ut.net.ua 2010-11-14 00:00 Пахльовська Оксана

Еліта і влада: кара за гИдонізм

Від учорашніх компромісів до сьогоднішнього підігравання владі – один крок

Цього не могло не статися. Вибухнуло питання про роль інтелектуальної елі­­ти в політичній та культурній катастрофі, яка спіткала нинішню Україну, на сьогодні – країну без жодної європейської перспективи, країну цілеспрямованого згортання демократії, безцеремонної рейдерської політики, країну, яку «братня Росія» системно готує до дефолту. У змі та в електронних блогах відбувається полеміка, де визначається шкала відповідальності «противсіхів» і «противсішок» за принизливі для країни результати останніх електоральних кампаній, дисгрегаційні процеси в державі, послідовний демонтаж української культури. Про це гостро і драматично написав Ігор Лосєв на шпальтах Тижня (див. №42/2010) у стат­­ті «Розум, честь і совість?». Слово сказане: король голий. Може, це, звісно, і постмодерне вбрання, однак сідниць не прикриває. Вердикт пана Лосєва звучить так: творці укрсучліту логічно стали егоїстичним провінційним УКРСУЧІНТом. Важ­­ко заперечити. Однак, як на мене, питання значно складніше. Не йдеться лише про надривні індивідуальні моноспектаклі, такі передбачувані у своєму дешевому нарцисизмі та цілковитій невідповідності історичній драмі, яку переживає Україна. Мова йде про «глибинні структури» культури, якщо вдатися до терміну Чомського. «Про­­тивсіхи» і «противсішки» не вчора розчистили дорогу антиукраїнському Бульдозеру: вони старанно мостили для нього бруківку ось уже впродовж майже 20 років незалежності. Маючи при тому непоганих старших навчителів. Кон’юнктурність, компромісність, марнославство – будівельний матеріал для цієї дороги в нікуди.

Польща: код солідарності

Від чорної комедії української політики думка рятується втечею до Польщі. Польський романтизм, писала видатна дослідниця польської літератури Марія Яніон, тривав протягом усього ХХ століття. Кульмінаційними моментами того романтизму були правління Пілсудського, повстання у Варшавському гетто і «Солідарність». Тобто йдеться про героїчні моменти історії – оновлення Польської держави або ж відчайдушний та безнадійний її захист. Певна річ, людина не може жити всуціль у вимірі героїки, тому чудовою психологічною корекцією героїки завжди слугував польський гумор. Не випадково соціалістичну Польщу називали «найвеселішим бараком» комуністичного концтабору. З постанням незалежної Польщі та згортанням ролі «Солідарності» настає «кінець парадигми», пише Яніон. Героїка, жертовність, мартирологія відступають на другий план у державі, котра конкретно і прагматично займається своєю системною відбудовою вже за нових умов, точніше за умов відсутності загроз. Польща – тепер уже член ЄС і НАТО – зуміла розмежувати історію та сучасність. Минуле лишилося для освоєння, розуміння, застереження. Отже, сьогоднішня людина може до­­зволити собі вільно жити в теперішньому часі – часі, що не є сумним епілогом минулого, а натомість є обнадійливим передднем майбутнього.

І сталося це завдяки польській еліті, незалежно від того, чи народ ішов за нею, чи залишався скептичним спостерігачем її поразок. В усі моменти героїчних польських рухів – і в часи повстання Костюшка 1794-го, і під час революцій 1830–1831 та 1863 років – на барикадах перебувала польська еліта. Але це були також барикади інтелектуальні: лекції Міцкевича 1840 року в Коллеж де Франс – це підготовка Польщі до інтеграції в Європу, коли й сама Європа ще була далека від думки про об’єднання. Так само польські інтелектуали від самих початків «Солідарності» не відступали ні на крок від програми боротьби за європейську Поль­­щу. Польська політика після падіння Берлінського муру була постійно насичена присутністю інтелектуалів, а отже, просякнута інтелектуальним змістом. А після 1 травня 2004 року, коли держава відсвяткувала «Одою до радості» Бетховена і шампанським на нічних площах з феєрверками вступ до ЄС, Адам Міхнік написав на шпальтах своєї «Газети Виборчої» аж ніяк не тріумфальний, а просто втомлений текст, сенс якого був такий: МИ зробили. Тепер справа за ВАМИ. За новими поколіннями. Будуйте далі дорогу, яку ми вам проклали.

В усі ці історичні моменти етика, героїзм, чин були питомою атмосферою польської боротьби за свободу. Були, певна річ, прорахунки і помилки, суперечності та сварки в середовищі еліти. Однак мета була єдина – свобода. І пріоритет також – захист ідентичності, відбудова держави. Виміри, які не підлягали сумніву, десакралізації, грі зі смислами.

Був 1993-й. Я їхала звичною своєю мандрівкою між Україною та Італією через Польщу. Пам’ятаю кадр: дві пані, мої знайомі, зі мною тоді ще зовсім маленька дочка, а перед нами – львівський красень, галицький плейбой з волоссям, зібраним у хвостик, у дорозі до Брюсселя й Амстердама. В момент, коли ми прекраснодушно пораділи, що такі ось юнаки прямують до Європи і можуть цій Європі розповісти, нарешті, про багатостраждальну Україну, плейбой сказав, не надто добираючи слів перед лицем чотирьох жінок: "Ср..в я на вашу державу. А що мені ваша держава дала? Скрізь, куди не їду, з українським паспортом я людина третього сорту".

Ця відповідь – темний кристал, в який випало отруйне пійло тоталітаризму. Цей плейбой був предтечею укрсучліту – і укрсучінту.

«Вікна райкому»: вид на безодню

Не можна збагнути стан нинішньої України, оперуючи лише категоріями виборів. Насправді Україна продовжує бути суспільством «пост»: посттоталітарним і постгеноцидним. Це суспільство потребує лікування як морального, так і психологічного. Воно інтоксиковане страхом, зневірою, заздрістю, комплексами, відсутністю волі. Правда, що жодна культура не зазнала таких системних руйнацій, як Україна впродовж ХХ (і не лише!) століття. Але правда й те, що в жодній країні крім Росії (!), не було такого непослідовного й компромісного процесу виходу з тоталітарних парадигм.

Причина полягає в практично тотальному винищенні реальної української інтелігенції впродовж періоду радянського режиму. Основним результатом стала плебеїзація українського суспільства, відчуження його від власної культури, загальне знекультурення. Тому величезна відповідальність лягла на плечі нового покоління інтелігенції.

Дуже правильно ставиться питання про якість інтелігенції. Згадаймо, як Ніцше описував виховання аристократа. Аристократ – не той, хто встає з пухових перин і їсть зі срібних ложок. Аристократ – це жорстка дисципліна, освіта й виховання, це особиста і родова відповідальність, це, коли треба, самопожертва без вагань. Це, власне, і є ЧИН – слово, яке не випадково любив Маланюк. Еліта останніх десятиліть до цієї категорії не належить.

Але «противсіхи» і «противсішки» не з’явилися зненацька, мов чортики з табакерки. Чверть століття тому вони вже визирали з «вікон райкому», які так натхненно оспівували, – і не абиколи, а в часи перебудови, в рік смерті Василя Стуса! Йшли чередою в партію. Декого з них пам’ятаю ще по Інституту літератури. Якого дідька ви це робите? – ошелешено запитувала в них. Відповідали глибокодумно: ми руйнуватимемо партію зсередини. А за цим ховалося елементарне пристосуванство, залишковий страх – а що, як система дожене і вкусить? А нам же захиститись, а нам же зарплата, а нам же за кордон. Співпрацювати з режимом заради міфічного конструктиву. На все знаходилось виправдання. А хто так не чинив, був ворогом, не розумів далекоглядної макіавеллівської стратегії. Солідарності – зеро, круглий нуль: Система і в агонії досягла своєї мети. Але, зрештою, чом би молодій «противсішці» було не хвилюватися бюстом, патетично звертаючись до «товаришів комуністів», якщо дехто з покоління літературних батьків на повні легені «дихав Леніним», а той, хто вцілів із покоління літературних дідів, так і не одважився вийти за поріг «зореносного Кремля»? Брехня розкладає душу. Брехня релятивізує моральні поняття. Брехня, врешті, підмінює реальний світ фіктивним. Від учорашніх компромісів до сьогоднішнього підігравання владі – один крок. Над безоднею.

Таку еліту в Росії Юрій Афанасьєв у нещодавній своїй публікації назвав «високочолими холопами»: «Системні холопи підпирають приречений режим»... І в нас так само.

От тільки з похмурої фотографії на обкладинці № 42 "Українського тижня" я би зняла і Грушевського і Винниченка. І не тому, що вони не винуваті. Винуваті. Досить тішити себе ілюзіями, що вони були соціалістами, але не російського, а європейського штибу. Саме цей ідеалістичний соціалізм не дозволив їм реальної оцінки ситуації, перетворивши їх самих на заручників того страхітливого кривавого Молоха, що народжувався в Росії. Але все ж були то великі люди з проектом – і вже навіть не першим, бо перед ними були Драгоманов і Франко, – демократичної європейської України. Це робить їм честь. І навіть тих інтелектуалів з цього покоління, що врятувалися, перейшовши на компроміс з владою, лише до певної міри можна засуджувати: система сталінського тоталітаризму – це була катівня без вікон і дверей. Інша справа – роки шістдесяті, вже не кажучи про вісімдесяті. Режим добігав свого кінця. Хто з ним співпрацював, утримував цей режим.

Постмодерністи і посткомуністи: «близнецы-братья»

Електоральна динаміка України останніх десяти років засвідчує насамперед розмиту хистку ідентичність суспільства. Зростання відсотка «противсіхства» – додатковий тому доказ. Всі без винятку країни комуністичного табору вийшли з тоталітарного періоду з нагальною потребою віднайти і відбудувати власну культурну ідентичність. Всі, крім Росії, яка взялася за відновлення ідентичності державної. В усіх східноєвропейських країнах західного християнства відбулася парадигматична еволюція: розбудова польської (чеської, литовської, угорської...) європейської ідентичності. Українська ж культура перебувала порівняно з цими культурами у значно гіршому становищі. За радянських часів вона зажила нечуваного спотворення і віві­­сек­­­­ції своїх життєво необхідних фрагментів. Всі класики були рубриковані як «революційні демократи». Велетенський спадок бароко і модернізму – періодів, що пов’язували Україну з Європою, – було вилучено з підручників, пам’яті, ментальності українців. Натомість українці мусили вивчати явища культури спрофановані, звульгаризовані, позбавлені інтелектуального змісту. Писала в ті роки Ліна Костенко: «Звісило з трибуни блазенський ковпак / забрехуще слово. / Було так, було так, було так, було так... / А може, було інакше?» Класичний приклад – заборона молодого Тичини, перетворення його на придворного віршописця й арешт молодого Стуса, який спробував повернути з небуття заборонені твори Тичини – геніального пророка трагедій ХХ століття.

Камю сказав на врученні Нобелівської премії: «Письменник прикутий до галери свого часу». Україна потребувала системного відтворення європейського спадку української культури, мозаїка до мозаїки відбудови українського космосу в його діахронічній тяглості в контексті європейських ідей. Підручники, словники, антології, які б утворювали текстуру зв’язку між культурою та суспільством, школою і родиною, Україною і світом. Натомість почалася літера­туро­знавча «мовіда». Це явище по­стфранкізму: коли не стало Франко, іспанці роками не виходили з нічних барів – витанцьовували минуле заборон і репресій. Наші вчорашні члени партії раптом почали створювати образ «незаангажованої» української культури як еталону сучасного мислення. Бо заангажованість, виявляється, це ретроградне «народництво». Тут і справді потрібен психоаналіз – за цим істеричним страхом перед «ангажованістю» стояв фантом власної вкрай заангажованої в коридорах тоталітарної влади біографії. Або й просто цинізм – сьогодні, так само, як учора. Постмодер­ністи-десакралі­­затори вишикувалися в шерегу культових письменників. А коли я запитала в одного видатного постмодерніста, яким чином він, такий незаангажований, пішов у політику, він мені відповів з дещо блудливою посмішкою: «кушать хоцца».

Постмодерна еліта занурилась у простодушний слов’ян­ський гедонізм. Який швидко став гИдонізмом: в культуру увірвалися потоки фізіологічних відправлень, алкогольних випарів, псевдофеміністичних істерик. Суспільству було пояснено, що культури в нього немає, еліти й поготів, що це не держава і не країна. Так у чому річ? Всі левченки з колєсніковими теж так думають. Густо пішов у літературу мат на доведення «модерності» української мови – а чи не такою лексикою послуговуються нинішні керманичі? Література – це гра. І політика – гра. Один постмодерний критик навіть запропонував вивести українську літературу зі шкільної програми – допоки вона здобудеться на гідну сучасної науки інтерпретацію. А чим це відрізняється від політики нинішнього міністра культури? Де ж проходить грань між постмодерністом і неосталіністом?

Рух елітарної культури складний, повільний, потребує великих зусиль, ресурсів, інституцій, часу. Перекласти один вірш Антонича чи оповідання Коцюбинського – це великий труд. Це складніше, ніж писати власні поези на тілах голих дівчат у Гуляй-Полі. Психологічна «махновщина» працювала на розширення царства, за Мєрєжковським, «Грядущого Ха­­ма». Ось один лише приклад. Згадаймо, якого неймовірного розголосу набули словники нецензурної лексики Ставицької. З погляду суто наукового, такі словники – цілком звична річ. Але словник мату з лексикографічного дослідження перетворюється на подію велетенської культурної ваги. І ми, Химко, люди, – виявляється, всі органи тіла українською мають відповідники, та ще які. Безконечні інтерв’ю, відгуки, дифірам­­би. Майже паралельно вийшло друком фантастичне видання – переклад з французької «Європейського слов­­ника філософій» (Дух і Літера, 2009). Це енциклопедія філософського знання, що має бути перекладена основними європейськими мовами. А перший переклад здійснено українською. Відбулась тиха презентація, насичена думками, концепціями, термінами, кілька рецензій у пресі. Але це так, ніби не подія. Ніякої спекуляції на тому не зробиш. Отже, нецікаво.

Що ж, як казав Віттґенштайн, «кордони моєї мови позначають межі мого світу».

Посттоталітарні інтелектуали спрацювали, мов механічні рóботи деструкції, закинуті вмираючою системою в нову реальність. Допомогли прищепити в суспільстві неповагу до власної культури, поглибили почуття приниженості, відірваності від проблем сучасного світу. А принижена людина не може бути демократичним виборцем. Вона або голосує за руку, яка її б’є. Або засвідчує своїм голосом «проти всіх» задавнену і задавлену лють – почуття в цьому випадку безсиле і недієздатне.

Адреса «Останньої барикади»

Наготуймося на кілька темних років і на перспективу колапсу. Це остання стадія тоталітарної системи, яка здійснить ще один викид токсинів у тіло нації. Це тіло зараз аморфне, нездатне на протидію. Інерція хвороби – це легше, як зусилля одужання. Здається, що суспільство в цілому не усвідомлює своєї культури, байдуже до свого минулого, а тому не має жодних ідей щодо майбутнього. Виживає, а не живе.

Це так і не так. Насправді в глибинах суспільства зріють нові ресурси. Є величезний прошарок середньої ланки інтелігенції: вчителів, бібліотекарів, журналістів, видавців, музейників – анонімних, може, культуртрегерів, розкиданих і по Сходу й Півдню України, на чиїй добрій волі та ентузіазмі великою мірою тримається культура. Народжується нове студентство – україно- чи російськомовне студентство, що не захоче потрапити у владу ні старих кедебістів, ні молодих екстремістів. Тому окультурення й модернізація, – справжня, а не фіктивна, – шлях до кардинальних змін.

А ці зміни спроможні забезпечити лише «органічні» інтелектуали в ґрамшіанському розумінні. Тобто незалежні від влад і від мод інтелектуали здатні реінтегрувати культуру у свідомість суспільства, переорієнтувати його пріоритети, відродити атмосферу солідарності. Після інтелектуалів безчинства має знову прийти інтелектуал чину, для якого імперативами будуть Work Ethic, «етична робота» і моральна дисципліна.

Словом, йдеться про еліту, яка знає: занадто рано називати «Останньою барикадою» молодіжний бар. Бо, попиваючи коктейль, можна не помітити, що усміхненим кельнером у тому постмодерному барі працює посттоталітарна Чума.

Справжні останні барикади ще попереду. І дай, Боже, щоб не на вулицях, а лише в душах і свідомості людській.