ut.net.ua 2009-10-02 00:00 Кабачій Роман

Модний етноформат

Весілля у фольклорному стилі захоплюють урбанистичний простір

 

«Я ці українські звичаї знаю так само, як і китайські. Мені стидно, да, але шо?!» – жваво жестикулює жіночка років під сорок, стоячи біля під’їзду ніжинської багатоповерхівки. З шостого поверху долинає яскравий спів дівочих голосів – триває обряд викупу молодої. На самому поверсі місця вже немає, так людно. Друга родичка їй вторить: «Мені таких обрядів не нада співать. Я сама спою». За кілька годин обидві із захопленням вчаться традиційних танців від етногурту автентичної пісні «Божичі». Прищеплення традиції відбулося.
 
Стук і грюк
 
До формату весілля в етнічному стилі Мирослава Вертюк ішла, на думку її мами, все життя. Хоч вік ще досить молодий – цьогоріч Мирославі 25, віддавна була впевнена у саме такому, а не іншому способі святкування весілля. Ще коли мешкала в Ніжині, Мирослава відвідувала фольклорний ансамбль, а пізніше навчалася фольклористики в університеті імені Шевченка. Її викладач, а заодно співачка з відомого музичного етнохаос-гурту «ДахаБраха» Олена Цибульська приїхала привітати молоду та допомогти їй добре провести це дійство. «Останнім часом такі весілля відбуваються набагато частіше, – каже Олена. – Ми приблизно за місяць до цього співали на подібному святі. Не цілком, але невеличкі вкраплення традиційного етновесілля таки були представлені: завивання гільця, покривання молодої...»
 
Зростання попиту на етнічність спостерігає й одна із засновників гурту «Божичі» Сусанна Карпенко. Якщо не весілля, то корпоратив в етностилі їм замовляють усе частіше. Не останню роль у цьому відіграли акції Олега Скрипки – етновечорниці, гаївки, які без тих же «Божичів» важко уявити. «Непідготовлені люди зазвичай виявляють цікавість до презентованих обрядів, не завжди беруть участь у танцях, іграх, але спостерігають. Спротиву я не бачила», каже Сусанна.
 
Друзі Мирослави Вертюк з Одеси Надія та Дмитро Скорики переконують, що і в їхньому регіоні є попит на етно: люди звертаються до своїх коренів. Самі Скорики рік тому на прикладі власного весілля реконструювали традицію Кодимського району Одещини – етнографічно це пограниччя Південно-Східного Поділля та Придністров’я.
 
Підготовка до такого свята триває не тиждень і не місяць. Відтак молоді мають час і натхнення обдумати своє рішення, підійти до дня шлюбу виважено, розсудливо. У 2006 році Данило Данилейко, етномузиколог із гурту «Гуртоправці», взяв шлюб і зіграв весілля в Мамаєвій слободі у Києві. Бажання влаштувати весілля за всіма традиційними канонами Данило пояснює так: «Це народ дає добро, одружимося ми таки чи ні. У народному весіллі є чимало сакральних моментів. Приміром, у день шлюбу молоді ніби неживі. Вони «померли» як хлопець і дівчина, а після цього «народжуються» як сім’я. До них у цей день не торкаються, їх водять за хустку, за рушник».
 
До того, яким чином відбуваються нині загалом шлюбні гуляння, Данило ставиться скептично: «Я не бачу сенсу у весіллі як розписуванні, а потім гулянці в ресторані. Хоч би яким був тамада, хоч би як розважав, все одно виглядає як п’янка. Є така приказка: без стуку і грюку взяв, як суку. Народне весілля – це і є той стук і грюк».
 
Cекрети мільйона деталей
 
За підготовку до суто етнічного шлюбного обряду беруться передусім знавці своєї справи. І не дивно: що глибше занурюєшся у світ традиції, то більше бажання відтворити детально кожен елемент дійства. Надія і Дмитро хоча й відгуляли своє весілля лише рік тому, нині беруться за організацію таких дійств для інших. Данило Данилейко, хоч як це парадоксально, вважає, що сучасне весілля «по-сільському» в місті буде дорожчим, ніж «міське». Оскільки – переконаний він – дістати звичайні троянди чи орхідеї та білу сукню з вельоном легше та простіше, ніж подбати про традиційний народний стрій, барвінки та колоски. 
 
Весілля Мирослави та Максима Вертюків не було кришталево відтвореним «чернігівським весіллям» за фольклорними записами, що в сучасних умовах здійснити майже нереально. Свідоцтво про одруження молоді отримали від виїзного РАГСу в палаці села Качанівки, там і гуляли.
 
Сусанна Карпенко з «Божичів» не бачить проблеми у поєднанні архаїчного із сучасним: «Трапляються час від часу такі пари, які на хвилі моди на етніку хочуть такого весілля. Але тоді це виглядає у поєднанні пів-на-пів, тобто архаїка й сучасність: біла сукня плюс кілька етнічних пісень, а потім вже ді-джеї. Але й це непогано, оскільки люди приймають цю культуру, не сказати іншу – свою, але забуту».
 
Одесити Скорики не беруть участі у виступах якогось етноколективу, однак у весільних співах їм допомагали аж чотири гурти включно з місцевими – із села Шершенці на пів­­­ночі Одещи­­ни – бабусями. Хату в Шершенцях Дмитро і Надія придбали для проваджен­­ня зеленого туризму, у тій-таки хаті й відгуляли. Ве­сільний сарафан молодої (на Одещині відчуваються побутові впливи російських переселенців-старо­­об­­ряд­­ців) був зроблений за традиційним зразком із характерних для одного з поселень регіону. Стрій для Мирослави Вертюк шила досить відома українська дизайнерка Олеся Теліженко – їй довірили, наприклад, убрати президентську родину на День незалежності. Мирослава ж замовила собі вбрання у стилі дружин козацької старшини.
 
Етно – в маси!
 
Про те, що до кожного більш-менш наближеного до традиції весілля підбирається відповідний фольклорний сценарій, – перелік елементів дійства, строїв, весільних обрядів саме з конкретного регіону, – здогадуються небагато гостей. «Деякі родичі взагалі сприймали на кшталт: «Зачем эта украинская культура?», а потім зрозуміли, що це набагато прикольніше», – пригадує Данило з «Гуртоправців». Сам він побажав на своєму святі відтворити дух поліського весілля, тож показана в Мамаєвій слободі обрядовість була родом із півночі Рівненщини та Житомирщини.       Специфічних пісе­­нь із Чернігівщини навчилися до весілля Мирослави і Максима дівчата під керівництвом Олени Цибульської з «ДахаБрахи». Валентина Іванівна Назаренко, давня подруга Мирославиної мами, не приховувала захоплення: «Я думала, що я гарно співаю, а послухала наших дружок, так у мене аж гордість за них узялася, що Україна живе. В наших селах, у принципі, традиція жива, ми співаємо тих самих пісень, перевдягаємося. І люди просять: «Ванівно, ми вас запрошуємо, бо ви можете, де треба, підспівати…»  
 
Але село засмоктує масова культура, витісняючи прадавню життєву філософію, закладену, зокрема, і в весільній обрядовості. Сусанна Карпенко з «Божичів» каже: «Міська молодь етнічність сприймає позитивніше, сільська реагує на кшталт: «Знайшли чим нас тут годувати».
 
«Для українців, як на мене, важливо, щоб усі були задіяні, а не один тамада, тоді це свято, – переконана Валентина Іванівна, яка очолює один із найкращих у ніжинському регіоні дитячих садків. – Закладена певна філософія: десь відволікти від буденності, десь розчулити батька-матір. Ось приклад: «Викотили з погреба бочку, видурили в батечка дочку, викотили та й старесеньку, видурили молодесенькуууу!»
 
Потребу в такій кодовій прадавній інформації відчуває, мабуть, не кожен, але вона зрозуміла багатьом. Етнічні весілля є одним із шансів, що давні засади буття перестануть сприйматися в Україні скептично, а навпаки, повернуться до пересічного українця.