ut.net.ua 2007-11-16 00:00 Богомолов Олександр

Беркутний сезон Криму

Останні події у Криму із залученням спецназу проти кримських татар спричинили безпрецедентну напругу на півострові та викликали неабияку стурбованість у столиці України

 Стіни з міліцейських щитів - занадто часто кримським татарам приходить їх спостерігати

Останні події у Криму із залученням спецназу проти кримських татар спричинили безпрецедентну напругу на півострові та викликали неабияку стурбованість у столиці України. У будь-якій демократичній країні навіть найменша підозра у системному застосуванні насильства на підставі расової, етнічної або релігійної приналежності дозволяє розцінювати подібну ситуацію як надзвичайну з погляду безпеки.
 
6 листопада 1000 озброєних бійців «Беркуту» грубо знищують кілька кримськотатарських торгових точок на плато Ай-Петрі. 1 листопада приватна охоронна фірма розганяє татар, які захопили ділянку землі на вул. Балаклавській у Сімферополі. 24 липня влада зносить кримськотатарське поселення в Судаку. Всі ці події вкладаються в одну послідовну схему. Місцева влада півострова розпочинає кампанію силового тиску та залякування представників однієї етнічної спільноти. Застосування надмірної сили на Ай-Петрі (понад 200 спецназівців на одного цивільного) є зайвим аргументом на користь цього висновку. Російська преса Криму і деякі київські політики дивляться на проблему татар викривлено: мовляв, у них надто специфічна ситуація, специфічні вимоги — вони чи то ханство хочуть своє відновити, чи то до Туреччини згодом приєднатися. Насправді ж більшість проблем кримських татар співпадають з тими, що стосуються усіх громадян України. Це — справедливий розподіл землі, право на приватну ініціативу, свавілля корумпованих чиновників, участь громадськості в управлінні державою. Ті самі питання постають перед кожною українською громадою, об’єднаною за будь-яким принципом — чи територіальним, чи професійним: селянами, фермерами, малим та середнім бізнесом, дачниками, жертвами квартирних афер тощо.
 
Групова солідарність
Але є принаймні два специфічні моменти, які вирізняють кримських татар на тлі інших громад в Україні. Це, перш за все, та нещаслива історична доля, яка потребує, окрім матеріального, ще й морального відшкодування. Інша відмінність — це більший, порівняно із сусідами, рівень групової солідарності кримських татар, а відповідно, здатності вимагати та захищати свої права. Якби не цей чинник, вони ніколи б не отримали того, що мають зараз. І саме цей момент найбільше дратує усіх опонентів татар, підживлює мовчазний спротив кримської влади у вирішенні навіть найменших питань.
 
З усіх нинішніх проблем, які турбують татар, найбільш болючим є земельне. Проте воно має суто технічне вирішення, бо кількість тих кримських татар, які претендують на земельні ділянки, цілком піддається підрахунку, йдеться лише про певний відсоток від загалу кримськотатарського населення. Відсутність раціонального підходу провокує самозахоплення і пояснюється лише бажанням місцевої влади Криму ловити рибу в каламутній воді безладу земельної сфери. Цьому сприяє і сумнівний за своєю суттю закон про заборону самозахоплень, пролобійований головним кримським комуністом Леонідом Грачом, який застосовується виключно проти представників однієї етнічної спільноти і має на меті взагалі усунути вплив кримськотатарського чинника на подальший розподіл землі в Криму. Такий підхід на практиці сприятиме радикалізації, яка зрештою може призвести до вибуху. Доречно також нагадати, що саме спротив місцевої влади Криму ще на початку репатріації створив умови для виникнення та подальшого розвитку інституту самозахоплення землі, з яким ця влада зараз почала так рішуче боротися.
 
Право на храм
Трохи важче з моральним виміром проблеми подолання наслідків масового покарання кримських татар. Світовий досвід міжетнічних конфліктів свідчить, що найгіршим і найнебезпечнішим чинником усіляких соціальних вибухів є масове відчуття образи і меншовартості, розбіжність між самооцінкою і ставленням до тебе інших.
На фоні бойових дій на Ай-Петрі та в Сімферополі майже непоміченим залишилася новина про рішення міської ради Сімферополя від 26 жовтня остаточно відмовити кримським татарам у наданні ділянки під будівництво соборної мечеті в місті. Вже майже 10 років Духовне управління мусульман Криму безрезультатно бореться з бюрократичною машиною за право мати свій головний храм на рівні з іншими релігійними громадами. Увесь цей час наче б то позитивні рішення керівництва автономії гальмувалися на місцевому і виконавчому рівнях, і ось вперше влада наважилася на відверту й пряму відмову, знехтувавши усіма попередніми зобов’язаннями перед громадою. Ще один приклад: події серпня 2006 року, коли навколо повернення однієї з найважливіших мусульманських святинь Криму — старовинного кримськотатарського поховання Азіз Малік-Аштера в Бахчисараї — розгорнулося найбільше на цей час силове протистояння між кримськими татарами та росіянами, коли мирний пікет Муфтіяту було атаковано загонами російських націоналістів під проводом «Русской общіни Крима» та натовпом місцевого російськомовного населення. І якби не оперативне втручання Києва, сутичка мала всі шанси перерости в криваву різню. Перелік подій навколо релігійних об’єктів можна продовжити — за браком місця ми обмежилися лише найбільш яскравими прикладами.
 
Союз розпався ненависть живе
Масове повернення кримських татар відбулася внаслідок суспільного руху, який бере початок ще в 1950-х роках. У момент розпаду Радянського Союзу ідеї, які обстоювала тоді невеличка група кримськотатарських дисидентів, змобілізували практично цілу етнічну спільноту, цілий народ. Кримські татари їхали до Криму не задля покращення свого матеріального становища, навпаки, багато хто був цілком свідомий того, що принаймні на початковому етапі жити їм буде важче, ніж в Центральній Азії. Вони очікували від повернення насамперед моральної винагороди — саме на Батьківщині вони сподівалися тим чи іншим чином відчути себе господарями власної долі. Але їхні сподівання не здійснилися, адже ідеологічна спадщина Союзу продовжує діяти.
 
Попри всі репресивні і обмежувальні заходи проти татар, Москва побоювалася, що одного разу вони повернуться на батьківщину... і почнуть самовизначитися. Кремлівські вожді методично створювалаи останній запобіжник — пропагандистський. Він вилився у багаторівневу систему масової дискредитації — такого собі ідейного геноциду. На це працювали музеї, підручники історії, газети, лектори товариства «Знання», політруки та все, що тільки могло писати та балакати під диктування партії. Так зрештою комуністичний режим створив уявну загрозу, яку й досі його нащадки інкримінують кримським татарам — прихованого сепаратизму, підриву основ (цікаво, що в цьому випадку їм абсолютно неважливо, якої держави — СРСР, кримської автономії чи незалежної України, яку вони самі не надто й поважають).
 
Російські страхи
Розв’язання конфлікту в Криму — питання не місцевої, а національної української влади, бо місцева влада протягом двох десятиліть довела свою неспроможність стабілізувати ситуацію на півострові. Певною мірою можна сказати, що вона сама давно стала частиною проблеми. Більше того, існує не питання кримських татар в Криму, яке наче б то належить до компетенції тамтешньої влади, а питання всього Криму в Україні, яке має не одну, а три складові — кримськотатарську, російську та адміністративну.
 
Страхи і невдоволення етнічних росіян Криму, які мають відмінну від татар природу, — не менш реальний чинник небезпеки. Так само, як і кримські татари, вони відчувають невдоволення тим, що дала їм нова Батьківщина, багато, чи може навіть більшість, етнічних росіян Криму ще не знаходять собі місця в проекті нової демократичної України і мають велику недовіру до своїх кримськотатарських співвітчизників. На цьому не надто здоровому ґрунті увесь останній період і вибудовується кримська політика.
 
Київ — сполучна ланка
Яким саме має бути моральне відшкодування, на яке чекає кримськотатарська громада? Головне — знайти правильний формат політичного діалогу з постраждалою групою, взяти на себе відповідальність, розуміючи, що головний приз у цій вправі — не задоволення якихось окремих осіб чи груп, а не менш як національна безпека всієї України. У нашому ще надто пострадянському контексті варто окремо підкреслити, що потрібен саме формат діалогу з реальними лідерами громадської думки. Не можна заочно вирішувати долю великих громад — жодне рішення, прийняте без залучення громадянського суспільства, не буде дієвим. І саме так, а не за дверима високих кабінетів, вирішуються подібні проблеми в демократичних державах.
 
Потрібно також знайти формат діалогу між центральною українською владою та місцевою виборною владою в Криму, бо зрештою саме від неї, з огляду на специфіку українського законодавства про місцеве самоврядування, залежить вирішення будь-яких практичних питань, насамперед, земельного. Досвід останніх років свідчить, що це найбільш слабке місце, бо не тільки Київ, а навіть Сімферополь не може ефективно вплинути на процес прийняття рішень із землевідводу в якійсь селищній раді.
Та остаточно проблему буде розв’язано тоді, коли центральна влада зрозуміє, що джерелом усіх негараздів є вкрай погано налагоджена комунікація між усіма групами, від яких залежить майбутнє Криму. І тільки центральна влада може виступити як сполучна ланка, налагодити цю комунікацію, допомогти, а якщо треба, то й примусити усіх прислухатися один до одного.