ut.net.ua 2008-11-14 00:00 Зікора Антон

Не робота, а життя

Про кінцеву сексуальність тексту

 

Запитання «Як ти працюєш?» доводиться чути від знайомих досить часто. Мовляв, розкажи про таємниці репортажної творчості. Декому це складно пояснити, але я взагалі не… працюю. В у будь-якому разі, не називаю свою журналістську діяльність роботою.
 
Я безперервно спілкуюся з цікавими людьми, відвідую різні заходи, їжджу у відрядження українськими містами. Словом, живу собі на втіху, а мені за це платять гроші. Як писав один британський колега: «Журналістика – це не професія, а відносно непогано оплачуваний спосіб життя». Іноді складається враження, нібито чиясь рука виймає з-за пазухи всіх цих людей, наділяє їх певними характерами та функціями. А потім змушує виконувати переді мною якісь вистави.
 
Мені ж залишається за всім цим спостерігати і записувати, називаючи кінцевий продукт статтями.
 
Запис – найскладніше в усьому процесі, оскільки іноді доводиться розшифровувати багато тексту (навіть на репортажі я ходжу з диктофоном, в який нашіптую свої зауваження). Зате після завершення цієї нудної процедури отримую бонус – складання слів у речення, речень в абзаци тощо.
 
Тут я користуюся кількома принципами, які вивів для себе. Отже, кінцевий текст має бути сексуальним, живим, герметичним (хоча, коли відверто, я не до кінця розумію, що це таке), якомога комічнішим. Щоб статті були цікаві читачеві, я їх переказую людям, які взагалі не гортають журналів і газет. До того ж, переказую саме так, як вони написані. Якщо мене вислуховують до кінця – то я на правильному шляху.
 
У кожного журналіста є безліч прийомів, які він використовує, аби затримати читачеву увагу, проте я у своїй роботі більше керуються на відчуттями. Якщо тема, за яку беруся, цікава мені, якщо вона смачно мною переказується, якщо писати мені «по кайфу» – то й читач не засне, взявши до рук журнал. Хтось, чекаючи на потяг, прочитав мою статтю й забув про час? Подорож через півміста в маршрутці промайнула непомітно? Отже, я доклав зусиль не дарма.
 
Наприкінці я вичитую текст, стежачи, щоб у кожному реченні було не більше двадцяти слів, придумую заголовки окремих розділів, які розбивають неоковирну «цеглину» статті на зручні для сприйняття частини. Потім закриваю файл і телефоную редакторові: «Ромо, візьми статтю».