ut.net.ua 2008-10-03 00:00 Киричук Олександра

Шокуюча Азія

Учасники японських телешоу готові місяцями сидіти голяка, плавати в окропі й носити в зачісці живих скорпіонів

Людину замикають у невеликому контейнері на колесах, у якому немає нічого, окрім туалету і матраца. Контейнер стоїть посеред міста. Єдиним засобом комунікації є клавіатура, під’єднана до дисплея, розміщеного назовні контейнера, – за допомогою цього пристрою людина може звертатися до тих, хто проходять повз. Випустити в’язня обіцяють тільки після того, як він подолає в цьому контейнері відстань у півтори тисячі кілометрів. Яким чином? – треба просити перехожих підштовхнути контейнер. Харчуванням не забезпечують, – від голодної смерті також мають урятувати люди, які відгукнуться на прохання.

Як вам така ситуація? Досить ризикована ідея: поставити власне виживання в залежність від випадкових чужих людей. Це можна було б витлумачити як акт радикального сучасного мистецтва з соціальним підтекстом.
 
Але насправді це реаліті-шоу. Японське. Воно тривало сім місяців – саме стільки часу витратив його учасник на виконання поставленого завдання: дістатися в контейнері від Кагошіми до Токіо. Називалося це шоу «Людина в коробці».
 
МИЛИЙ,  ЖОРСТОКИЙ АБСУРД
 
Моя знайома декілька місяців провела в Японії. Вона в цілковитому захваті від тамтешнього телебачення, навіть при тому, що майже не розуміє мови: «Японське телебачення дуже сильно відрізняється від західного. Там немає жодних канонів, до яких ми звикли. Всі ці шоу, навіть новини, більше нагадують любительське відео, – жодного натяку на вибудований кадр, на детально продуману драматургію чи візуальну стратегію. Воно справляє враження повної анархічності. В японській мові є термін «каваі» (означає «симпатичний» або «прикольний»), який дуже широко використовується. Можна сказати, це одна з основних характеристик, на яку орієнтується ця поп-культура. Очевидно, саме на таку якість орієнтовано у них телебачення – це передусім розвага, те, що має веселити, викликати якусь позитивну реакцію».
 
Ігрові шоу – саме той випадок, коли для досягнення бажаного ефекту годяться будь-які засоби. Наприклад, учасник розважальної програми «Насубі» був зачинений в кімнаті без їжі, без жодних «предметів першої необхідності», до того ж, зовсім без одягу. Основною його діяльністю було заповнення та відправка поштою лотерейних білетів. За рахунок виграшів він мусив забезпечувати себе харчами та всім необхідним. Відпустити його пообіцяли тоді, коли сума всіх виграшів становитиме один мільйон єн. Після того, як через 14 місяців, в’язневі нарешті вдалося виконати завдання, продюсери проекту видали йому дещо з одягу, зав’язали очі та відвезли в Південну Корею, де закрили в іншій кімнаті. Цього разу йому потрібно було тим самим способом заробити собі грошей на квиток на літак додому. Шоу здається абсурдним і занадто жорстоким, але в Японії воно набуло рекордної популярності, а його учасник написав книжку про свій неповторний досвід. Вона одразу стала бестселером. Абсурдність і жорстокість (швидше жорсткість) – одні з основних складових японської телерозважалівки. Програма вважається успішною, якщо глядача не полишає думка «Цього не може бути!» Внаслідок такого шоку він і залишається прикутим до екрана.
 
ГОРЕ ПЕРЕМОЖЕНИМ
 
Від японського телебачення в захваті не тільки моя знайома. Останнім часом їхні телевізійні ігрові шоу отримали неабияку популярність серед західних користувачів Інтернету, – особливо такі, де учасники повинні виконувати різноманітні дивні та складні завдання. Приміром, одне з найпопулярніших – «Людський тетріс» – мало в мережі близько 25 млн переглядів.
 
Цей проект можна описати приблизно так: на учасника, який стоїть на краю басейну, насувається стіна з отвором дивної форми. Щоб вона не зіштовхнула його в воду, персонаж має якимось чином крізь цей отвір проскочити – а таке мало хто зможе. Якщо ж все-таки вдається, на гравця починає насуватися інша стіна з отвором ще дивнішої форми й так далі. Кінцевим завданням є подолання певної відстані крізь ці рухомі перепони. Виконати місію практично неможливо.
 
До речі, це важлива риса більшості подібних шоу, – вони не орієнтовані на виграш. Тобто, декому виграти таки вдається, та глядацький інтерес полягає в іншому, – цікавою є сама ситуація та реакція на неї, чи навіть поразка, що часто є найефектнішим моментом всього дійства. Тож основним завданням учасника є передусім протриматися якомога довше й розважити публіку.
 
Ось приклад: учасники (в цьому випадку переважно учасниці) змагаються в тому, хто краще прорекламує свій продукт. Але перед тим, як перейти безпосередньо до конкурсу, вони мають подолати низку випробувань. На першому етапі панянки повинні встигнути переодягнутися в бікіні, поки не опуститься ширма (а вона може опуститися будь-якої миті, поставивши дівчину в незручне становище). На другому етапі гравці мають залізти в ванну з дуже гарячою водою, майже окропом: скільки секунд вони зможуть там просидіти, стільки часу їм дадуть на рекламу.
 
Часто кульмінаційним моментом у шоу є покарання тих, хто програли. Приміром, переможеного роздягають до спіднього, намазують із ніг до голови маслом і закривають в клітці з трьома величезними собаками, які з нього це масло злизують.
 
АМЕРИКАНЦІ СПРОБУЮТЬ ВИЖИТИ
 
Як бачимо, драматургія японських шоу нехитра: поставити людину в якомога складнішу та незручну ситуацію. Не дивно, що захват публіки від цього нерідко виникає внаслідок шоку. І, як свідчать відгуки блогерів, саме невичерпну спроможність шокувати в таких програмах найбільше цінують західні прихильники. На цій рисі японських розважальних проектів наголошує, зокрема, й продюсер американської версії «Людського тетрісу», Стюарт Краснов: «Головне в цих шоу – бажання вразити. Ми в цьому питанні, як не дивно, більші пуритани. Але японці будуть шокувати будь-якою ціною». Американську версію цієї програми (права на яку, до речі, вже купила й Росія) під назвою «Дірка в стіні» запустили в ефір цього року, поряд з двома передачами, створеними на основі японських проектів, – «Втерти носа» та «Я вижив у японському ігровому шоу».
 
Вочевидь, увагу американських продюсерів до японської розважальної телепродукції привернув її успіх в Інтернеті. «25 мільйонів людей в США подивилися «Тетріс» в Інтернеті, – задоволено говорить Стюарт Краснов. – Це неймовірний старт для нашої версії шоу». Важко переоцінити роль інтернет-сервісів на кшталт YouTube (відеоролики, які легко скачати й просто коментувати) у створенні «Я вижив...»: «Ми кілька сотень годин витратили на перегляд найпопулярніших роликів із записами японських шоу й відібрали всі можливі елементи, що можуть бути між собою поєднані, – на основі них створили нові ігри», – розповідає Артур Сміт, виконавчий продюсер проекту.
 
Сценарій програми такий: дві команди учасників без жодного попередження відправляють у Токіо, де вони мають грати в дивні ігри, вигадані американськими режисерами на основі «досвіду, отриманого від перегляду японських шоу».
 
У кожному раунді переможці отримують приз (наприклад, VIP-тур по Токіо), тоді як команда переможених відбуває покарання, створені за тим самим принципом – «на основі традиційних японських покарань».
 
ЧИ ХТОСЬ СПІВЧУВАТИМЕ ГЕРОЄВІ?
 
Звернення американських продюсерів до матеріалу популярних у Японії шоу пов’язане з бажанням освіжити ефір власних телеканалів, адже зацікавленість цими розважальними проектами в мережі перевищує успіх значної частини західних. За словами Краснова, «на більшість американців сучасне телебачення навіває нудьгу, а японський підхід здатен захопити їхню увагу».
 
Та, з одного боку, підкреслюючи відповідність японських передач потребам сучасної публіки, американці, разом з тим, не пропускають нагоди протиставити їхню «примітивну жорстокість» людянішим традиціям власних програм.
 
«Ведучий в американському шоу сміється разом з учасниками не над ними, його завданням є підтримати того, хто програв. Тоді як в Японії – шок заради шоку: якщо комусь погано – кого це цікавить?» – коментує Краснов, звертаючи увагу, що в західних розважальних проектах винагорода переможцеві значно вища, ніж у японських. Внаслідок цього головна інтрига всього дійства в західних проектах побудована саме довкола виграшу – це створює додатковий привід глядачам ідентифікувати себе з учасниками та вболівати за них. У Японії ж призи зазвичай зовсім мізерні, то ж і акцент переноситься з учасника на саму ситуацію.
 
Проте назвати «Я вижив в японському ігровому шоу» американською адаптацією цих телепригод було б явним перебільшенням. Уже в самій назві промовисто підкреслена дистанція, передусім це розважальна передача, створена у США про шоу японців, що також засвідчено й форматом. «Я вижив...» – не просто ігрова програма, це реалітішоу про американців, які потрапили на ТБ іншої країни. Хоча й тут «японське телебачення» є, звісно, штатівською постановкою.
 
Стратегія телеканалів США, як бачимо, досить обережна: хочеться використати всі ті якості, що роблять японські шоу популярними, але при цьому й зберегти певну відстороненість – мовляв, усі ці знущання над людьми, які так подобаються публіці, вигадали не вони.
 
ГРА ЗІ СМЕРТЮ – РОДОМ ІЗ ГОЛЛІВУДА
 
Японські ігрові програми, звісно, відрізняються як від слапстіку, так і від шокументалістики |див. Історію питання| – там учасників навмисне ставлять в реальні ситуації вражаючих випробувань, саме це найбільше захоплює американську публіку.
 
Але схоже, що на Сході просто втілили давню мрію більш пуританської західної аудиторії. Тільки в м’якшій формі. Такі фільми, як «Смертельні перегони», чи «Людина, яка біжить», де йдеться про телешоу, неймовірна популярність якого тримається на справжньому змаганні зі смертю, втілюють куди жорстокішу фантазію цієї публіки.
 
Японці ж задовольняють базові потреби глядачів значно веселіше й економніше. До речі, гравцями у таких програмах є професійні актори, а не пересічні громадяни, котрі йдуть на жертви заради кількох сотень тисяч доларів примарного виграшу.

[901]

 
ЯКІ БУВАЮТЬ ШОУ

 

Скорпіони, катапульти й білі ведмеді
 
Здогадайся, що в тебе на голові. Учасникам на голову одягають спеціальну конструкцію, куди поміщають якусь рептилію чи комаху, – потрібно відгадати що саме. Конструкція – для гостроти відчуттів – тримає істоту під контролем та захищає від неї лиш частково. В цій грі нерідко трапляються, наприклад, скорпіони.
 
Катапульта. Хлопчика прив’язують до катапульти, а в цей час його бабуся повинна правильно відповісти на запитання, пов’язані з поп-культурою. Якщо вона не знатиме хто такі, скажімо, Backstreet Boys, її внука запустять у повітря.
 
Полярний ведмідь. У величезному скляному акваріумі плаває здоровенний білий ведмідь. Учасники гри вдягають на себе шкури морських тварин, якими харчуються ці хижаки (наприклад, нерпи) й намагаються пройти вздовж скла непомітно для ведмедя. Останній ліниво стежить за «нерпою», а потім раптово кидається на скло. Учасники від жаху верещать, глядачі сміються й аплодують.

Новини RedTram

Loading...