ut.net.ua 2008-03-21 00:00 Портнов Андрій

Мистецтво довіри

Кумівство опановує суспільство не тому, що воно «гірше» за інші, а тому що за наявних умов співіснування держави і суспільства «аморальна сімейність» є ефективнішим – а нерідко і єдиним – способом вижити

Чому так відрізняються результати посткомуністичної трансформації у країнах нашого регіону? Чому ідентичні правові норми по-різному функціонують у різних суспільствах? Чому світ не знає китайських торговельних марок, а японці воліють пожиттєвого працевлаштування? Чому на Півночі Італії розвинулося сучасне високотехнологічне виробництво і потужні демократичні інститути, а Південь знаний завдяки мафії й традиційного господарства?

 
Довіра до ближнього як соціальний капітал
 
Роберт Патнам у вже класичній книзі «Творення демократії» наводить аргументи, що економічний успіх Півночі Італії залежав від «соціального капіталу» – здатності людей співпрацювати для реалізації спільної мети. Півночі поталанило з давньою традицією цехів, літературних гуртків, сусідських асоціацій, кооперативів, цехів, спортивних клубів, політичних партій. Мережа цих товариств, неформальних зв’язків, часто неписаних засад фактично і витворили своєрідний моральний суспільний договір з прагматичним розрахунком.
 
У суспільствах, у яких бракує соціальної довіри, панує принцип: «Я зроблю це для вас тому, що ви маєте більшу владу, ніж я». У суспільствах з багатим соціальним капіталом люди очікують, що їхні співгромадяни поводитимуться передбачливо, зважаючи на потреби інших людей. Такі суспільства мінімізують власні «операційні витрати» – люди, не довіряючи одне одному, можуть співпрацювати лише за жорстких формальних правил і регламентацій.
 
Масштабне обґрунтування теорії «соціального капіталу» запропонував у своїй книзі «Довіра» Френсіс Фукуяма – автор провокативної тези про падіння комунізму як «кінець історії».
 
Для Фукуями соціальний капітал – це неформальні норми, що витворюють співпрацю між двома чи більше індивідами. Найістотніше при цьому – радіус довіри, тобто, кількість людей, охоплених дотриманням таких цінностей, як чесність, обов’язковість, тактовність тощо. Не новина, що чимало груп людей досягають внутрішньої єдності коштом тих, хто до цієї групи не належить. Мафія, неонацистські угруповання та радикальні секти функціонують на засадах спільних норм (а, отже, також мають соціальний капітал), але для суспільства як цілості наслідки їхньої діяльності негативні і загрозливі.
 
Зі звуження радіусу довіри народжується корупція. Коли поза межами родини не довіряєш нікому, хабар стає найпростішим інструментом соціальної взаємодії. Інструментом, схваленим на рівні культури! У соціології є термін «аморальна сімейність», сутність якої можна викласти так: «Ти маєш співпрацювати з членами своєї найближчої родини й намагатися використовувати всіх інших. Адже, якщо ти перший не використаєш їх, вони використають тебе!»
 
Родинна порука: фірма, корпорація, мафія
 
У конфуціанстві зобов’язання перед родиною (якщо не рахувати відданості імператору) переважає усі інші – тому поява Павліка Морозова малоімовірна. Відповідно, у комуністичному Китаї, у якому немає імператора, процвітає дрібний родинний бізнес. Замість професійних управлінців бізнесом керують хай і менш фахові, але родичі. Логіка дуже проста: розуміння власних мотивів змушує підозріло ставитися до мотивів інших.
 
Цілком інакша японська традиція (вона також бере початок у конфуціанстві), в якій зобов’язання перед державою і суспільством переважають над родинними. Відповідно, Японія славиться великими корпораціями з професійним менеджментом, пожиттєвими контрактами працівників, етосом рівності і співпраці керівництва і персоналу. Саме в Японії вперше завпровадили принцип надання звичайним працівникам права ухвалювати важливі виробничі рішення без узгодження з вищої ланкою, розвиваючи відповідальність працівника і стимулюючи збільшення виробництва.
 
Але це не означає, що сучасна китайська модель соціалізації однозначно «погана», а японська – «гарна», чи навпаки. Просто кожна з них відповідає культурі країни. А малі фірми мають переваги над корпораціями. Наприклад, вони ідеально пасують до обслуговування швидкозмінних та надто сегментованих ринків споживання.
 
Отже, проблеми корупції, соціальної політики держави, моделі економічного розвитку значно залежать від історично сформованої культури.
 
Переконання у спасенній ролі хабаря (а ще краще – родинних зв’язків або особистого знайомства) народжується із пересвідченої не одним поколінням недовіри до інституцій суду, медицини, міліції. 
Дослідивши історію сицилійської мафії, Діего Гамбетта дійшов висновку, що та виступила захисником прав власності саме у тій частині Італії, де держава виявилася історично неспроможною виконувати цю  функцію.
 
Так само кумівство опановує суспільство не тому, що воно «гірше» за інші, а тому що за наявних умов співіснування держави і суспільства «аморальна сімейність» є ефективнішим – а нерідко і єдиним – способом вижити.
 
На постсоціалістичному просторі соціалізуються, тому що… бояться
 
Чи не найвразливіше місце теорії соціального капіталу – способи його вимірювання. Зазвичай за основу беруть чисельність розмаїтих громадських організацій: від політичних партій до клубів рибалок. Зрозуміло, що у таких вимірюваннях не можна покладатися лише на кількість недержавних організацій, адже часто вони не відображають справжніх суспільних потреб, а в деяких країнах просто виступають прикриттям для криміналітету.
 
Розмірковуючи про придатність теорії соціального капіталу до посткомуністичних країн, західні соціологи Кетлін Доулі і Брайан Сілвер запитують: «Чи всі громадські мережі та добровільні організації демократичні за своєю суттю?»
 
Адже мобілізація малих груп за етнічною, расовою або релігійною ознаками часто радше підриває демократичні інститути. Та й, в багатоетнічних та нестабільних суспільствах інтерес до політики та участь в організаціях може означати не так єдність, як поляризацію суспільства.
 
Проаналізувавши дані ООН щодо кількості громадських організацій в посткомуністичних країнах в 1995–1998 роки, Доулі й Сілвер зробили висновок, що країни з позірно найбільшим соціальним капіталом не є найдемократичнішими. Наприклад, у боснійських сербів відсоток участі в різних організаціях (насамперед спортивних клубах і політичних партіях) сягнув 79%. Для порівняння, у поляків – 11%.
 
Дослідники наголошують: просто в посткомуністичному контексті інтерес до політики, членство в організаціях та міжособистісна довіра мають інше значення. Зацікавлення політикою може бути викликане не тільки високою громадською свідомістю, а й страхом або відчуттям непевності в майбутньому. Тим більше, політична заангажованість зовсім не передбачає демократичної орієнтації! А безумовний консенсус суспільства щодо певних цінностей і орієнтацій інколи ефективніший за найплюралістичніші дискусії.
 
Майбутнє України залежить і від того, як ми спілкуємося один з одним
 
Тож чи є соціальний капітал черговим витвором західної думки, штучно накинутим на весь світ? Чи культура настільки незмінна упродовж тисячоліть, що мало не наперед визначає економічну долю держави?
 
Зовсім недавнє ірландське економічне диво підказує: мабуть, таки ні. Ми живемо у світі, який змінюється, де жодну теорію краще не абсолютизувати. Будь-яке пояснення світу є його спрощенням. Але пояснення потрібні, як нитка Аріадни у хаосі навколишнього простору. Тим більше, що принциповий наголос на культурно-історичній зумовленості соціального капіталу виводить на дуже плідну і щоразу поширенішу в сучасній науці ідею про залежність результату шляху від його відправного пункту.
 
Теперішнє і майбутнє України безпосередньо залежить від її минулого. Причому не минулого, знекровленого урочистими святкуваннями, концертами і шкільними підручниками, а минулого в наших мисленнєвих звичках, витворених культурою. Здається, цим аспектом економічної і політичної трансформації надто часто нехтували.
 
Наприкінці 1991 року один журналіст написав про перспективи незалежної України: «Достатньо відокремитися. І тоді казкові багатства вірно служитимуть нашому народу». Подальші події показали, що лише цього таки не вистачить. Помаранчева революція засвідчила ту саму схильність до оптимістичних і часто (але не завжди!) спішних висновків про постання «громадянського суспільства».
 
Можливо, нам усе ще властива ілюзія, що історія буде такою, якою ми її напишемо. Теорія «соціального капіталу» підказує, що історія впливає навіть всупереч волі її суб’єктів. Ми будуємо Україну навіть тоді – і особливо тоді – коли взаємодіємо один з одним. [302] [303]
 
ЦИТАТА
Фенсіс Фукаяма

Граніт і пісок суспільства

Вивчаючи індустріальну структуру країни, можна дізнатися багато цікавого про її культуру. У суспільствах, яким традиційно властива згуртована родина і притаманна недовіра між чужими людьми, переважає дрібний сімейний бізнес. З іншого боку, країни, де існують дієві приватні некомерційні організації, як от школи, лікарні і церкви, зазвичай створюють і потужні приватні комерційні інститути, що виходять за межі родини... Складність, із якою китайці переходять до професійного менеджменту, пов’язана із традиційним китайським вшануванням родини. У китайських суспільствах напрочуд міцне переконання, що довіряти можна лише людям, пов’язаним із тобою сімейними узами, і, навпаки, слід остерігатися людей, які не перебувають з тобою в рідстві...
 
Брак довіри до будь-кого, окрім членів власної родини, не дозволяє людям, що не зв’язані узами крови, об’єднуватися у групи чи організації, а тим більше у фінансові корпорації. На відміну від Японії, китайські суспільства не зорієнтовані на групи. Ця різниця відзначена у словах Лін Ютанга, який порівнює японське суспільство із брилею граніта, а традиційне китайське суспільство із розсипаною пригоршнею піску, в якому кожна піщинка – то сімейний клан.
 
КОМЕНТАР
Ірина КУЧМА
соціолог, менеджер програми «Соціальний капітал і академічні публікації» Міжнародного фонду «Відродження»

 Без соціального капіталу суспільство захоплює мафія і корупція 

На відміну від людського, фізичного або фінансового капіталу, соціальний капітал – це колективне благо та інноваційна взаємодія між агентами різних секторів. А довіра, соціальні норми і зв’язки – форми соціального капіталу.
 
Без соціального капіталу не можливий розвиток ринкової економіки, оскільки вона передбачає безліч економічних відносин та обмінів, і більшість з них ґрунтуються на довірі. Скажімо, банк надає грошову позику, сподіваючись її повернути. Отже, соціальний капітал – гарантія цілісності ринкової економіки.
 
Ерозія соціального капіталу спричинює появу насильства і мафіозного капіталу. Частина суспільства накопичує капітал не шляхом ретельної праці або вкладання грошей, а використовуючи політичні зв’язки. Наприклад, за безцінь приватизує державну власність. І водночас уряду бракує грошей для виплати пенсій. З одного боку – бідність і нерівність, з іншого – несприятливий інвестиційний клімат.
 
На соціальному капіталі ґрунтується довіра до уряду, громадська активність і комунікація, без яких не можлива демократія. Нині влада вже не автоматично конвертується у власність. Тепер потрібно також подбати про злагоджений соціально-економічний розвиток, не можливий без довіри і партнерства держави та суспільства. Власне, це і є соціальний капітал.