УБІК", що вже у листопаді представила виставку з неясною концепцією у комерційній галереї Березницької та львівська "Кружка Есмарха", яка дебютувала проектом "У чужому тілі" у галереї "Цех". Поки що більшість новостворених груп працюють у форматі спільних виставок та вдаються до досить традиційних медіа (всюдисущого живопису), прикриваючи індивідуальні кар’єрні амбіції актуальними темами.

Участь у групі на кшталт Р.Е.П. чи SOSки передбачає вдосконалення через дискусію, перманентний пошук консенсусу та поділ праці – завдання практично непосильні для самозакоханого митця, перейнятого ідеями про геній, неповторну творчу манеру та унікальний внутрішній світ. Уже сам принцип організації спонукає до критичної, соціально заангажованої та політичної творчості. В українському контексті це стає одним із небагатьох шансів запропонувати альтернативу комерційному мейнстріму.