Політика 2013-01-27 10:40 Пагіря Олександр

Професійна вада. Флоран Ґенар про те, як подолати протиріччя між політикою та мораллю

Чи є політики морально гіршими за решту суспільства? Питання старе, як і сам їхній фах. Більшість оглядачів переконані: аморальність політичного істеблішменту набула в сучасному світі особливо проблемного й епідемічного характеру. Тут ідеться про держави як із демократичним, так і з недемократичним ладом.

Скандали, які виявляють брехню, дволикість, лицемірство, користолюбство та інші вади владних мужів, де-не-де виринають у публічному просторі по всьому світу. На думку автора книжки «Політи­­ка і мораль» («Темпора», 2010) Сьюзен Мендус, політика як професія регулярно й майже неминуче вимагає морально непорядної поведінки задля досягнення певних цілей. Різниця тільки в тому, робиться це для особистого зиску чи в інтересах суспільства. Лікарем цього замкнутого кола повинне виступати громадянське суспільство, воно має прагнути, щоб політики, яких обирають, були людьми високих принципів. Про вічну дилему політики й моралі Тиждень спілкував­­ся з відомим французьким політичним філософом Флораном Ґенаром.

У. Т.: Чи можна політику базувати на моралі, а її представників розглядати як моральних осіб?

– Здається, будувати її на моральних принципах дуже важко. Політика й мораль ґрунтуються на різних засадах: перша просто визначає умови суспільного життя, друга диференціює добро та зло й насамперед прив’язана до приватного. Нікколо Макіавеллі казав, що найкраще, коли політика мотивує громадян бажанням розбагатіти, зажити почестей, а не любов’ю до істини. Тоді меншими будуть розчарування… Однак це не означає, ніби публічні люди мають дозволяти собі все що завгодно і що влада має бути на службі їхніх інтересів. Варто запровадити процедуру нагляду, яка дасть змогу контролювати їхню владу. Подолання протиріччя між мораллю й політикою, як мені видається, відбувається у площині не першої, а останньої з них: у самій природі інституцій, у тих законах, якими ми послуговуємось, у рівновазі гілок влади. Але для цього, поза сумнівом, потрібна колективна політична воля, постійний громадський контроль.

У. Т.: Як уникнути зіткнення інтересів та цінностей у публічній сфері?

– Конфлікти інтересів є неминучими для демократії, бо, за самим її визначенням, усі можуть на законних засадах брати участь у владі. Із цього погляду вирішення проблеми теж є радше політичним, а не моральним. Щоб уникнути протистояння, потрібна незалежна судова гілка влади, яка розглядатиме ті чи ті випадки. Це зовсім не легке завдання, оскільки самому поняттю «конфлікт інтересів» не завжди дано чітке визначення. Найочевидніші ситуації, коли йдеться про особисте збагачення, пряме чи опосередковане, але всім помітне. Але це найбільш поширено. Слід визначити межі, вихід за які означатиме, що політик позбудеться мандата, бо вже не служитиме загальному благу. Ось чому треба ретельно вивчати зв’язки між публічними людьми, а особливо діло­­ве середовище і групи впливу. Інше рішення полягає в тому, щоб обмежити коло повноважень, якими наділено політиків: варто, щоб вони мали перед своїми виборцями лише певного роду зобов’язання.

У. Т.: Як політик може позбутися спокуси корупції та хабарництва, поки обіймає посаду?

– Передбачено, що ідеальна демократія має бути зовсім прозорою, і що ця прозорість унеможливлює будь-яку корупцію. Дехто навіть вважає, що такого стану речей у деяких розвинутих країнах уже досягнуто: джерело загального блага там перебуває в таких особливих умовах, що жоден громадянин не мріє опинитися біля керма задля корупційного збагачення… Ми добре знаємо, що такої демократії не існує в природі й що потрібно, аби люди, які здобули права в наших нових умовах, боролися проти могутності грошей. Це не нова проблема. Всі теоретики демократії пильно вивчають можливі варіанти її вирішення. Умов тут дві: слід зробити так, щоб корупцію жорстоко карали, і щоб це було гарантовано незалежним правосуддям. Як цього досягнути? Викладати демократію в школі чи поширювати за допомогою медіа, щоб зробити суспільство чутливим до необхідності захисту загального блага від корупції. Ми добре знаємо, що немає реальної демократії без демократичної культури, а остання передбачає уявлення про те, щó таке загальне добро.

У. Т.: Чи існують критерії чесного, принципового й відповідального політика? Можна назвати когось зі політичних лідерів, хто бодай частково відповідав би цим моральним вимогам?

– На жаль, у цій сфері немає наукових критеріїв. І тут, поза сумнівом, одне з основних слабких місць демократії: ті, хто презентує себе під час виборів, роблять це так, щоб переконати загал переважно промовами. Звідси – стратегія зваб­­лення, фальсифікації (власних чеснот, компетенції), про це говорив іще Платон, показуючи, що демократія є не чим іншим, як владою оратора, який своїми промовами переконує юрби. Але водночас наші демократії знали політиків, які керувалися прагненням загального добра й державними інтересами. У Франції, здається, одностайно визнали таким П’єра Мендеса-Франса (очільник француз­кого уряду в 1954-1955 роках – Ред.) або, в останні часи, Ліонеля Жоспена, котрий був прем’єр-міністром у 1995–2002 роках. І, попри це, його не обрали президентом республіки. Тут, як мені здається, адекватною є лише одна відповідь: оскільки не можна наперед знати, що той чи той політик дістане громадську підтримку, потрібна процедура контролю, щоб судити про поведінку тих, кому довірено владу.

У. Т.: Як стверджують деякі експерти, сьогодні Євросоюз потребує морального підґрунтя для своєї політики, щоб оновити ідею європейського проекту. Що думаєте з цього приводу?

– Європейський Союз завжди мав якесь тло, котре мож­­на визначити як мораль: захист індивідуальних прав, прив’язку до демократії, захист громадських свобод, а може, і як ідею соціального правосуддя. Це ті цінності, які сьогодні він має захищати, які має наново утверджувати в країнах-чле­нах, а також у тих, які прагнуть інтегруватися до євроспільноти. Не треба, щоб він губив своє початкове натхнення, за допомогою якого було гарантовано тривалий мир на континенті, де можуть тріумфувати демократичні цінності. Спільний ринок, єдина валюта, всі економічні нововведення є надзвичайно важливими, але хотілося б, щоб Євросоюз став чимось більшим: тим, що дає політичну надію, об’єднанням певних держав навколо сильних політичних понять, таких як свобода й рівність. ЄС дуже потерпає від економічної та політичної кризи, все неспростовно свідчить: йому до такої міри бракує справжньої демократії, що він став нагадувати технократичну карикатуру. Громадяни країн об’єднаної Європи віддаляються від власних інституцій, які, на їхній погляд, не мають нічого спільного з реальністю. Знайти політичний зміст, завдяки якому ЄС пришвидшив би вирішення економічних питань, означало б піднести ті цінності й нагадати, що його кордони окреслюють простір, де вони є основоположними.