Економіка 2012-08-27 10:50 Крамар Олександр

В Україні налічується 13-15 млн зайвих людей

Однією з основних причин масового заробітчанства українців за кордоном є наявна в Україні олігархічна модель влади, за якої більшість громадян – «зайві» у власній державі

Попри актуальність, тема трудової еміграції у сприйнятті широкого загалу пов’язана з міфами та стереотипами: у багатьох немає розуміння глибинних причин і масштабів такого явища. Можновладці перед кожними наступними виборами спекулюють цим питанням, що поєднується з відсутністю державної політики щодо пом’якшення проблем тих, хто їде на заробітки за кордон, та використання можливостей колишніх гастарбайтерів на благо країни. Тиждень пропонує власне бачення проблеми і можливих шляхів її вирішення

Порятунок втечею

Зазвичай заробітчанами стають люди, які позбулися совкових патерналістських ілюзій щодо бодай гіпотетичної здатності держави чи будь-якої іншої організації/особи кардинально вирішити їхні проблеми, а відтак усвідомили, що мають самостійно будувати своє життя. Показовим у цьому сенсі є коментар на одному з емігрантських форумів: «Краще показати дитині, що батьки хочуть щось здобути, що праця має цінуватися й оплачуватися достойніше, ніж тут! Бо сидіти на субсидіях і виховувати з неї бідосю з рабською психологією – то найпростіше». Причини пошуку сприятливіших умов за кордоном зазвичай зводяться до відсутності на батьківщині: можливості забезпечити сім’ю за наявних розмірів оплати праці; конкурентоспроможної освіти (доступу до неї), яка давала б ґрунт для успішної самореалізації; стартового капіталу для початку власної справи (або очевидних умов для того, щоб його заробити в стислі терміни); платоспроможного попиту на фахівців того чи іншого профілю, що унеможливлює їхню самореалізацію.

Читайте також: Любов на відстані. Трудова міграція змінює підходи українців до формування сім’ї

Усі ці чинники так чи інак­­ше пов’язані з наявною в країні люмпенсько-олігархічною моделлю економіки, за якої олігархи та тісно пов’язана з ними влада зацікавлені в підтриманні низької вартості робочої сили та розвитку експортоорієнтованих сировинних галузей (металургія, хімія, а останнім часом дедалі більше екстенсивне сільське господарство). Впродовж 2000–2010 років «ди-­­

намічний розвиток» сировинної економіки завершився зростанням рівня бідності в 11 регіонах країни. У Волинській, Кіровоградській, Сумській та Херсонській він сягнув 40–50% населення. В основі — злидні частини громадян, які працюють, а особливо тих, кому держава відмовляє в наданні статусу безробітного під тим чи іншим приводом, – це так звані приховані безробітні. Насамперед ідеться про такі специфічні статистичні категорії, як зайняті в неформальному секторі (люди, які виживають за рахунок натурального підсобного господарства або непостій­­них підробітків) та особи, які перебувають у неоплачуваних відпустках.

З урахуванням згаданих категорій та разом із визначеними за офіційною методологією Міжнародної організації праці (МОП) в Україні налічується близько 6,6 млн безробітних (30% усього економічно активного населення, в селах – понад 56%). А з тими, хто вимушено працює неповний робочий день/тиждень (0,9 млн), їхня кількість сягає 7,5 млн. Для абсолютної більшості цих людей (а також частини тих, хто повноцінно працює із заробітними платами, близькими до мінімальних) формальна «зайнятість» не виконує головного завдання – людина не може утримувати сім’ю. Відтак не 2–2,5% працездатного населення України, як фіксує офіційна статистика, і не 8–9% (оцінка за методологією МОП), а близько третини не має повноцінної (такої, яка унеможливлювала б перебування за межею бідності) роботи, що й пояснює причини масового заробітчанства українців за кордоном.

Читайте також: Рай для олігархів. В Україні панують ідеальні можливості для процвітання монополій

Якщо екстраполювати згадану третину на все населення, то це означатиме, що в межах наявної олігархічної моделі економіки в країні налічується 13–15 млн фактично «зайвих людей» (з урахуванням родин тих, хто не має достойного заробітку). Оскільки обслуговування сировинних експортоорієнтованих монополій не потребує значної кількості робочих рук, а їхня дешевизна досягається за рахунок блокування розвитку нових галузей, які могли б запропонувати вищий рівень оплати праці, таке становище вигідне правлячій олігархії і залежній від неї владі. Для останньої це вигідно ще й тому, що змушує мільйони громадян іти в бюджетну сферу, де рівень заробітної плати значно нижчий від реального прожиткового мінімуму.

Приховані мільярди

В українських умовах заробітчанство як явище є своєрідним компенсатором негативних макроекономічних тенденцій у країні. У 2011 році приватні перекази із закордону сягнули понад $7 млрд (4,3% ВВП), значно перевищивши обсяг приросту прямих іноземних інвестицій (ПІІ), який за цей час становив лише $4,55 млрд. Ретроспективне порівняння засвідчує цікавий факт: періоди керівництва нинішньої владної команди до 2004-го та з 2010-го супроводжувалися перевищенням суми приватних переказів над приростом ПІІ (див. «Головні інвестори олігархіч­но-люмпенської економіки»). В умовах погіршення інвестиційного клімату заробітчани фактично перетворювалися на одне з основних джерел надходження валюти в країну. Утім, їхній реальний внесок у підтримку державних фінансів може бути значно більшим.

Специфіка фіксованих НБУ приватних переказів полягає в тому, що їхня оцінка дає, на жаль, лише умовне уявлення про масштаби надходжень від трудових мігрантів. По-перше, вона враховує «перекази неофіційними каналами» (наприклад, у 2011 році це $0,96 млрд), які в реальності, цілком імовірно, значно вищі. По-друге, спостерігається суттєва географічна невідповідність в результаті зіставлення країн, із яких здійснюються ці транші, й країн, де зосереджена більшість українських трудових мігрантів. Приміром, із Німеччини, Греції чи Кіпру 2011-го надійшли перекази на більші суми, аніж з Італії, Іспанії чи Португалії. Очевидно, що значну їхню частину здійснюють не тільки заробітчани, а й бізнес-структури або й іноземці з тією чи іншою метою (як-от придбання певних активів в Україні). Загальні ж задекларовані 2011-го доходи наших співвітчизників від роботи за кордоном – лише 1,3 млрд грн, з яких 2/3 зароблені в Росії. У Європі – тільки кілька десятків мільйонів євро. Відтак очевидно, що сума зафіксованих НБУ приватних переказів вітчизняних заробітчан не є остаточною з огляду на наявність нелегальних каналів їх надходження. Для визначення реальних обсягів потрібні оцін­ка чисельності гастарбайтерів з України та орієнтовна сума переказу одного постійного і сезонного трудового мігранта на рік.

З визначенням останнього показника, попри всю індивідуальність кожного випадку, дещо простіше. Основні країни, де працюють наші заробітчани в ЄС, – Польща, Чехія, Італія, Іспанія, Португалія. Меншою мірою вони мігрують до Франції, країн Бенілюксу чи Північної Європи, майже не цікавляться Південно-Східною, за винятком Греції. Найбільша і поки що найстійкіша економіка – Німеччина – також уже давно перестала бути пріоритетною через активну боротьбу з нелегалами: за даними Гамбурзького інституту світової економіки, 1998 року було затримано понад 140 тис. нелегалів (після чого їхня кількість у країні пішла на спад).

За свідченням українських заробітчан, в Італії працедавці платять їм у середньому €1–1,5 тис. на місяць. Більші заробітки є винятком, менші притаманні переважно жінкам, що працюють удома й проживають та харчуються коштом працедавця. У Португалії наші співвітчизники отримують €700–900, в Іспанії – €800–1300. У будівельній галузі Польщі – від $1 тис. на місяць, офіціанти – $3–4 на годину, однак мають ще чайові. У Москві, Санкт-Петер­бур­зі та Сибіру (у східному напрямку більшість із них їдуть саме туди, оскільки в російській провінції зазвичай такі самі низькі зарплати, як і в українській) заробітчанин у середньому одержує $1–1,5 тис. на місяць залежно від статі. У разі ж відкриття за межами своєї країни власного бізнесу заробітки можуть бути значно вищими. Сезонні роботи дають змогу заробити в Польщі близько €700–900 на місяць, а у Великій Британії чи Фінляндії – €2–3 тис.

Читайте також: Скільки коштує довіра: проблеми у вітчизняній економіці є прямим наслідком низького рівня довіри українців до влади

Проведений Тижнем аналіз відкритих джерел інформації та спілкування з трудовими мігрантами засвідчили, що пересічний заробітчанин, який постійно працює за кордоном (без урахування тих, хто їздить на два-три місяці в рік) і в якого в Україні залишилася родина, зазвичай намагається переказувати додому в середньому €4–6 тис. щороку. Проте ті, хто не має родини або його сім’я проживає з ним, часто взагалі не здійснюють переказів рідним або ж їхні суми символічні – до €1 тис. на рік. Люди, які їздять на сезонні роботи, за три – чотири місяці зазвичай намагаються накопичити й привезти додому €2–3 тис.

Значно складніше визначити чисельність українських заробітчан. Часто, оцінюючи масштаби трудової еміграції за кордон, вказують цифри 4, 5 чи й 7 млн осіб. Навіть спеціалізовані організації, як-от Міжнародний фонд «Карітас», який 2008-го оцінив кількість наших співвітчизників у країнах ЄС у 1,7 млн, а в Росії – у 2 млн людей. Насправді зазначені цифри дещо завищені. У цьому випадку може йтися радше про чисельність усіх, хто має заробітчанський досвід узагалі. Наприклад, за даними соціологічного дослідження Інституту соціології НАНУ, у 2010-му лише 13,5% респондентів зауважували, що в їхній сім’ї є ті, хто працював за кордоном, а максимальний показник 15,7% було зафіксовано під час опитування 2006-го (загалом в Україні налічується близько 16,6 млн домогосподарств).

Масовим явищем трудова міграція стала в сільських районах Західної України. Але й тут, як свідчать періодичні дослідження, частка людей, що мають роботу в інших країнах, лише в деяких випадках може сягати 25–40% працездатного населення відповідної адміністративної одиниці. З великих міст, як-от Тернопіль, Івано-Франківськ, Чернівці чи Ужгород, за кордоном постійно чи тим більше на переважно сільськогосподарських сезонних роботах задіяно значно менше мешканців. Аналогічна ситуація спостерігається на Волині (Волинська та Рівненська області), де масовим явищем заробітчанство є здебільшого в північних, поліських, районах (із низькою густотою населення).

На підставі оцінок, які проводилися в західноукраїнських регіонах, зокрема на Тернопільщині, можна дійти висновку, що нині на заробітках за кордоном перебуває не більше ніж 10–15% економічно активного населення Західного регіону (0,6–0,9 млн осіб). За приблизно такої самої чисельності населення Центральна Україна (без Києва та приміської зони) має у його структурі меншу частку трудових мігрантів (які поїхали на роботу саме до іншої країни, а не, приміром, до столиці). Відтак за межами держави на постійній основі працює 0,9–1,3 млн жителів Центральної та Західної України. Попри значну кількість заробітчан (особливо тих, що в Росії) у деяких депресивних місцевостях Південно-Східної України (наприклад, у Луганській області постійне заробітчанство оцінюють до 15% економічно активного населення), це явище у відповідній частині країни все ж менш поширене.

Відтак у масштабах усієї країни загальна чисельність заробітчан, які постійно працюють за її межами, на сьогодні, ймовірно, становить не більше 1,4–1,8 млн осіб. Відповідний показник перевищує кількість усіх працюючих у Києві або зайнятих в усій системі освіти України, у півтора раза – в охороні здоров’я або у два з половиною – на сільськогосподарських підприємствах.

Українські трудові мігранти за кордоном зосереджені в порівняно невеликій кількості галузей (чисельність зайнятих у яких не перевищує 10–15% усіх працюючих у тій чи іншій країні), а також локалізовані в окремих місцевостях (кількість мешканців яких часто не перевищує 20–25% усього населення держави). Можливо, саме на основі вражень, отриманих у відповідних регіонах та галузях, і даються завищені оцінки чисельності наших співвітчизників, що працюють у певній країні. Іншою причиною може бути повторне врахування осіб, що якийсь час попрацювали, скажімо, в Польщі та/або Чехії, потім потрапили до, приміром, Португалії, а звідти вже до Італії чи Іспанії. Так, дослідження Europen Training Foundation у 2007 році зафіксувало, що в Чехії на момент його проведення працювало менш як 3% опитаних заробітчан з України, тоді як для 7,5% вона була першою в їхньому гастарбайтерському досвіді. У Польщі на цей час пропорція була протилежною – відповідно 20,2% і 12,4%.

Ще складніше визначити чисельність гастарбайтерів з України в Російській Федерації, адже не можна трактувати як заробітчан у конкретний час усіх представників нашої тамтешньої діаспори (як і в Канаді та США). Це було б так само, як зараховувати до цієї категорії в нас представників російської чи, скажімо, білоруської меншини. Натомість завищені оцінки чисельності українських заробітчан у РФ (іноді до 2 млн) та найбільша частка офіційних приватних переказів звідти можуть бути пов’язані саме з громадянами цієї країни, які мають ті чи інші (наприклад, родинні, туристичні) мотиви для надсилання коштів до України.

У будь-якому разі навіть 1,4–1,8 млн постійних заробітчан, з огляду на зазначені обсяги середньомісячних переказів, можуть щороку різними каналами передавати до нашої держави €5–10 млрд. Ще 1–2 млрд можуть ввозити українці, які виїжджають на кілька місяців для сезонних, переважно сільськогосподарських, робіт. Це свідчить, що трудові мігранти, навіть за обережної оцінки їхньої загальної чисельності, є одним з основних джерел, яке компенсує від´ємне сальдо зовнішньої торгівлі товарами (зумовлене відсутністю сприятливих умов для розвитку орієнтованих на внутрішній ринок галузей), виведення капіталів у офшори вітчизняними олігархами та сповільнення темпів приросту іноземних інвестицій унаслідок погіршення умов ведення бізнесу в Україні за нинішньої влади.

Чужі серед своїх

За даними Міжнародної організації міграції, більшість українців за кордоном зайняті у сферах будівництва (54%), хатнього господарства, догляду за дітьми та людьми похилого віку (17%), аграрному секторі й торгівлі (по 9%), промисловості (6%). Означена структура зайнятості зробила їх особливо уразливими перед кризовими тенденціями, що спостерігаються в ЄС останнім часом. Наприклад, у Португалії, країні, що має одні з найсприятливіших у Євросоюзі правові умови проживання для наших заробітчан, пік вітчизняної трудової міграції припав на межу 1990-х – 2000-х років. А вже до 2009-го їхня частка зменшилася майже вдвічі (від 70 тис. до 38 тис. осіб, за офіційними даними).

Аналогічні процеси цілком закономірно простежувалися в Іспанії, де більшість українців шукали роботу в будівельному секторі, який динамічно зростав до кризи 2008 року, однак нині перебуває в одній із найкритичніших ситуацій у Європі. Звичайно, не всі українці покинули Піренеї, однак їх там значно поменшало. Під впливом рецесії те саме відбулося і в Греції. Як каже одна з колишніх українських заробітчанок, тамтешні жителі «не йшли на низькокваліфіковану працю на зразок збору овочів-фруктів або доглядання, але тепер ідуть», а відтак влаштуватися на відповідні місця українці можуть хіба демпінгуючи – за зарплату €400, що часто позбавляє сенсу їхнє перебування на заробітках у досить віддалених країнах. Відтак порівняно численна армія трудових мігрантів із України, яка прибула до цієї держави в 1990-х і на початку 2000-х років, сьогодні повертається назад або шукає заробітку на території інших членів ЄС. Насамперед на Апеннінському півострові. Проте, як зазначає головний редактор «Української газети в Італії» Маріанна Сороневич, більшість наших співвітчизників працюють у домогосподарствах, тому стабільність їхніх робочих місць і рівень прибутку безпосередньо пов’язані з благополуччям тамтешніх сімей. Кризові тенденції призвели до того, що італійці йдуть трудитися туди, куди раніше влаштуватися вважали принизливим. Скажімо, посісти вакансію «збирача сміт­тя» неможливо, бо цю роботу нині трактують як високооплачувану.

Читайте також: Труднощі повернення. Українським гастарбайтерам важко адаптуватися вдома

Зрештою, скорочення розриву в рівні номінальних заробітних плат в Україні та Західній Європі впродовж останнього десятиліття дещо зменшило потребу їздити за кордон у пошуках високоплачуваної роботи, а частина гастарбайтерів із тих чи тих причин повернулася. Середня зарплата в Україні від $43 у 2000 році збільшилася до понад $350 нині. І хоч удома не стало значно простіше вижити на ці гроші через стрімке зростання цін, особливо на продовольчі товари, якісну вищу освіту й житло, проте купівельна спроможність отримуваних закордоном сум у рази зменшилася. Те, що коштувало в Україні €1 на початку 2000-х, нині коштує часто не менше ніж €5–10, водночас номінальні доходи заробітчан у країнах ЄС за цей час зросли не суттєво. Відтак частина заробітчан, які працювали за кордоном, не бачить сенсу їхати туди знову, а молодь, знаючи вартість життя в Україні, якщо й емігрує, то переважно на постійне місце проживання до розвинених країн, адже співвідношення доходи/ціни в Європі значно краще.

У гастарбайтерів, які повертаються додому із Заходу, фахівці спостерігають сильний психологічний стрес, причина якого в контрасті між життям за кордоном і в Україні, низькому рівні правової культури. Їх обурюють ставлення влади до своїх громадян (бо в ЄС заробітчан часто зустрічають із більшою повагою), непропорційне співвідношення цін та заробітних плат в Україні. Власне, актуалізуються всі ті причини, які свого часу змусили їх поїхати звідси. Тож згодом більшість із них знову вирушає в пошуках роботи (див. стор. 24).

Знехтуваний потенціал

Натомість партнерство держави та колишніх заробітчан могло б стати одним із поштовхів до модернізації та євроінтеграції країни. Адже за певних обставин, повертаючись додому, гастарбайтери мали б очевидні переваги у вигляді знання європейських мов і ринкової психології, вміння орієнтуватися на власні сили, а також контактів у західних країнах, уявлень про європейську культуру, зокрема й культуру ведення бізнесу, тощо. А зароблені на чужині кошти за наявності необхідних передумов та стимулів із боку держави вкладали б як стартовий капітал у власний малий бізнес.

Для цього необхідно розблокувати й пришвидшити процес європейської інтеграції України, завершити ратифікацію Угоди про асоціацію, підписати домовленості з європейськими державами, де працює значна частина наших заробітчан, про їхню легалізацію. Потрібно створити умови для комфортного повернення цих людей, насамперед забезпечивши безперешкодну легалізацію зароблених за кордоном коштів та консультаційну допомогу з метою надання колишнім гастарбайтерам інформації про можливі напрями інвестування накопиченого капіталу. Нині чимало заробітчан фактично закопує його в землю, зокрема зводячи величезні будинки (основний об’єкт для інвестицій працівників з України), які буде надзвичайно дорого обслуговувати після відмови держави від дотування послуг ЖКГ, а відтак подорожчання газу, електрики тощо, тож не факт, що вони житимуть у своїх «палацах» (див. стор. 24).

Варто стимулювати гастарбайтерів до інвестування зароблених коштів у власну справу заохочувальними пільговими кредитами (аж до нульової ставки), наприклад, у пропорції 1:1 до обсягу інвестованої власної суми. Надати регіонам, що є основними постачальниками заробітчан на європейський ринок праці, статусу спеціальних економічних зон із тимчасовим звільненням від податків усіх нових підприємств.

Тим часом влада здебільшого намагається подолати за рахунок заробітчан, як і малого бізнесу, дефіцит скарбниці, що зумовлений зловживаннями бюджетними коштами під час держзакупівель, небажанням покласти край ухилянню українських олігархів та великого бізнесу загалом від оподаткування, а також явному і прихованому субсидуванню контрольованих ними галузей чи окремих підприємств.

Приміром, від заробітчан очікують добровільного декларування та сплати єдиного податку й відрахувань до Пенсійного фонду, що коштуватиме їм кількасот євро на рік і для багатьох із них є досить великою часткою переказів на батьківщину. Не дивно, що станом на червень 2012-го, за інформацією начальника Управління міжнародного співробітництва Пенсійного фонду Марії Плаксій, на участь у системі за­галь­но­обов’язкового державного пенсійного страхування згодилися лише 614 заробітчан.

Водночас найвпливовіші олігархи займають досить цинічну позицію. Зокрема, під час однієї з нарад Федерації роботодавців України у Львові 27 березня цього року її президент Дмитро Фірташ, відповідаючи на запитання про те, яких, на його думку, можна вжити заходів для повернення гастарбайтерів, зазначив: «Я думаю, це все прийде саме, коли ми зробимо основне… Важливо, щоб не було, як МММ в Україні – людина пахала-пахала, заробила $15 тис., повернулась в Україну, вклала їх – і залишилась ні з чим. Треба створити нормальні умови тут». Однак проблема полягає у відсутності довіри до цієї влади, методи роботи якої з малим та середнім бізнесом не припиняють віддалятися від цивілізованих стандартів.

Якщо навіть приватні інвестори з ЄС остерігаються вкладати в Україну, побоюючись, що посольства будуть не здатні відстояти їхні інте­реси, то чи зважиться на це більшість вітчизняних заробітчан, цілком беззахисних перед добре відомою їм сваволею нинішньої влади? Очевидно, що розкриття того потужного інвестиційного та модернізаційного потенціалу за продуманої співпраці держави й гастарбайтерів стане можливим лише після зміни цієї влади на зацікавлену в реальній інтеграції Києва до ЄС включно із імпортом європейської бізнесової та правової культури, і значна частина наших громадян, які трудяться за кордоном, зможе відіграти в цьому процесі важливу посередницьку роль.

Новини RedTram

Loading...