Культура 2011-07-12 16:30 Підгора-Ґвяздовський Ярослав

Продавці смерті

Чергова заборона в Британії фільму жахів, сиквела «Людської багатоніжки», засвідчила виразну тенденцію: жорстокість посилилася заради розваги

Гучності фактові додає cтатистика: за весь час існування кінематографа у Сполученому Королівстві повністю заборонили тільки 12 стрічок, і дві з них за три останні роки. Британська рада з класифікації фільмів (BBFC) не допустила другої «Людської багатоніжки» голландця Тома Сікса до всіх можливих носіїв і способів передачі інформації: чи то DVD, чи інтернет, чи, тим паче, телебачення (до часткової заборони в країні вдавалися щодо 132 кінотворів). У поясненні до табу сказано: «…жертви у фільмі зображені лише як об’єкти жорстокості, деградування й нівечення для збудження головного героя та задоволення аудиторії». Як висновок – «існує реальний, а не примарний ризик того, що потенційному глядачеві буде завдано шкоди».

Нова мода

За два роки перед «…багатоніжкою-2» заборонили інший фільм жахів, японський «Гротеск» Кодзі Сіраїсі, де більшу частину часу головний герой із максимальною натуралістичністю віртуозно знущається з подружньої пари. Однак режисера той вердикт лише потішив: «Я радію такій реакції, бо моє кіно є чесною і сумлінною роботою, що має на меті розвінчати так званих моралістів».
Хоч би якими були оті «моралісти», важливо сказати про їхніх «ненависників». Вони щороку більше видають винахідливо жорстокої екранної продукції, аналогів якій у минулому знайти годі. Власне, всі доти заборонені в тій-таки Британії стрічки – смішна, майже дитяча гра хворобливої уяви окремих людей порівняно з теперішніми фільмами жахів. До того ж лише 4 з 12 «забанених» кінотворів лишаються під грифом і досі – всім іншим рейтинг змінювали, як, наприклад, «Панцерникові «Потьомкіну» (1925), котрий дозволили в Британії 1954-го по смерті Сталіна, чи «Техаській різанині бензопилкою» (1974), що її допустили до перегляду 1999-го. Дві з остаточно заборонених стрічок ми вже згадали, інші дві – це 18-хвилинна короткометражка Найґеля Вінґроу «Марення про екстаз» (1989) та «Майкі» (1983) Денніса Дімстера. Першій відмовили в прокатній ліцензії через богохульство: на екрані героїня, яка втілює святу Терезу, в релігійно-сексуальному екстазі торкається розп’яття і треться об нього. У другому випадку причиною заборони став вердикт трьох дитячих психологів. Ті констатували, що натуралістичне вбивство дитини може завдати шкоди психіці маленьких глядачів та їхніх батьків. Утім, ані блюзнірство «…екстазу», ані натуралізм «Майкі» й на йоту не співвідносні з «Гротеском» чи обома частинами 
«… багатоніжки». До речі, це стосується й інших відомих і часто цензурованих фільмів жахів: дві дебютні стрічки класиків горора – «Маска сатани» (1960) італійця Маріо Бави й «Останній будинок ліворуч» (1972) американця Веса Крейвена лякають швидше трилерною основою, умовними сценами обмежено вигадливих тортур. Дарма, що продюсери «Останнього будинку…» рекламували його як снаф (заборонені документальні фільми зі справжніми убивствами й катуваннями).
Зміна парадигми фільмів жахів, цілком імовірно, почалася з появи 2005 року «Гостела» Елая Рота. Тоді чи не вперше натуралістичні тортури було використано у прокатній картині, яка до того ж стала майже блокбастером зі світовими зборами в $80 млн (за бюджету в $4,5 млн). Жодна стрічка з піджанрів слешер, джало чи зомбі-фільм не збирала такої каси. Відтоді прагнення режисерів досягти успіху в цій царині щоразу збільшуються. Жагу вирізнитися, переплюнути попередника стимулює в кінематографістів, з одного боку, цікавість аудиторії, а другого – вседозволеність. Лібералізація законів, страшне тавро «цензура» й манія великих заробітків суттєво примножили кількість фільмів жахів. І навіть заборона тієї чи тієї стрічки вже не ставить на ній хрест. Радше, навпаки, перетворюється на рекламу і пробуджує цікавість. Найкращий приклад – сім повнометражних фільмів жахів «Пилка», перший із яких зняли 2003 року. Цей «серіал» увійшов до Книги рекордів Ґіннесса, бо зібрав $890 млн у світовому прокаті й виявився найбільш касовим серед горорів. Після таких «зразків», зрозуміло, дозволяють прокат навіть картинам на кшталт «Сербського фільму» Срджана Спасоєвича 2010 року. Після 49 скорочень, із рейтингом «18 років», його таки допустили до екранів у Британії, хоча в ньому фігурують збочення за межею розуміння. Але фраза, що часом трапляється в додатку до файла на торентах («любителям особливо жорстоких фільмів рекомендовано») промовляє сама за себе. Бо ж нічого схожого на це в широкопрокатному кіно не робилося. У маргінальному – можливо, але хто знає. Та й не так це суттєво, бо саме великий прокат здатен впливати масово, і він уже сформував аудиторію з потребою чимраз сильнішого збудження.

Географія табу

Звісно, збудження буває неоднорідного характеру, і відповідно в різних країнах та регіонах світу його намагаються обмежити згідно з національними, расовими чи політичними уявленнями. Наприклад, у Британії заборони стосуються не так жанру чи тематики, як конкретних виявів жорстокості й блюзнірства. У Росії фільмам не дають дороги здебільшого із політичних міркувань. Хоча там вже готовий законопроект про утворення структури, котра класифікуватиме кіно за віком аудиторії. А в Білорусі табу накладають на вкрай різноманітні стрічки, і за час незалежності їх «забанили» вже 98. В Узбекистані з тих-таки різних причин на 2010 рік викреслено 744 фільми. В Австралії, як і в Британії, табу стосуються стрічок із надміром жорстокості чи сексуального нବсильства. А от у М’янмі садизм не є особливою статтею заборони: із майже 200 табуйованих картин лише «Гостел» впадає в око як нелюдяний. Решта – переважно комедії та фільми з історичним контекстом, що стосується пропаганди сіонізму, капіталізму чи християнства. Тут не люблять стрічок із алкоголем, цигарками й наркотиками в кадрі; виявів сексуальності; жартів на релігійні чи еротичні теми. У цьому М’янма подібна до більшості країн Азії та Близького Сходу, за винятком Японії, Тунісу чи Філіппін. Сполучені Штати відрізняються від усіх держав разом узятих: якщо котрісь фільми там і забороняли, то не на всій території і не на всіх носіях: бодай обмежений показ чи вихід на DVD був обов’язково. Причини політичні або ж релігійні. Канада, як і Сполучені Штати, ніколи не відмовляла фільмам у прокаті на всю країну (бодай тому, що вона не має центрального органу цензури). А в Європі ніколи не було однозначного ставлення до кіно: центральні країни завжди були консервативніші, скандинавські – менш зашорені, та жорстокість не ставала надто обурливим моментом. Однак масове незадоволення могло виникати через політичну, етнічну, сексуальну чи релігійну спрямованість стрічки. Так сталося з «Життям Браяна» від славно(сумно)звісного угруповання «Монті Пайтон», яке заборонили в Норвегії, Британії та Ірландії. «Остання спокуса Христа» Мартіна Скорсезе викликала ще більший масовий протест. Однак заборонили її лише в Чилі, на Близькому Сході, в країнах Азії та деяких штатах Америки – не в Європі. Незадоволення викликали фільми окремих режисерів. Одним із таких був П’єр Паоло Пазоліні. Власне, немає сумнівів, що його вбивство 1975 року неподалік Рима й було пов’язане з тематикою робіт, завжди релігійно іронічних, сексуально відвертих і з великою домішкою політики. Те саме стосується й голландського режисера Тео ван Гога, якому вкоротили віку в Амстердамі лишень за один 10-хвилинний (!) фільм «Покора» (2004), де він наважився критично висловитися про ставлення до жінок в ісламі.
Але ніхто ніколи не вбивав постановників максимально жорстоких фільмів. Ні Елая Рота з його «Гостелом», ні Квентіна Тарантіно з його «Безславними виродками», ні Тома Сікса з «…багатоніжками». Режисер Джеймс Ван, який почав 10 фільмів «Пилка», а нещодавно зняв, кажуть, одну з найстрашніших стрічок в історії жанру «Астрал», гадаємо, почувається чудово. Як і Даррен Лінн Боусман, котрий розширив «Пилку», додавши до неї три фільми. Бо вони дають «піплу» «хавати» і є золотими курми. Таких не ріжуть. Їм дають премії. Щоправда, посмертно нагороди присуджують також. 
5 найжахливіших

Повнометражні прокатні фільми, що з причин надмірної жорстокості й насильства були офіційно заборонені в Україні за 15 років від моменту утворення Експертної комісії 

1. «Брат якудзи» (2000), реж. Такеші Кітано (заборона кінотеатрального прокату й телепоказів)

2. «Кінопроби» (2001), реж. Такеші Міїке (заборона для всіх видів розповсюдження)

3. «Техаська різанина бензопилкою» (2003), реж. Маркус Ніспел (заборона для всіх видів розповсюдження)

4. «Гостел» (2006), реж. Елай Рот (заборона для всіх видів розповсюдження)

5. «Пилка 3D» (2010), реж. Кевін Ґротерт (заборона кінотеатрального прокату й телепоказів)




Служба контролю

В Україні при Державній службі кінематографії діє Експертна комісія, яка опікується питаннями видачі прокатних посвідчень. Її робота полягає в рейтингуванні фільмів за віковим цензом аудиторії – від 14 до 21 року. Колектив із 20 представників різних поколінь та професій (від психолога і юриста до кінокритика й журналіста) керується витягом із відповідного закону. Якщо стрічка підпадає під котрийсь із 18 пунктів наведеного там переліку, комісія рекомендує Міністерству культури не видавати дозволу на покази

Система вікового рейтингу кінопрокату в США MPPA загальноприйнята також у багатьох європейських країнах:

G- General Audiences
Для будь-якого віку

PG- Parental Guidance Suggested 
Деякі матеріали не для дітей (рекомендована присутність батьків)

PG-13- Parents Strongly Cautioned 
Деякі матеріали можуть бути не для дітей до 13 років

R- Restricted 
Глядачам до 17 рекомендовано перегляд у супроводі батьків чи інших дорослих

NC-17- No One 17 and Under Admitted 
Не допускати глядачів віком до 17 років включно