ut.net.ua 2008-11-14 00:00 Єрмакова Ганна

Краса проти слова

Дизайнер – це душа журналу

 

Не знаю, що там набрехали в попередніх статтях журналісти, але правда в тому, що найкраща частина редакції сидить тут, у дизайн-відділі.
 
Дизайнер – тендітна і прекрасна, але цілковито безсловесна душа журналу. Про нас безкарно можна хоч на стінах писати всілякі дурниці, а ми у відповідь слова не скажемо, хіба що можемо щось намалювати на тій самій стіні. Образити художника може кожен (саме тому наш художник перебуває в хронічній депресії). Але в будь-якому разі, якщо зараз з’явився шанс промовити слово, ми ним скористаємося повною мірою.
 
Отже, життя дизайнера-верстальника дуже тяжке. Дуже. Бо найбільші шкідники в кожному виданні – це журналісти. Гірші за них хіба що редактори відділів. Журналісти – це наше горе. Адже вони, по-перше, жадібні, по-друге, нудні.
 
Судіть самі. Ти, дизайнер-верстальник, – гігант креативу, запеклий професіонал, людина-брила – сидиш собі, верстаєш, нікого не чіпаєш. Ти наївно віриш, що коли на трьох папірцях і трьох планірках – учора, позавчора й сьогодні вранці – для такої-то статті було визначено таку-то кількість знаків (тобто літер укупі з пробілами й знаками пунктуації), то їх аж ніяк не може бути більше чи менше. Тому, коли після зверстаної статті залишається «хвіст» у кілька тисяч знаків, стає гірко й боляче.
 
«Хвіст» справді виглядає як хвіст – шматок тексту, який не влазить, і його видруковують на окремому аркуші або поверх ілюстрації. «Хвіст» треба коротити – зазвичай автор чи редактор робить це, порахувавши ряди у «хвості» й викинувши відповідну кількість рядків із усього тексту, де йому не шкода. Проблема в тому, що авторові шкода – він же так довго й натхненно писав.
 
Хапаючись за серце, біжиш до автора. Лагідно журиш його за таку прикру помилку – ну з ким не буває! Пив чай, писав статтю про трамадол, накрило натхненням... Творча натура взяла гору, не зміг зупинитися. Потім, разом із автором, біжиш назад, до верстки. Й тут відкривається вся підступність журналістського єства. Автор дивиться на тебе великими вологими очима й каже: «Невже вам так важко втягнути сюди якихось жалюгідних три тисячі?»
 
Найстрашніше те, що він каже це серйозно. Ще гірше те, що ти починаєш сопіти, морочитися з програмою і втуляти бодай щось із цих тисяч. Усе це нагадує історію про Попелюшку – в тому розділі, де вона натягує свій черевичок приблизно 35-го розміру на сорокові ноги своєї сестрички. А між іншим, якщо згадати цю історію у версії братів Грімм, то черевичок на дебелу дівку натягли, лише відрубавши їй п’яти. Саме на це ти й натякаєш автору. Він чомусь ображається, ніби йому запропонували приспати улюблену болонку.
 
Ти пропонуєш прибрати трохи тексту, автор люб’язно пропонує прибрати фотку (єдину на всю статтю – от уявіть собі журнальний розворот без ілюстрації!)…
 
…Якщо конфлікт не вирішується на нижчому рівні, починається битва редактора й арт-директора. Слово проти краси – задивитися можна. Бої йдуть із перемінним успіхом, тож так і живемо – в польових умовах, іноді навіть боїмося десь у коридорах перестрітися.
 
Між обома таборами, як парламентар із білою сорочкою, стрибає відповідальний секретар, у народі – отвєтсєк (слово прийшло у редакційний жаргон ще з сивої давнини). Не дай боже таку роботу. Ми ж усі – як діти малі. А йому в нас, образно кажучи, ще й манну кашу запихати треба.
 
Є в нашій роботі, звичайно, й позитивні моменти. Наприклад, якщо нам хтось дуже не подобається, можна на його чи її фотці написати третім кеглем шрифту (це дуже дрібнісінько – збільшувальне скло потрібне, щоб прочитати) «козел» чи «дура» й сховати таку западлючку десь на темному тлі. Ніхто не побачить, а тобі приємно... Останній раз про цей жарт я згадала, побачивши в статті фотку своєї університетської викладачки.
 
А взагалі робити журнал – це класно. Де ще, скажіть, цілий тиждень дурдому для цілого натовпу людей закінчується, врешті-решт, кількома десятками сторіночок?