ut.net.ua 2009-11-20 00:00 Самохін Ігор

Американська мрія Кафки

Автентичний текст дебютного роману письменника у перекладі Юрка Прохаська

 На фото: Франц Кафка. «Зниклий безвісти», 2009

 

«Зниклий безвісти» (більш відомий під назвою «Амери­­ка») – найперший із написаних Кафкою романів – лишився незакінченим, як і обидва інші. Цей твір завжди заводив літературних критиків у глухий кут: надто приземлений порівняно з «Процесом» і «Замком», без жодного натяку на фантастику, притчевість чи містичну завуальованість, що згодом стали візитівкою автора. І все ж це виразно кафківський твір із притаманною йому атмосферою самотності, безвиході та бюрократичного свавілля.

Поневіряння юного Карла Росмана чимось нагадують знайомі зі школи пригоди Олівера Твіста, але песимістично обернуті навпаки: багатий дядечко з’являється на самому початку і невдовзі кидає хлопця напризволяще. Тож наївний голов­­ний герой вимушений самотужки пізнавати болючі несправедливості життя. Реаліс­­тичні сценки побутових злигоднів розігруються на тлі гротескної, стереотипної Америки (Кафка там, певна річ, ніколи не був): велетенські маєтки і готелі, вщерть переповнені автомобілями дороги та безліч багатіїв, котрі розпоряджаються незліченною армією прислуги. На початку ХХ сторіччя це була безсумнівна земля обітована для кожного, хто відчував себе зайвим на рідному континенті й сподівався на легкий заробіток. Персонажі «Зниклого безвісти» подеколи також сподівалися на це, вірили у свою щасливу зірку, а натомість стикалися з ницістю та невдячністю.

Традиційно для Кафки джерелом несправедливості постає хижа, нелюдська бюрократична система. Усе це впізнавано для кожного ознайомленого із творчістю письменника: задушлива атмосфера чиновницьких кабінетів, абсурдні рішення, агресивне свавілля керівників навіть на найнікчемніших посадах. З ірраціональними діями можновладців контрастує злагоджена і позбавлена будь-яких емоцій механічна праця робітників у гіган­­тських будівлях-му­­рашниках на кшталт готелю «Окциденталь», куди потрапляє головний герой. Саме «Зниклий безвісти» був одним із перших нарисів кафкіанського світу, такої собі похмурої бюрократичної антиутопії. Подейкують, що поштовхом до такого безрадісного світогляду для автора слугувала робота на дрібній посаді у страховій конторі. Однак цей повсякденний досвід він спромігся піднести до всеохопної алегорії відчуження лю­­­­дини в сучасному суспільстві, що й донині вражає всіх читачів Кафки й забезпечує йо­­му статус одного з чільних класиків модерністської літератури.

Роману «Зниклий безвісти» тривалий час не щастило бути виданим у первісному вигляді. 1927 року йо­­го опублікував Макс Брод, друг і спадкоємець рукописів Каф­­ки. Однак через надмірну турботу він самовільно визначив роз­­ташування окремих фрагментів і дещо змінив текст, назвав­­ши його «Америка». Під цією назвою і в Бродовій редакції твір зазвичай і видавали. Однак Юрко Прохасько для першого українського перекладу роману взяв за взірець пізніше, так зване критичне, видання, скомпоноване на підставі вивчення щоденникових записів автора і його ж згадок про ймовірну назву «Зниклий безвісти». І німецькі видавці, й українські зберегли також низку похибок Кафки, що свідчать про необробленість твору і, вочевидь, незадовільне знання американських реалій («Оклагама» замість Оклахоми, «міст, що з’єднує Нью-Йорк із Бостоном» тощо). Такий підхід – це не лише буквоїдська відданість автентичним чернеткам, а й спосіб повніше передати ефект недовершеності роману, такої очевидної для Кафки. Він, як відомо, заповідав знищити твір разом із рештою манускриптів.

На щастя, «Зниклий безвісти» нікуди не зник, та ще й дійшов, врешті-решт, до українського читача. Слід подякувати Юркові Прохаськові: його переклад надзвичайно приємно читати. Мова плавна, позбавлена штучності й неоковирності – Кафка почувається в українській мовній стихії ніби вдома. Не кожному українському письменникові вдається писати так невимушено. Позитивному враженню сприяють також багата й дбайливо дібрана лексика та відсутність редакторських огріхів.

Утім, коли йдеться про Кафку, навіть якісний переклад не може, та й не мусить, викликати радість від читання. У «Зниклому безвісти» практично відсутній будь-який оптимізм, але немає й трагічної патетики стосовно вселенської несправедливості. Автора нічого не дивує, він вперто і незворушно веде свого головного героя від поганого до ще гіршого. Що чекає на чесного Карла Росмана наприкінці його шляху? Кафка так і не зважився дописати роман до кінця. Однак навряд чи хоч хтось відчує себе ошуканим, прочитавши цю цікаву й водночас непросту книжку.