ut.net.ua 2010-07-29 00:00 Бабкіна Катерина

Віршокадри

Четвертий вимір поетичного відеоарту

Здавалося б, годі й намагатися увиразнити і зробити більш метафоричною поезію, що сама по собі є гранично виразною і метафоричною. Однак у розбещеному мультимедіями суспільстві ку­­ди тільки не сягнеш, щоб донести вартісний продукт до споживача в зручній та прийнятній для нього формі. У цьому-то намаганні й виникла відеопоезія – дочірній вибрик поетичного слова і кінематографічного способу мислення.

Непередбачуваний сенс

Чи варто відокремлювати відеопоезію від короткометражного кіно? Мені не раз траплялися відеопоетичні ролики в добірках Future Shorts, позиціоновані як повноцінні короткометражки. Однак вони побудовані на поетичному тексті із застосуванням зовсім іншого, кліпово-ілюстра­­тивного підходу до зображення й звуку. То чи слід називати поетичний відеоарт кліпами на вірші? Адже є досить відомі роботи, зняті на поезії, читані-співані й сполучені з музикою аж так, що нагадують пісню, тож і ролики ці простіше зарахувати до музичних кліпів. Однак завдяки якомусь особливому поєднанню внутрішньої фабули тексту, настроєвого виміру звуку та очевидного сюжету відео народжується четвертий сенс – непередбачуваний і непритаманний звичним кліпам на пісні.

На перетині площин тексту, зображення та звуку прикінцевий продукт виглядає найбільш органічно, тому його складніше класифікувати чи зарахувати конкретно до якогось із видів мистецтв. Зазвичай провідним є текст: саме сенси, метафори і сюжети поезії несуть основне навантаження. Відеоряд чи анімація, а також дібраний музичний трек не завжди безпосередньо ілюструють текст, але часто доповнюють його – змістовно, атмосферно чи настроєво, а то й подієво (так, є прийом, коли відеоряд зображує події, що передували описаним у вірші емоціям чи діям або ж стали їхнім прямим наслідком).

Різновиди інтерпретацій

Напрям інтерпретації тексту визначається підходом. Часом автор є постановником відеоряду, і тоді з’являється додаткове увиразнення первинного задуму конкретного поетичного тексту. Саме за такою схемою здебільшого працюють над відеопоезією в Україні. Відгалуженням від цієї парадигми є підхід, коли режисер і автор – це не одна й та сама особа, та все ж вони працюють над відеовираженням тексту разом. Так були спродуковані українські відеопоезії в межах проекту Катерини Бабкіної «Відеопоезія/Відеопроза» та доробки Люби Якимчук, Гриці Ерде, Христі Венгринюк та Сашка Горського. Цей підхід має свої більш ніж очевидні плюси, адже згаданими відеопоетичними роликами зацікавилися міжнародні кіно- та літературні фестивалі, їх демонстрували в Берліні, Ризі, Кракові, Москві, Санкт-Петербурзі, Вільнюсі, Валенсії та, звісно, в багатьох містах України. Крім того, як безпосередній учасник цих подій не можу не зауважити, що це значно здешевлює процес, тому є оптимальним варіантом в умовах відсутності професійної апаратури й неможливості залучати фахівців на кожен окремий вид робіт, як-от монтаж, опрацювання звуку, постпродакшн тощо. Саме це, до речі, є і найбільшим мінусом – для кінцевого продукту завжди ліпше, коли над кожною складовою працює відповідний фахівець, а не натхненний аматор.

Протилежний підхід, який відповідно забезпечує дещо інший результат, – колектив кураторів добирає поетичні тексти і дає їх на опрацювання режисерам. Важливий момент – тут робота гранично відмежована від доброзичливого втручання автора тексту, його залученість може обмежуватися хіба що начитуванням тексту для подальшого імплементування у звуко- та відеоряд. В Україні до такого підходу спробувала вдатися ре­­жисер-початківець Наталка Ільчук, яка два роки тому продемонструвала на Львівському форумі видавців поетичний фільм з елементами анімації «М’яч у пітьмі» за однойменною книгою поезій Остапа Сливинського. Близький до цього підходу випадок, коли режисер чи відеохудожник безвідносно до автора так надихається якимось віршем, що за власною ініціативою створює за його мотивами поезокліп. Беззаперечний плюс цього підходу – значно ширша множина інтерпретацій, але тут слід зазначити, що така робота потребує централізованого кураторства та підтримки, а також професійної освіти і є майже неможливою для здійснення на добровільних аматорських засадах.

Бум відеоарту

З 2006 року, коли у відносно широкому доступі з’явилися українські відеопоетичні ролики, можна стверджувати: поетичний відеоарт у нас є, він успішно виокремився з домашнього відео і відділився від тих мистецтв, які творить вузьке коло людей виключно заради розваги. У 2006–2009 роках спостерігався навіть такий собі бум відеопоезії: багато українських робіт з’їздило на міжнародні фестивалі чи конкурси, а вдома тим часом з’явилося достатньо молодих режисерських колективів, які теж почали займатися цією непростою справою. Почали, та не продовжили.

Можливість порівнювати свої доробки як у добірках фестивалів і конкурсів, так і на порталах YouTube та Vimeo з литовським, англійським чи американським відеопоетичним досві­­дом відверто демотивує. Адже часто навіть незлі режисерські задуми українських відеопоетів (дозволю собі називати їх так) не дотягують до певного рівня через відсутність професійної, «кіношної» картин­­ки, глюкаві елементи анімації, загальну якість відео та операторської роботи, непрофесійний звук і монтаж та відсутність постпродакшну. Інакше кажучи, дається взнаки відсутність справжньої, не «іграшкової» апаратури і професійної команди режисерів, операторів, творців анімації, звукорежисерів, акторів, постановників та режисерів і виконавців монтажу.

Українським пошукачам у царині відеопоезії було приємно бути першими і найкращими два чи три роки тому, коли сам факт створеного поезокліпу переважав фактори його якості. Тепер значно неприємніше пасти задніх у певних акцентованих і важливих моментах та почуватися аматором поміж фахівців.

На перспективу

В умовах сьогодення ймовірність отримати якесь фінансування на створення відеопоезії наближається до нуля. У Росії, Литві та інших країнах такі проекти часто цілком або частково фінансують напівкомерційні, а то й державні структури штибу Міністерства культури, але в нас це звучало б радше як жарт, адже в Україні колапсує навіть потенційно комерційно прибуткове кіно. Так само неймовірним виглядає заробити на власних проектах і вкласти зароблене у їхній розвиток: поки що в нас немає ані достатньо платоспроможних поціновувачів відеопоезії, ані належної якості продукту, за який слід брати гроші. Насамкінець зазначимо, що загальний рівень життя в Україні теж нескоро наблизиться до того, коли кожен спраглий операторських звершень зможе придбати професійну камеру, кожен, хто почувається в силі опрацьовувати продукт, – облаштувати студію монтажу чи звукозапису, а кожен, у чиїй голові народився режисерський задум, – організувати комфортні умови спів­праці фахівцям для його реалізації.

Найліпшою перспективою виглядає участь у фестивалях та конкурсах із метою просування власного продукту і здобуття імені чи бренда, що можуть відкрити шлях до різноманітних грантів на розвиток та реалізацію мистецьких проектів. Крім того, є грошові відео­поетичні премії, а відзнаками на деяких фестивалях є дорога і така потрібна в роботі апаратура. Для українців відкритий конкурс відеопоетичного кіно ZEBRA від Берлінської літературної майстерні, поетичний відеофестиваль Word in Motion у Ризі, фестиваль кіно і цифрового мистецтва у Валенсії, російські фестивалі відеопоезії «ЗРЯ!», «Пятая нога», «Вентилятор», а також різні українські та європейські відеопоетичні покази на кіно- та літературних фестивалях. В Україні відеопоетична номінація є в межах Міжнародного Волошинського конкурсу, а перша українська відеопоетична премія «Бук» стартує цього року на міжнародному поетичному фестивалі Meridian Czernowitz.

Біда одна – щоби посісти гідне місце на фестивальному показі чи в конкурсній програмі й у такий спосіб здобути фінансування на розвиток, потрібен якісний продукт, а для того, щоб його виготовити, потрібне… ну, ви зрозуміли. Тож десь на проходженні цього замкненого ета­­пу зачаїлася наразі українська відеопоезія і, сподіваємося, незабаром вибухне новими досягненнями, свіжими ідеями та якісними доробками. [2018][2019][2020]

 
ПОЕЗІЯ БЕЗ ПОЕЗІЇ


Окремі відеопоетичні роботи такі абстраговані, що сам поетичний текст не фігурує там зовсім – ні як звук на бекграунді, ні як субтитри. Сенс тексту режисер виражає за допомогою відеоряду чи анімації та музики і звукових ефектів, а поезія як така залишається за кадром просто як джерело натхнення
 

 
ПОЕТРОНІКА


Першопроходець у царині відеопоезії в Європі – італієць Гіанні Тоті. У 1980-х за підтримки французького культурного Центру пошуку П’єра Шеффера він створив синтез кіно, поетичного тексту, ефектів постпродакшну та електрон­­ної музики, назвавши результат свого експерименту poetronica.
 

 
ДЕ ПОДИВИТИСЯ


Переглянути комплексно доробки нашої і зарубіжної відеопоезії можна на Міжнародному поетичному фестивалі Meridian Czernowitz, що відбудеться в Чернівцях 3–5 вересня,а також на Літературному фестивалі в межах Львівського форуму видавців. Українські та європейські доробки в жанрі ві­­деопоезії можна також переглянути на сайті www.videopoezija.in.ua .