ut.net.ua 2008-02-19 00:00 Майдачевський Ілько

«Руська правда»-2008

Найбільша проблема поваги до закону - це радше дефіцит поваги до законодавців. Необхідна не лише звичка дотримуватися букви закону, а й упевненість, що всі навколо тебе готові дотримуватися правил гри

Вважається, що ми всі зневажаємо писані закони, а керуємося в повсякденному житті виключно так званим звичаєвим, неформальним, правом, а ще більше – особистими стосунками і практичною доцільністю, яка може змінюватися щохвилини.

Це водночас і правда, і жахливе непорозуміння. Звісно, в нас панує звичка сприймати закон разом з усіма інститутами та представниками, які нібито дбають про його практичне функціонування, як щось чуже, зовнішнє, вороже простій людині, й було б неприпустимим ідеалізмом і дурістю її заперечувати. Але так само неприпустимо декларувати, ніби така звичка генетично притаманна українцям і веде свою традицію надто давно.
 
У сивій давнині можна знайти зовсім протилежне. Наприклад, Руську правду (XI ст.) – кодекс законів, що складався зі 121 статті, регулював майнові та кримінальні суперечки й навіть передбачав незалежний суд із 12 присяжних! Статути Великого князівства Литовського (1529­1588), за якими українське село фактично жило аж до першої половини XIX ст. Магдебурзьке право в Україні (XIV­XV ст.)... Конституція Пилипа Орлика (1710)... Ці документи були не лише написані та проголошені – їхні положення реально визначали життя наших предків у різних конфліктних ситуаціях. Більше того, закони не були чимось зовнішнім, спущеним згори – навпаки, всі вони так чи інакше обмежували абсолютну владу чи то феодалів, чи то верхівки громади, тобто діяли в інтересах не панівної меншості, а «пригнобленої» більшості й саме так нею сприймалися. Самоврядування з усіма цими возними, виборними та войтами так чи інакше тримало суспільство у стані рівноваги, а коли народні повстання розгойдували систему, в самому середовищі бунтівників досить швидко виникали правила, які фіксували й надалі виконували всі учасники історичного процесу. Навряд чи варто ідеалізувати середньовічне правочинство ­ воно скрізь було недосконалим, але це не заважає англійцям пишатися своєю Великою хартією вольностей (1215).
 
Розрив у свідомості стався, коли закони, замість захищати більшість від меншості, почали відстоювати інтереси меншості щодо більшості. У Російській імперії, власне, це було від самого народження. У СРСР, попри всю демагогію про інтереси трударів, уся державна машина дуже швидко почала працювати задля збереження та зміцнення номенклатурного ладу. Великою психологічною загадкою залишаються два факти: прийняття Сталінської конституції 1936 року та Брєжнєвської 1977-го – із безкінечним нудним всенародним обговоренням. Навіщо їм це було? Очевидно, радянські чиновники аж до самої верхівки були такими самими рабами написаного слова, себто формальних і формалізованих правил, як і останній механізатор у занедбаному колгоспі на Поліссі. Можливо, навіть більше.
 
Закон у СРСР працював чудово ­ дотримання кожної коми було обов’язковим. У Солженіцина згадується лейтенантик НКВС, який після жорстокого побиття чергового арештанта водив його рукою з олівцем, щоби підписати протокол зізнання його агентом усіх іноземних розвідок. Здавалося б, чи не простіше було слідчому самому підробити підпис? Ще одна загадка.
 
У суспільному житті є одна закономірність (якщо хочете, закон): щойно перестають працювати якісь формальні механізми, будь-яка спільнота автоматично переходить на систему регулювання архаїчними ритуалами, зашитими в культурній підсвідомості, про які вона навіть не підозрює. На зоні чи в армії «проростає» поділ ув’язнених чи вояків на касти, хоча ми не індуси. Так само у 1990-ті виплили «понятія», за якими відбувалася вся господарська, й не тільки господарська, діяльність. Хіба ж геть усі, хто тоді займалися бізнесом, були бандитами? Ні, просто інші механізми не працювали.
 
Я далекий від думки, що повернення суспільства до нормальної температури тіла автоматично змусить нас усіх поважати закони. Мабуть, необхідна не лише звичка, а й упевненість, що всі навколо тебе готові дотримуватися правил гри. Потрібні серйозні інституціональні зміни – передусім, судова реформа з унеможливленням безкарного й усіма толерованого заносу хабаря судді. І практика підказує: щойно впроваджується мінімальний контроль, водії перестають їздити на червоне й перетинати подвійну вісьову, адже це передусім зручно. Я знаю одне: щороку конкурс на юридичні факультети зростає, це означає, що принаймні молоде покоління готується жити, так би мовити, у правовому полі.
 
Можливо, найбільша проблема поваги до закону – це радше дефіцит поваги до законодавців як у цілому, так і до кожного окремо. Але це недосяжно, доки вони ламають мікрофони, б’ють один одному пики й підпирають стільцями двері в сесійну залу.